Український письменник "Адольфич": "Я намагаюсь розвалити стереотип "веселі хохли" в Росії"

Україна зазвичай отримує мистецьку продукцію за схемою реекспорту. Спочатку митець експортує свій творчий продукт за кордон, там його визнають, там він нарощує свою творчу вагу. Потім починається імпорт його продукції в Україну, і здіймається хвиля захвату, і його творчість починають сприймати співвітчизники.

Приклад – українець Володимир Нестеренко, автор книги "Чужая". Він став на сьогодні неперевершеним у тому зовсім непопсовому жанрі, що є прихованою віссю російської (та й пострадянської) реальності – у жанрі кримінального екшену. Житель Києва, що мешкає неподалік Лісного кладовища, не міняючи дислокації, став творчим лідером сакральній для росіян сфері "блатної" культури.

Нестеренко – не тільки письменник, але й імпровізатор. Користувачі російськомовного сегменту Живого журналу знають його під іменем Адольфич. Він неперевершений у словесних мережевих дуелях, що позбавлені претензії на цнотливість. Втім, в розмовах на теми поезії та філософії Адольфич демонструє непересічну обізнаність з текстами класиків.

Адольфич-Нестеренко, крім всього, персона таємнича. Про своє кримінальне минуле він частенько згадує у щоденнику та оповіданнях, але не любить спілкуватися з журналістами. Як і взагалі не фотографується без маски: образ Адольфича, комбінація блискучого літератора та успішного бандита на пенсії, має бути недоторканний.

"Люди цікавляться тим, чого бояться"

- В живому журналі та в літературних колах ви особистість відома, а от як пояснили людям, не знайомим з ЖЖ та контр-культурними інтернет-сайтами, хто ви є?

- Пенсіонер, це й звучить непогано

- Хто вам платить пенсію?

- Пенсію мені платять ті, у кого є гроші, наприклад, російські кінопродюсери. Фільмів ще не зняли, а сценарії купують, три вже продав.

- Скільки платять? (Жарт)

- Платять десь у п'ять - десять разів більше, ніж у Києві. За "Чужу" заплатили 100 000 долларів. "Самий високооплачуваний сценарист РФ". Себе я називаю "гастарбайтер без виїзду".

- Чому ваша творчість так користується попитом? У чому сила кримінальної культури?

- Користується попитом творчість Андрія Данилка. Моя ж творчість просто багато коштує. А чому - як в анекдоті про грузина та півня. Чому ваш півень коштує сто гривень, а такий же у сусідкі - п'ятдесят? - Е-е, паслушай дарагой, очен денги нужни!

Кримінальна культура завжди була цікавою для населення - бо це не про якихось героїв, що колись воювали, і не про тих, хто десь далеко воює - це про наших сусідів, про наш час, так же сонце світить, так же трамваї ходять - а тут, за рогом - таке!! Люди цікавляться тим, чого бояться.

Я не все пишу про криміналів, один сценарій й зовсім про катування в Іраку, у в'язниці Абу-Грейб.

- Про що там?

- Це антибушівський сценарій, на замовлення американців російського походження. Як люди з солдатів-резервістів стали катами, тільки тому, що їм це дозволили. Вони ще й порно знімали, хотіли продати. Але попали матеріали у пресу, й цей бізнес-проект накрився.

- Ви кажете, що російські розцінки на сценарії в 5-10 разів вище київських. Це гарна новина – тобто у Києві взагалі хтось щось платить кіносценаристам?

- У Києві платять 5-10 тисяч та перепродують у Москву за 15-25 тисяч. Жльоби-с.

- Вам хотілося б писати українською мовою, і якщо так, то що б це могло бути?

- Українська мова - не рідна мені. Я читаю, пишу та розмовляю українською, але якісь художні тексти не наважився б писати на мові. Наприклад. вірші українською я не сприймаю, тобто можу відрізнити гарне від поганого, але задоволення від читання не одержую.

Це не заважає мені бути патріотом (не націоналістом, це різні речі) України.

Для того, щоб писати українською, потрібно перестати писати російською, перестати розмовляти російською та почати думати українською. Хай за мене думає "по-українськи" президент Ющенко. Я був би щасливий, якби на цьому його втручання у моє життя вичерпалось.

