Каста народних депутатів: покращення їхнього життя за наш рахунок
Ситуація з розпуском президентом парламенту і призначенням позачергових виборів народних депутатів відкрила країні цілком новий аспект вітчизняного політичного життя – депутатство.
Точніше, навіть не відкрила, а продемонструвала нову парадигму цього важливого соціального статусу.
В ході затяжних політичних баталій з’ясувалося, що низка депутатських пільг та матеріальних привілеїв важить набагато більше за мораль, ідею, злагоду та здоровий глузд.
Епопея зі збором опозиційних підписів для складення депутатських повноважень, риторика екс-спікера парламенту про зарплати і відпускні, публічні викриття народних обранців у використанні незароблених благ прояснили "пересічному" українцеві вагу депутатського мандату, яка має дуже мало спільного з партійною дисципліною та турботою про виборців.
Аналізуючи події за фактом складення народними обранцями від опозиції своїх мандатів і втратою Верховною Радою 5-го скликання останніх атрибутів своєї юридичної правомочності, починаєш розуміти природу вітчизняного парламентаризму та джерело невичерпної енергії найбільш "підірваних" слуг народу. Все це визначається Законом "Про статус народного депутата" і низкою постанов парламенту, які регламентують порядок матеріально-технічного забезпечення народного депутата України.
За офіційною інформацією, з початку своєї роботи Верховна Рада п'ятого скликання витратила близько 750 мільйонів гривень.
Зокрема 51 мільйон гривень на місяць коштувала робота Ради минулого року і вже 68 мільйонів гривень на місяць коштує ця робота в році поточному. Десять років тому утримання Верховної Ради обходилося державі лише у 57 мільйонів гривень на рік. То ж загалом за ці 10 років витрати підвищувалися на 30% щороку.
Мусимо визнати, Верховна Рада сьогодні залишилася останнім оплотом рафінованого "совкізму": з часів золотої пори Леоніда Брєжнєва у роботі Верховної Ради тоді СРСР, а потім незалежної України, нічого не змінилося. Парламент живе своїм власним життям, перетинаючись з реальністю лише в день виборів.
Розповідаючи про кастове суспільство, частіше за все наводять класичний приклад Індії з її тисячолітніми традиціями та непорушним кастовим поділом суспільства.
Впевнений, що сьогодні для більш наглядної ілюстрації даної теми доцільно використовувати приклад українського парламенту.
Здобувши дорогоцінне посвідчення народного депутата, його володар відразу переноситься в іншу реальність. Такий собі заповідник, в якому протягом наступних п’яти (раніше – чотирьох) років депутатові можна взагалі нічого не робити і нікого не боятися.
Депутатська недоторканність, більш ніж просто щедре фінансування поточних потреб, квартира, помічники – ось навіть не повний перелік того, за що, висловлюючись мовою сучасниці, варто боротися. І за що, зрештою, запекло борються кілька сотень хлопців у костюмах "Brioni".
Страх втратити держзабезпечення, імунітет і залишитися поза межами касти "обраних" був тим запобіжником, який на думку Мороза мав гарантувати безперервність роботи Верховної Ради.
Згадаймо, що саме втратою нескромних людських благ, а не турботами про єдність України, коаліціянти протягом двох місяців лякали опозиціонерів.
Вже напередодні епохальних з’їздів "НУ" і БЮТ, на яких було ухвалено рішення про вихід народних депутатів з фракцій, на рівні керівників опозиційних фракцій цілком серйозно обговорювався ризик нескладення мандатів через автоматичну втрату депутатських пільг.
Спокуса й надалі "добре" жити ледве не перемогла революційне гасло "Всі – на дострокові вибори".
Депутати від коаліції всіляко підживлювали ці страхи своїми емоціями, оскільки від дієздатності парламенту залежало і їх благополуччя.
Саме через небажання достроково втрачати здобуті нелегкою працею "бонуси" депутати-коаліціянти відмовляються визнавати недієздатність нинішньої Верховної Ради. Особливо радикально налаштовані ті, хто усвідомлює, що ще раз стати "народним" вже не вдасться. Саме ці люди складають кістяк прихильників Мороза у відстоюванні ідеї дієздатності тричі розпущеного парламенту.
Сьогодні вже колишній голова Верховної Ради Олександр Мороз продовжує свято вірити, що саме він залишився останнім форпостом українського парламентаризму. Судячи з останніх тижнів – історія з видачею нардепам трудових книжок, нарахування депутатських виплат, зміною замків у кабінетах представників опозиції – здається, що екс-спікеру вдалося встановити абсолютний диктат над апаратом Верховної Ради, який більше нагадує апарат глави парламенту.
Після призначення управляючим справами Верховної Ради Дмитра Рудковського, який займав у списку СПУ на виборах 2006 року 44 місце, Сан Санич, склалося враження, отримав монопольне право управляти всіма матеріальними ресурсами парламенту. І тут в бік депутатів, які складають повноваження, полетіли погрози про втрату кабінетів та невиплату оздоровчих.
Сам спікер має забезпечення на рівні "super all inclusive", яке не поступається президентському. Одні лише службові авто чого коштують...
Розуміючи, що нинішня каденція – це остання "синиця" в руках колись морального і авторитетного діяча, якому вже ніколи не пробитися на сцену великої політики, лідер соціалістів всіляко опирається складенню повноважень.
Боячись прокинутися одного ранку просто громадянином Морозом, головний соціаліст країни проявляє просто чудеса креативу, придумуючи все нові й нові процедури для депутатів опозиції, які склали свої повноваження.
Мороз як бувалий апаратник добре розумів, що чим більше строків народний обранець пробув в парламенті, тим важче подолати абстенентний синдром "бездепутатства". Чим вищий ієрархічний статус депутата (керівник фракції або комітету), тим ширший кошик професійних бонусів він отримує. І тим важче його втрачати. Та він прогадав.
151 народний депутат склав свої повноваження і нинішній статус екс-глави парламенту нічим не відрізняється від статусу глави уряду УНР в екзилі, хоча з непорівнянним матеріальним забезпеченням. Природного бажання "жить хорошо" не дінеш нікуди.
Доводиться блефувати, доводити іноземним послам, що парламент, який за три місяці роботи не прийняв жодного закону, окрім актів прийнятих з відомих причин з 29 травня по 2 червня, продовжує працювати. Нагадаю, що такий блеф коштує виборцеві майже 70 мільйонів гривень щомісяця.
Без зайвого пафосу можна твердити, що питання матеріального забезпечення депутатів, депутатського імунітету, кількісного складу Ради були надзвичайно непопулярними в середовищі народних обранців у всі часи. Внесення подібних питань до порядку денного ставало справжнім чистилищем навіть для тих фракцій, які не гребували грати на дешевому популізмі.
Все це в результаті і призвело до того, що Верховна Рада України по суті своїй перетворилася на чудовисько, яке проїдає гроші.
Всі про це знають, але коли запитуєш у лоба, то тихцем пожимають плечима. Бідна держава не може собі дозволити дорогий парламент. І тут, напевно, саме місце не погодитися з Юлією Володимирівною, яка вважає, що час політичної корупції, авантюризму і зрад минув.
На жаль, допоки в Україні існує цілком матеріальний дракон, який перетворює порядних людей на суспільних паразитів, годі очікувати на переродження політичних еліт.
Микола Кравченко, для "УП"
