Шість київських вражень
Помаранчеві і сині, схожі як близнюки, яких можна розрізнити лише за кольором одягу, продовжують шоу.
Знову, як і два роки тому, політичні сирени збирають галичан і донеччан, готових стати для когось гарматним м’ясом, на київських вулицях. Сьогодні, як і два роки тому, чужими руками йде боротьба двох політико-економічних груп за контроль над Україною.
Але кияни це вже зрозуміли. З байдужим виглядом проходять вони повз помаранчеві і сині намети.
А нашоукраїнці, які, не соромлячись поглядів перехожих, розраховуються з масовкою просто біля будинку філармонії (по 100 грн. за стояння з 8-ї до 20-ї), отримують порожню Європейську площу одразу ж після закінчення виступів своїх зазивал, незважаючи на те, що оголосили свою акцію безстроковою.
Київ ніколи не був синім і не став таким. Але Київ перестав бути помаранчевим.
Тут вже нікому не потрібно, щоб Україна обов’язково була пропутінською або пробушівською. Ніхто не хоче вирішувати, куди краще відправити своїх дітей – в Чечню чи в Ірак. І ніхто не збирається йти на Майдан заради забаганок любих друзів Ющенка чи Януковича.
Можливо, доходить до нас, що зміна президента нічого нам не дала і міняти треба не президента, а Систему?
Відомий публіцист, киянин, який нині мешкає у Чилі, Олег Ясинський, говорить, що у Латинській Америці за подібної до сучасної української ситуації народилася одна проста фраза: "Que se vayan todos!" Ця фраза стала гаслом демонстрацій, які призвели до зміни соціальних Систем у Аргентині і Болівії. У перекладі вона означає: "Нехай забираються всі!"
Ющенко: повернення до авторитаризму
Утім, щоб там не було, абстрагуватися від подій, які розгортаються на вулицях столиці неможливо. Питання, кого підтримувати – Ющенка, Тимошенко чи Януковича – українці вже вирішили: нікого.
Але ситуація вимагає визначитися в іншому питанні: чого ми прагнемо – повернення до президентського авторитаризму часів Кучми, чи парламентської республіки.
Адже сьогодні Янукович – прем’єр, а завтра може стати президентом. Сьогодні Тимошенко в опозиції, а завтра може стати прем’єром. Українцям треба визначитися з політичною системою незалежно від осіб, які займають у ній те чи інше місце сьогодні, бо інакше доведеться переживати кризу щороку.
Свого часу розвиток соціальних, економічних і політичних процесів призвів до того, що українці повстали проти режиму президентської диктатури, вигідної лише одній соціальній групі – великому капіталу, який у побуті називають олігархами.
Головним гаслом акції "Україна без Кучми" було гасло парламентської республіки (тоді для багатьох була зрозуміла небезпека зосередження влади в одних руках). Незважаючи на те, що УБК не вдалося усунути Кучму, Україна почала рухатись у бік демократичних перетворень.
Наступні, "помаранчеві" події були вибухом громадянських почуттів, спрямованих на демократизацію українського політичного і соціального життя. Але люди, які стояли на сцені Майдану, обмежили вимоги громадян банальним "Ющенко – так!".
Тобто замість зміни Системи українці отримали просто зміну президента. Перемогою скористалися "нові" (у багатьох випадках це "старі", оскільки зростали за режиму Кучми), помаранчеві олігархи, які в силу своєї соціальної природи хотіли просто використати механізми існуючої соціальної і політичної Системи для власних інтересів.
І розчарування, яке сьогодні опанувало суспільство – в першу чергу наслідок того, що українці не побачили у діях помаранчевої влади не те що намагань, а й бажань щось змінити.
Єдиною системною зміною стала конституційна реформа, яка дещо зменшила повноваження президента і таким чином намітила перехід від монополістичної буржуазно-олігархічної системи до конкурентної буржуазно-демократичної.
Це розчарування може привести у довгостроковій перспективі до розуміння суспільством необхідності системних, а не персональних, змін.
Але саме сьогодні наслідком цього розчарування і пасивності громадян може стати те, що поворот до президентського авторитаризму, задуманий на Банковій, стане реальністю. А отже, нам ще довго доведеться чекати змін.
Адже сьогодні йдеться не стільки про перевибори і не про те, хто отримає місця в новому парламенті, хоч у випадку їх проведення Партія регіонів знову сформує уряд, а "любі друзі", за допомогою різноманітних політпроектів типу "самооборон" і "платформ", намагатимуться повернути вплив на Ющенка – не в цьому суть.
Йдеться про те, чи будуть в Україні зупинені демократичні перетворення, які тривають незалежно від волі президента, прем’єра і лідера парламентської опозиції (вірніше, всупереч їх волі, але завдяки їх конкуренції). Власне, йдеться про те, чи існуватиме в Україні незалежний від президента парламент.
Якщо буде реалізовано варіант, коли за бажанням Ющенка і його оточення, без жодних конституційних підстав, парламент буде розпущено, то це створить прецедент, коли і в подальшому президент (байдуже, Ющенко чи Янукович) оголошуватиме дострокові вибори тоді, коли депутати (байдуже, з ПР, НУ чи БЮТ) робитимуть щось, на його думку, "не те".
Можна зрозуміти тих, хто говорить, що Ющенко – не Кучма, і з нього такий диктатор, як з одного матеріалу цукерка. Але це тим паче небезпечно, бо реально диктаторські повноваження отримує не президент, а його "друзі", яких громадяни не обирали, не уповноважували і, можливо, навіть в очі не бачили.
Найголовніша відмінність президентської Системи від парламентської – те, що перша непрозора і не підконтрольна суспільству.