- В чому ваш патріотизм проявляється, і як він узгоджується з антисуспільністю вашого іміджу?

- Як Вам сказати... Наприклад, так: я - один з небагатьох українських ... тут навіть не знаю.

Сказати "митців" - з душі верне, "діячів культури" - який з мене діяч... Коротко кажучи - усе, що було у Росії відоме й більш-менш популярне з України - це "веселі хохли".

Маю на увазі не тих, хто виїхав з України до Росії, трудових мігрантів, а тих, хто позиціонує себе як український проект.

Сердючка, колись ВВ, таке собі… Мавпи.

Я намагаюсь цей стереотип розвалити. Здається, цього досить. Щодо антисуспільності - був Махно патріотом України чи ні?

- Був! В сенсі не погано було б мати "інший" патріотизм, інший аніж український клясичний націоналізм?

- І класичний націоналізм потрібен, на випадок війни й для збереження української культури, але ним не повинна вичерпуватись політична палітра патріотів. Тобто нам не вистачає патріотизму "почви", з патріотизмом "крові" усе у порядку.

- Ви вибрали для себе образ людини, що принаймні деякий час була занурена в кримінальний світ. Навіщо це вам?

- Ноу комментс. З українськими журналістами я не розмовляю на теми кримінального світу - є мої тексти, а мене, як особистості, нема. Або тільки у якості людини, що написала ці тексти. Щоб не роздмухувати нездорове зацікавлення.

- У нас можлива влада митців як частина соціуму? Адже раніше для письменників побудували будинок - на Банковій. Ви відчуваєте у собі можливість зайняти це місце?

- Влада митців зараз неможлива. Тому що вбили Слово. Комуністи боялися Слова, заганяли за нього у Мордовію, а теперішня влада чхати на нього хотіла, не боїться.

Вбили мораль, можна все - тобто митець не має підґрунтя, орієнтиру - ну, він невдоволений. Та й чорт з ним, він завжди невдоволений, кому він потрібен?

А той митець, якого люди люблять - той усім задоволений. Поплавський, наприклад, Зібров, ще якесь непорозуміння, Ян Табачник. Яка країна, такі й митці, такі й теракти

Щодо мене - то я не митець в українському розумінні цього слова, тобто не амбіційний безталанний підорас. Я щось пишу та намагаюсь робити це цікаво. По суті, я антисуспільний елемент: не поважаю ані владу, ані її носія (як носять паразитів) - народ.

Хоча й сам не з графьйов.

- Виходить, канал спілкування митців з совістю людей закрито по причині відсутності останньої. Чим же займаєтеся ви - як це охарактеризувати? Розвага героїчного песиміста?

- Не зовсім так. Справа у тому, що людей багато. Навіть дуже багато, стільки не треба.

Коли була надмета - завоювати увесь світ, то влада людей тягла за комір догори: освіта, диспансеризація, робота, мораль та таке інше. Щоб працювали й народжували нових рабів.

Зараз немає мети, а технології дозволяють меншою кількістю людей одержувати ті ж самі результати. Тобто - влада на народ кладе. Народ на владу теж (у межах припустимого). А совість та мораль вже не потрібні - бо тоді треба буде ховатися від людей, не зможе депутат або прокурор у гей-клюб зайти запросто, випити у гарній компанії пляшку чого-небудь, що коштує як мінімальна пенсія.

Релігія теж не діє, держава у цілому атеїстична, релігія впроваджується на рівні забобонів: освятити машину, поставити свічку. Тобто зараз вакуум, кажуть, що таке буває перед великою війною. Подивимось, або самі, або наші діти.

Щодо мене - я розважаюсь сам та розважаю інших, але це вже не основна мета, а "побічний ефект". Щодо пафосних словесей "розваги героїчного пессиміста" то хай вони залишаться Корчинському, наприклад.

- Що ви бачите перспективного в українській культурі? "контр"-культурі, якщо така є?

- Вибачте. Я не можу назвати себе знавцем сучасної української культури або контркультури. Як було нашкрябано цвяхом на почтовій скриньці мого сусіда –алкоголіка, "почту не выписываю".

Тобто я можу називати імена маляров (художників, а не маляров), назви гуртів, якісь імена письменників та поетів - але когось назвеш, так інший образиться, так що не варто й починати.

Якщо з'явиться щось сильне та варте уваги - воно прийде до нас з Заходу або зі Сходу.

Наприклад, Івано-Франківській гурт "Перкалаба" спочатку став відомим у Москві, після цього у Європі, а тоді вже в Україні.

Чому? Тому що жльоби (сміється).

"Київ стане у найближчому майбутньому мега-крижополем"

- Кажете, що є вакуум, небезпечний війною. У РФ прогресує фашизм. А чи можлива українська надмета у фашистському ключі?

- Дивлячись який фашизм - просто фашизм чи націонал-соціалізм. Націонал-соціалізм - навряд, бо дуже важко буде підібрати серед гопоти більш-менш істотну кількість расово бездоганних черепів.

А простий фашизм... я виріс при ньому, радянський лад - це й був фашизм. Може, й повернеться, хто знає. Якщо усім усе "до лампочки", то десь у коридорах СБУ, МВС та армії може з'явитись група громадян, яким не однаково. Бачимо це на прикладі Росії.

- Чи можна описати нинішнє протистояння Ющенко-Янукович в термінах "інтелігенти проти гопоти"?

- Нинішнє протистояння можна охарактеризувати як істерики проти нахаб. Якби Партія регіонів не так швидко наїжджала на нашого президента , та й відбирала в нього повноваження більш тактовно десь за два-три роки - нічого б не було.

Щодо інтелігентів - немає істоти більш огидної, ніж інтелігент при владі. Людина, яка поставила під сумнів усе на світі, а це й є головна прикмета інтелігента, бовтається як гівно у ополонці усе життя. Мені не імпонує ані Янукович, ані Ющенко, мені імпонує безладдя.

Як тільки люди, представлені у теперішній владі, стабілізують стан, "усядуться" - вони почнуть затягувати гайки. А цього я не люблю, бо вже вичавив з себе раба. Чого бажаю й усім читачам.

- До речі, Ахметов зараз хоче стати президентом. Це що, діалектичне перетворення кримінального авторитету в мєнта?

- Не коментую. Від себе скажу - на його місці так робив би кожний: спочатку борешся за те, щоби видобути гроші, а після цього, усе життя - щоб ці гроші не забрали. З його статком треба бути президентом, щоб не відібрали, бажаючих не тільки до Москви, а й до Лондона раком не переставити. А краще – не президентом, а Гетьманом або Ханом.

- Коли ви називаєте себе пенсіонером, це звучить іронічно. Український пенсіонер, за поширеним уявленням - істота пасивна, чекає на милість держави.

- Я б не сказав, що пенсіонер - істота пасивна. Пенсіонери - це огого. Я колись у 2005-му було не запізнився на потяг, тому що таксист вирішив спрямувати та поїхав через Печерськ, а там саме блукав хресний хід за Януковича. Це було у квітні, а вийшов він (хресний хід) десь у лютому або у січні. До речі, ніякі пенсіонери від держави нічого не чекають, бо є шість соток, а до них ще й самогонний апарат, як ядерна зброя, останній аргумент.

- Про хресний хід зауважу: там є люди, які бажають "різати жидів, якщо священик благословення дасть". Чи великий, на вашу думку, потенціал для насильницьких дій у українців зараз?

- Я собі міркую, що бажаючих "різати жидів" та кого завгодно в Україні багато, десь більше половини населення, може, 70 відсотків. Але благословення повинен дати не якийсь там священик, а міліція. Бо священників самих не дуже давно різали та саджали за гомосексуалізм. А от міліція була, є і буде, доки існує Україна. А не буде України - перевдягнуться у російську, польську, німецьку форми та й далі собі будуть рулити.

Щодо насильницьких дій - не дуже у це вірю. Зараз життя покращилось, і пересічний українець займається улюбленою справою - накопичуванням та покращенням побуту. От якщо економічна криза шарахне - тоді народ хліборобів знов стане народом воїнів, у кожній балці буде по батьку, й усюди митниці…

Звичайно є як платні провокатори, так і ідейні. Але вони ще не одержали дозволу на кров.

