Рада віктимної поведінки
Ленінізм начебто зійшов на пси, принаймні, як офіційна доктрина, але ленінські настанови живі у свідомості й підсвідомості чільних діячів вітчизняного парламентаризму, ці настанови втілюються у практичні дії і на перший погляд, перемагають.
Згадаймо, з чого розпочинав свою браву діяльність чинний парламент. Спершу була створена коаліція у форматі НУ-БЮТ-СПУ, а потім раптово (чи не зовсім раптово) головою Верховної Ради став Олександр Мороз.
При цьому Партія регіонів підтримала кандидатуру Мороза на посаду спікера до створення т.зв. "антикризової коаліції", хоча статтею 16 чинного на той момент регламенту встановлювалося, що обрання спікера відбувається вже після створення коаліції.
За логікою парламентаризму, соціалісти мусили спершу заявити про вихід із коаліції з БЮТ на НУ, витримати належний після цього сповіщення час (у регламенті написано – 10 днів), далі підписати коаліційну угоду з ПР та КПУ, оприлюднити (знов-таки, згідно з регламентом) склад коаліції та повний текст коаліційної угоди в офіційних ЗМІ, а потім уже обирати керівництво Верховної Ради.
А з кого і як була створена "антикризова коаліція"? На перший погляд, її творці дотрималися формальних вимог: документ підписали понад 226 депутатів, спікер оголосив про це на сесії Верховної Ради.
Але ж до коаліції увійшли і підписали відповідні документи, крім фракцій ПР, СПУ та КПУ, ще й три "індивідуали" два "наше українця" й один БЮТівець, що регламент, ясна річ, не передбачає.
Наступний крок "антикризової коаліції" полягав у тому, що спікер вніс на розгляд президента кандидатуру Віктора Януковича як майбутнього прем'єр-міністра від імені всієї коаліції.
Здається, що тут такого?
Однак відповідно до регламенту представлення може бути зроблене тільки після обговорення і затвердження кандидатури прем'єра загальними зборами коаліції.
Може, ми помиляємось, але інформацію про дату і місце проведення цих зборів, на яких Віктор Федорович розповів би присутнім (в тому числі і пресі), що і як він робитиме на посаді голови уряду, ніде знайти не вдалося.
Не кажучи вже про те, що за статтею 92 пункт 21 Конституції, "виключно законами України визначається організація і порядок проведення діяльності Верховної Ради України", тоді як регламент парламенту, який так хвацько порушувався при самому заснуванні коаліції, ухвалений не законом, а постановою.
А це означає, що, з одного боку, порушень наче й нема, а з іншого – нема і коаліції, і спікера, і взагалі – всього українського парламенту.
Ось такий був початок роботи Верховної Ради V скликання, а ще Гегель зауважив, що висхідне начало (останнє – у сенсі як "первня", так і "початку") та принцип розвитку певних явища, феномена чи системи збігаються.
Іншими словами, більшість і керівництво Верховної Ради ще торік почали й успішно продовжують донині реалізацію ще одного ленінського постулату, безпосередньо пов'язаного з наведеним вище: що влада Рад має базуватися на "силу, не обмежену нічим, навіть законом, не стримувану жодними правилами, напряму ґрунтовану на примусу".
Одне слово – "правильна" влада Рад має бути свавільна, ірраціональна та відверто-цинічна.
А тим часом історично парламентаризм у Європі, а потім і в інших частинах світу складався як суспільно значуща противага й альтернатива сваволі та ірраціоналізму монархів та вищої знаті.
Монархи ставили себе над законом, ба більше – коли вони творили закони, то базували їх не на певних правилах, раціональних чинниках, а на своїх сьогоденних потребах.
Звичайно, були й розумні та освічені королі, герцоги і великі князі, був і тиск з боку нобілітету, зумовлений потребами кодифікації суспільних стосунків, наслідком чого ставали різноманітні "варварські правди", включно із "Руською правдою", але до появи і ствердження парламентів правова регламентація всіх рівнів соціального життя, його раціоналізація залишалися швидше мрією, аніж дійсністю.
І зовсім не випадково народжується вислів: "Демократія – це процедура". Звичайно, це певне перебільшення, але зрозуміле: його народила доба парламентаризму, й останній без дотримання правил гри не вижив би.