Аугусто Другий
Демократ Ющенко наважився зробити те, на що не наважився диктатор Кучма – видав указ про розпуск парламенту. Що ж примусило людину, яка має імідж нерішучого політика, піти на такий крок, який свого часу робили Аугусто Піночет і Олександр Лукашенко?
На авторову думку, те, що час грає не на нього. Ще трохи, і його підтримка в суспільстві опиниться на рівні статистичної похибки. Ще трохи, і парламент зробить з нього англійську (чи датську) королеву. Його переконали, що сьогодні ще можна буде опертися на народну підтримку, яка хоч віддалено нагадуватиме Майдан 2004-го. Завтра буде пізно!
Але люди, які переконали Ющенка піти на переворот, маючи на увазі власні інтереси, підставили свого президента. Вже не має він достатньої підтримки в суспільстві – тому й програє.
Утім, сьогодні його переконали підписати указ. А оскільки жодних конституційних підстав для розпуску парламенту не було, Ющенкові підказали вже зовсім смішну річ – розпустити Раду на підставі переходів депутатів з фракції до фракції.
Але ж списки НУ контролював особисто Ющенко, а списки БЮТ складала особисто Тимошенко (наприклад, у списку БЮТ опинився пан Губський, який у парламенті 4-го скликання пройшов шлях через кілька фракцій від "ЗаЄДУ" до блоку Тимошенко).
Чому вони власну відповідальність за підбір своїх кадрів перекладають на інших, а свою партійну проблему зробили проблемою всієї України? І зрозуміло ж, що у випадку перевиборів до списків НУ, БЮТ, як і до Регіонів, потраплять люди, можливо, з іншими прізвищами, але такі ж за продажністю.
Тому що їх знову складатимуть Ющенко і Тимошенко. Адже не тільки Кінах зрадив Ющенка, але й Ющенко зрадив свого політичного батька Кучму, а Тимошенко – Лазаренка. Це у них в крові.
Україна поліцейська-2
Півроку тому УП розмістила статтю цього ж автора "Україна поліцейська", де йшлося про те, як у відповідь на рішення Шевченківського райсуду Києва від 14 жовтня 2006 року, яким заборонялося проводити мітинги як ветеранам УПА, так і противникам їх реабілітації, київська міліція перекрила брустверами весь центр столиці.
Правоохоронці не дали можливості не лише провести жодних заходів на Хрещатику, але й перешкодили громадянам, які не мали жодного відношення до політики, рухатись головною вулицею міста.
Рішення суду не відповідало ні Конституції України, ні європейській практиці. Але міліція тоді постаралася виконати його так, що склалося враження: Київ у стані облоги. 15 жовтня відбулися локальні бійки, за даними МВС 58 чоловік були затримані.
30 березня 2007 року: той же суд знову забороняє мітинги політичних опонентів – і синіх, і помаранчевих у центрі Києва. І знову без жодних законних підстав.
Але обидва мітинги наступного дня все ж відбуваються. Міліція їм не перешкоджає. Кияни можуть вільно рухатися між Майданом і Європейською площею. Жодних порушень громадського порядку, жодного затриманого.
На фоні цих подій в Росії – у Нижньому Новгороді, Москві і Петербурзі – проходять "Марші незгодних". Місцева влада забороняє ці заходи. Російських опозиціонерів міліція хапає і кидає у воронки.
Киргизька міліція за допомогою сльозогінного газу розганяє мітинг громадян, які вимагають парламентської республіки. Самих цих громадян викликають на допити.
Коментувати ці факти зайве. Просто відчуйте різницю.
Опозиція його величності
Тут теж не буде коментарів – просто питання. Чому НУ і БЮТ називають себе, а парламентська більшість – їх, опозицією? Якщо люди, які мають контроль над армією, СБУ, Нацбанком, губернаторами, головними телеканалами, мають підтримку багатьох вітчизняних олігархів, а їхній лідер – глава держави – має право вето і право розпускати парламент, опозиція, то що таке влада?
Європа: Ющенко має писати заяву
Захід, і Європа в особі Парламентської Асамблеї Ради Європи, і США в особі Державного департаменту, не можуть підтримати явно неконституційний указ українського президента про розпуск парламенту.
Але не можуть і виступити проти Ющенка. Вони просто говорять, що треба чекати висновку Конституційного Суду і виконати його. Така позиція абсолютно природня, адже коли виникає проблема, яка загрожує суспільним загостренням, гасити її необхідно одразу ж.
У Франції, де президент також має право розпускати парламент, відповідний акт глави держави французський Конституційний Суд розглядає одразу ж і протягом доби.
Проте така позиція Заходу насправді є позицією проти Ющенка, бо його позиція полягає у тому, щоб ніякого рішення КС не було. Саме тому його представник Шаповал і суддя Кампо, обраний за президентською квотою, пропонують припинити провадження у справі про конституційність указу.
Якщо судді витримають безпрецедентний, навіть порівняно з часами Кучми, тиск з боку президентської адміністрації і не захочуть так як п’ятеро їх колег, щоб їх прізвища стали одіозними на кшталт прізвищ Замковенко і Горяїнов, якщо більшість з них залишаться неупередженими, висновок Суду може бути лише одним.
Тоді Ющенку доведеться взяти чистий лист паперу, ручку і написати: "Заява. Прошу звільнити мене із займаної посади. Бо не може бути гарантом Конституції той, хто її порушує".
 |
Володимир Чемерис, член правління Інституту "Республіка", співкоординатор акції "Україна без Кучми", для УП
Стаття була написана до другого указу президента про роспуск парламенту