- В Україні трапляються випадки, коли психічно нормальні люди через відчай вішаються чи спалюють себе на очах чиновників, які винні у їх бідах. Чому вони ладні вбити себе, а винуватця? Звідки в голові українців вмонтовано цей інстинкт – воліти вбивати себе, якихось "жидів", але не чіпати владу?

- Буває, й вбивають.

Не слід забувати, що двадцять років тому радянська людина й українець як підвид радянської людини був рабом. Звільнення прийшло згори, тобто влада сама "здулася". Ніхто її не скидав, а до цього відстрілювали майже сімдесят років, а до того - ще триста років давали канчуків. Так що чому не ріжуть владу – більш-менш ясно: ті, хто міг різати, самі були вирізані.

Звичайно, народжуються нові потенційні "різуни", але вони рано маргіналізуються, спиваються, сідають - та там, десь по Березаням, Білим Церквам та Зміїним Балкам помирають від туберкульозу...

- Влада веде себе нахабно, бо звикла до безкарності?

- Влада веде себе так тому що такі правила гри. Для того, щоб вона стала нормальною владою, вона повинна постійно пускати собі кров, як було у 37-му, наприклад. Не обов'язково кров як кров, але хоча б "перетрахувала" себе, як говорить бацька Лукашенко.

А зараз - це не державна влада, а група громадян, які сіли на голову народові й ніколи не злізуть самі. А нові, коли та якщо прийдуть, будуть грати за цими ж самими правилами - корупції та здирництва.

- В Києві мільйон інтелігентів з грошима, і жоден не може купити й використати вибуховий пристрій, щоб знищити явного вбивцю, що жирує у владі.

- Це окреме та дуже складне питання, щоб так, між іншим на нього відповісти. Хоч десять тисяч інтелігентів озброяться бомбами - вони нічого не вдіють. Пам'ятаєте, у Блока - "мильйоны вас, нас тьмы и тьмы и тьмы" - на місце вбитого чиновника прийде інший. А терориста вб'ють або ув'язнять довічно. Тероризм – це у першу чергу питання Віри.

Віруєш, що після смерті будеш у раю – висаджуєш на повітря ворогів, віруєш, що своєю смертю прискориш звільнення народу – кидаєш бомбу. У що вірує інтелігент? Комуніст? Націоналіст? У рай? У волю народу? Не вірю.

- Ви, киянин, не дуже любите приїжджих. Тобто ви вважаєте, що процент "жлобів" як культурного типу вищий серед тих, хто переселяється до Києва, чим серед самих киян?

- Я вважаю, що Київ, місто й так не дуже культурне під навалою зайдів стане у найближчому майбутньому мега-крижополем. Також я вважаю, що кожне місто має свій шлунок, у якому воно перетравлює якусь кількість мігрантів з менш культурного осереддя.

Так от, якщо цей шлунок переповнений та не може перетравити у киян усіх бажаючих, місто перетворюється у хворий організм, по жилам якого тече не кров а субстанція, емульсія. Треба лікувати, наприклад, поверненням прописки. А краще за все – якби місцеві гопи стали лупити приїжджих гопів. Як було колись, при радянській владі.

А жлоби-кияни... Вони є й їх багато. Після війни Київ не виніс навали приїжджих, бабці та діди таких "киян" понаїхали першою хвилею. Хоча, буває всяке.

Але київській жлоб хоч відвик вже "наїзжати" інтонаційно, у розмові – а заїдьте, наприклад, у Кривий Ріг, чи Харцизьк, або у Тернополь, послухайте, як там розмовляють люди на вулиці, на базарі…

- Але Київ - більш ввічливе місто, ніж Москва, і було таким 10 років тому.

- Це не приклад. Москва у чотири рази більша за Київ. Доживемо до таких розмірів – подивимося, яка буде ввічливість та інше. Ну й взагалі, Москва. Вона завжди била з носка та сльозам не вірила, над благаннями сміялась, за загрозу вішала.

Взагалі, пересічні українці - більш помірковані та ввічливі люди, аніж росіяни. Але й більш тупуваті, на жаль.