А якщо додати, що парламенти (й український теж) мають ще одну функцію – контролю за виконанням законів, то ситуація стає ще цікавішою.
Адже за своїм єством закон доби парламентаризму, доби демократії слугує передусім захистові людей від владної сваволі, якого б рівня не була ця влада; закон феодальний чи закон тоталітарної держави, навпаки, є лише інструментом правління.
Отож формула: законодавець мусить сам бути взірцем виконання законів, - стосується тільки першого типу суспільних стосунків; якщо для парламенту будь-якої країни закони, в тому числі й ним самим встановлені, не діють чи діють вибірково, залежно від настрою депутатів, це є одним із головних критеріїв для визначення міри недемократичності цієї країни.
Іншими словами, не тільки монархи, президенти й великі вожді можуть стати носіями несвободи і свавільної політики; на таке здатні за певних умов і парламенти.
Згадаймо-но, як у добу Великої Французької революції Національні збори, які постали як противага королівському деспотизму, дуже швидко перетворилися на озброєний гільйотиною Конвент, котрий рубав голови не тільки "ворогам народу" з числа аристократів та спекулянтів, а й своїм членам.
А далі так само швидко, розігнавши депутатів, владу здобув Наполеон Бонапарт, оскільки на тривалий час сама ідея парламентського правління у Франції була дискредитована самими парламентами.
Верховна Рада України V скликання, схоже, найбільше реально переймається саме тим, щоб дискредитувати вітчизняний парламентаризм.
Слава Богу, до рубання голів справа не дійшла (хоча деякі депутати постійно закликають то "винести Ющенка з президентського будинку", то "всіма засобами зупинити сповзання країни до диктатури", то "поставити на місце розжирілих киян", то ще до якихось подібних подвигів); але вистачає й іншого.
Скажімо, коли ті чи інші члени урядової коаліції посідають діаметрально відмінні позиції із засадничих питань, це зайвий раз демонструє відсутність існування такої коаліції в європейському сенсі цього слова.
Фракція Соцпартії голосує за закон про визнання Голодомору 1932-33 років геноцидом українського народу, інші дві фракції коаліції – ні, причому комуністи ще й таврують тих, хто веде мову про геноцид; депутати КПУ та СПУ голосують за Державний бюджет на 2007 рік, в якому передбачені солідні кошти на роз'яснення щодо переваг, які отримає Україна у разі вступу до НАТО, і негайно оголошують про те, що боротимуться проти вступу до НАТО.
Ба більше: СПУ говорить про необхідність дальшого проведення політреформи, натомість КПУ хоче перетворити Україну на другу Джамахірію (здається, Лівійська Джамахірія – це єдина країна світу, де не існує посада глави держави). Приклади можна наводити десятками.
У жодній "справжній" парламентській коаліції такого немає. В Україні ж, схоже, діє правило: хочемо мати всі вигоди від створення урядової коаліції, але нести відповідальність за те, щоб вона діяла згідно із певними елементарними нормами не хочемо і не будемо.
А сумнозвісне голосування чужими картками? Мало того, що тут відверто порушується стаття 84 Конституції, тут ще й демонстративно топчеться засадниче правило демократії: "Одна людина – один голос".
Чи має після цього Верховна Рада моральне право вимагати, щоб на виборчих дільницях голосували кожен за себе, а не за людину, чий паспорт ти приніс?
Чи те, що дозволене депутату, не дозволене "плебсу", тим, "чиє прізвище Ніхто"?
...Знаний німецький соціолог Макс Вебер на початку ХХ століття вирізняв три виміри легітимації у політичній діяльності: формально-юридичний, харизматичний та традиційний.
З харизмою у Верховної Ради в останні роки було складно; не менш складно в Україні в силу об'єктивних обставин і з традиціями парламентаризму.
А от формально-юридичну складову своєї легітимності Рада успішно нищить власноруч.
То що ж це, як не типова віктимна поведінка, що полягає у провокуванні когось на лихі (часом і вмотивовані!) дії щодо себе?
Чи, може, йдеться про намагання створити в Україні друге видання влади Рад, яка ґрунтується на праві сили і беззаконні?
 |
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
