Забута річниця

Понеділок, 16 липня 2007, 10:25

“Відносини Української РСР з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи. Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору”.

Декларація “Про державний суверенітет України”, 16 липня 1990 року.

16 липня 1991 року в Україні був вихідний день, державне свято. Хоча ані тоді, ані сьогодні, майже ніхто не згадає, з чим це було пов’язане.

Але ж святкували “суверенітет”. Дивне слово, що його принесла радянська перебудова, разом із “консенсусом”, “толерантністю”, “іміджем” та іншими запозиченнями. Цікаво, що б ми робили зараз, якби Горбачов не був тоді таким майстром риторики? Вмів останній керівник Радянської держави очі замилювати.

Декларація Плюща

Верховна Рада постановляє: вважати день 16 липня днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України" (Оплески)". Це речення взято зі стенограми засідання ВР під проводом першого заступника голови Івана Плюща. Отже казали про “суверенітет”, міркували про незалежність. В українській та російській мовах часто-густо іноземні слова мали приховувати справжній зміст сказаного.

“Суверенітет” став евфемізмом, що мав узгодити діаметрально протилежні речі. Прагнення до незалежності і намагання утримати цю незалежність у межах “оновленої федерації”. Реальний зміст цього загадкового французького слова був прихований за бастіонами горбачовської демагогії. Таким чином суверенна УРСР залишалася частиною так само суверенного СРСР. Хоча, насправді “суверенітет” мав привести за собою вихід зі складу Союзної держави.

У 1990 році союзні республіки швидко скористалися слабкістю центральної влади, і суверенними проголосили себе всі, хто могли. Майже першою це зробила Росія. Її випередили лише прибалти, але вони одразу казали про вихід зі складу набридлого для них СРСР.

Від кого відокремлювалася Росія? Можливо від України. Але мова не про це. За участю “групи 239” 16 липня 1990 року сталася подія, що визначила подальший розвиток України, спадкоємниці Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Минуло сімнадцять років, але учасники подій майже ті самі, що й тоді, і як не дивно, політичні конфігурації теж не дуже змінилися. Швидкоплинний перебіг подій у 1990-91 роках зробив цю дату малозначущим епізодом, невеличкою зупинкою на шляху до незалежності. Рішення про “суверенітет” підтримали тоді ЦК КПУ та майбутня СБУ. Дивно?

Але ж згадаймо, що “революційний” Закон про державну мову приймала у 1989 році Верховна Рада УРСР, обрана ще до початку перебудови, демократизації та “гласности”. І справа була не в тиску товариств “Просвіта” та “Меморіал”. Не в громадянській позиції членів Спілки письменників, чия штаб-квартира була за кілька кроків від ЦК КПУ. Просто було потрібно виконати директиву, що надійшла з Москви.

Вибори 1990 року на думку багатьох учасників тодішніх подій були супердемократичними. Комуністи були налякані розгулом демократії у Москві, брудних технологій ще не було, а адміністративний ресурс вже закінчився. Така собі незаймана парламентарність.

Утім, все одно більшість у ВР здобули комуністи. Опозиційна фракція Народна Рада від розпачу відчуття власної меншості ввела тоді визначення “група 239”.

Так вони називали парламентську більшість. Голодуючі студенти з юнацьким максималізмом уточнили потім цю назву, додавши до неї слово “злочинна”.

Ця Декларація, прийнята під тиском подій у Москві, у Верховній Раді РРФСР, була не дуже досконалою. Втім, від неї цього ніхто і не очікував.

Тому не дивно, що пропозиція створити в Україні власні Збройні Сили та внутрішні війська поєднувалася з вимогою відправляти громадян України на службу до Радянської Армії лише на українській території. Теза про впровадження національного громадянства була поряд із запевненнями про збереження громадянства СРСР.

“Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення”. Так могли писати лише в 1990 році.

Зрештою, для депутатів Народної Ради ця Декларація була кроком до незалежності. Для комуністів – навпаки, можливістю укласти нову союзну угоду. Комуністи мали контрольний пакет голосів у ВР, що дозволяло їм зверхньо ставитись до вимог опозиції.

І от злочинці з “групи 239” разом з Народною Радою приймають Декларацію про державний суверенітет. Через рік, 24 серпня 1991 року у тому ж складі приймають Акт проголошення державної незалежності. 24-ому серпня пощастило трохи більше, ніж 16-ому липня. Цей день справді став формальним святом.

Компроміси національної єдності

Надалі колишні комуністи разом з письменниками з відомої будівлі на Банковій прийняли ще багато доленосних рішень. Та й сьогодні численні універсали та меморандуми приймаються похапцем під час “пакетного голосування” на догоду поточним інтересам сторін.

Ніхто не каже, що це було погано. Бо в іншому разі замість компромісів були б гільйотини, трибунали, спецпрокурори та інші елементи національної різанини.

Домовлятися врешті-решт зуміли всі. Цього так і не збагнули в Москві. Вони весь час чекали, що в Україні почнеться братовбивча війна. Коли Ющенко підписав указ про розпуск Верховної Ради, їм вже марилися танки, що стріляють по печерських будівлях.

Але здатність українських політиків домовлятися спрацювала і зараз. Так само, як спрацьовувала під час ухвалення Конституції, боротьби між “донецькими” та “дніпропетровськими”, виборів 2004 року.

16 липня 1990 року Україна побачила не просто Декларацію про державний суверенітет. Вона побачила початок нової політичної доби. Доби домовлянь та компромісів. Компромісів заради єдності в межах власної еліти.

Юрій Корогодський, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді