Міфи та реальність змін до Конституції

Понеділок, 16 липня 2007, 16:29

У газеті "Дзеркало тижня" за 30 червня 2007 року з’явилося аж три статті про Конституцію — бачення президента, прем’єр-міністра і лідера опозиції. Загалом ці виступи сильно заполітизовані, безперспективні як на мене, бо навівають сильне розчарування відсутністю позиції політичного лідерства, відсутності перспективного і масштабного мислення.

Традиційно українську Конституцію чомусь обговорюють, розробляють та через торги між політичними силами правлять — політики, а експертів лише залучають.

Конституція надто серйозна справа, щоб довіряти її українським політикам. Конституція — справа експертна.

Традиційно українська Конституція переписується з інших конституцій, а ми лише вибираємо варіанти запозичень. Розробці конституції не передує розробка нової політичної теорії.

Сьогодні більшість варіантів українських конституцій будується на основі старої політичної теорії ХХ століття, в той час як світ уже змінився.

Власної політичної теорії політики не потребують, політичні партії не замовляють, а відповідні вітчизняні інститути її не пропонують.

Тепер, дивлячись на згадані тексти, я точно можу сказати, що є головною проблемою українського політичного класу чи, як його прийнято знедавна називати, — політикуму.

Це — страх: не перед громадською відповідальністю, не за майбутнє країни і навіть не стільки перед втратою влади чи грошей. Це страх новацій, страх бути першими в осмисленні нових змістів та цілей розвитку, нових типів влади, нових способів суспільно-державних відносин. Це глибинний, неусвідомлюваний страх перед будь-якими проявами інтелекту.

І тепер, коли інтелектуальна деградація політичних лідерів з кожним днем стає дедалі більш очевидною, а процес деінтелектуалізації влади вступив у свою фінальну стадію, світ на цим не тільки сміється крізь сльози, але фактично і знущається над нашими політиками, говорячи — зрештою розберіться самі в своєму лайні.

Конституційні міфи

Давайте коротко поглянемо на міфи запропонованих уявлень про можливу конституцію.

Дисбаланс повноважень і відповідальності державних органів. Можливо це буде зовсім новим для більшості, але я скажу прямо — ніякої відповідальності влади ніколи не було і бути не може всередині закону.

Влада завжди має спосіб, як обійти закон. Відповідальність влади не гарантується ні законами взагалі, ні конституцією зокрема. Відповідальність влади має правову природу, що пов’язана з публічною демонстрацією політичного громадського протесту у його будь-яких формах. Отже всі розмови про відповідальність влади через закон — це розмови на користь невігласів і дилетантів.

Необхідність в роботі над новою конституцією спиратися на текст 1996 року.

Проблема нинішньої конституційної кризи зовсім не в незавершеності конституційної реформи 2004 року, а саме в тому, що конституція 1996 року — конституція незграбна, нищівно відстала. Спиратися на неї — значить продовжувати кризу.

Створення належної системи стримувань і противаг — як всередині політичної системи, так і всередині системи управління, що до речі не розрізняється.

Цей принцип не розуміється взагалі. Стримування і противаги здебільшого характерні для президентської форми правління, де президентські повноваження урівноважуються парламентськими.

Для парламентської форми правління має бути корекція цього принципу, особливо в умовах пропорційної виборчої системи, особливо в умовах геополітичного, мовно-культурного та релігійного розмежування в країні, коли в ситуації конституційної кризи стримування і противаги набувають характеру розколу країни, коли одна частина країни стримує і є противагою іншій. Це надзвичайно небезпечно.

Щоб механізм стримувань і противаг був задіяний потрібні наступні умови:

1) департизація усіх органів влади, крім парламенту;
2) обмеження на створення партій за регіональною ознакою;
3) стримування і противаги мають бути між гілками влади, а не всередині однієї і тієї ж гілки влади: нинішні стримування і противаги між президентом і прем’єр-міністром жодного відношення до цього принципу не мають, бо в даному разі мова йде про непрофесіоналізм у 2004 році редакторів нинішньої Конституції, які створили два центра виконавчої влади.

Вимагати рівноваги між двома центрами виконавчої влади це одно, що лікувати шизофренію шляхом стримувань і противаг різних особистостей в голові шизофреніка.

Розширення прав регіонів, глибока адміністративно-теориторіальна реформа та реформа місцевого самоврядування водночас — нерозрізнення цього свідчить про "кашу в голові" експертів.

Коли ми говоримо про самоврядування, то ніяких прав регіонів нема. Суб’єктом самоврядування є селище та місто, але в жодному разі не область (регіон) — в області нема самоврядування, область — не самоврядна одиниця.

Розширення прав регіонів, це створення держав у державі, тобто федералізм, а розширення прав місцевого самоврядування — це субсидіарність унітарної держави. В той же час адміністративно-територіальна реформа жодного стосунку не має і в принципі не повинна мати до конституції — діліть територію країни як хочете, перерозподіляйте хоч щороку, для цього не потрібно змінювати конституцію.

Нам потрібна правильна конституція.

Конституції не бувають правильні і неправильні. Вони бувають соціально ефективні і соціально неефективні. Точно так само не буває ідеальних чи неідеальних конституцій, бувають лише конституції, що адекватні чи неадекватні сучасному стану суспільно-державних відносин та інноваційні чи неінноваційні щодо найближчого майбутнього.

Тобто конституція має бути достатньо адекватною та інноваційною. Жодна з українських конституцій не була ні достатньо адекватною структурі суспільно-державних відносин в країні, ні достатньо інноваційною щодо хоча б найближчого майбутнього.

Щоб взагалі питання про правильність було поставлено, мають бути правила, тобто має бути теорія конституційного права.

Чи є в Україні така теорія? Якщо вона десь і є, якщо в такій теорії і є спеціалісти, то вони мали б десь зустрічатися на якихось конференціях, сперечатися, запрошувати туди політиків.

Чи вам відомо щось про такі теоретичні конференції? Мені — ні. Отже політикам потрібна не конституція на основі теорії, а конституція, яка дозволила б соціально неефективній владі продовжувати дерибанити власність та повноваження.

Цілі нової Конституції

Які цілі мали попередні варіанти Конституції? Конституція 1996 року мала на меті створити умови більш-менш цивілізованого дерибану власності в Україні.

Та ж таки Юля Тимошенко більш-менш правильно описує інструментальні цілі редакції Конституції 2004 року — обмежити владу майбутнього президента і не дати багато влади майбутньому прем’єр-міністру. Додамо тільки дійсні цілі — для того аби забезпечити більш-менш недоторканість уже роздерибаненої власності (реприватизація Криворіжсталі — це одинока демонстрація на користь бідних перепродажі найбільш нахабного грабунку).

Але які цілі майбутньої конституції, чи скажімо так — які непроговорювані цілі нинішньої нової конституції, які вже років через 5 будуть згадуватися як такі, що вели до наступної конституційної кризи? Ось ці цілі.

Мета перша: створити ще більш некеровану державу, з більш роззосередженими центрами влади — два суди (загальної юрисдикції, що на службі у партій та корпорацій, та Конституційний, що реально не працює), два центри виконавчої влади (президент та коаліційний прем’єр), два парламенти (дві його палати, які обслуговуватимуть два центра виконавчої влади) і безліч самоврядних центрів влади, бо тільки некерована зсередини держава змусить політиків і народ визнати необхідність куди-небудь здати таку Україну — чи в Європу, чи в Росію.

Усі сподіваються, що це буде Європа, але і Росія — теж імовірно.

Мета друга: забезпечити недоторканність та розвиток партійного тоталітаризму в Україні, який надасть нинішнім партійно-корпоративним утворенням захист через наявність їх представників всередині влади, і наявність чи відсутність недоторканності народних депутатів в цьому разі вже мало що буде вирішувати.

Партійний тоталітаризм це всевладдя партій, їх все проникний характер — в усіх гілках влади на центральному та місцевому рівнях, за повної відсутності громадського контролю за партіями взагалі, за партійними бюджетами виборів та за формуванням партійних списків зокрема.

Мета третя: уникнути навіть самої постановки питання про те, що конституція є основний інструмент цивілізаційної конкуренції країни, не допустити створення єдиного центру прийняття стратегічних рішень в країні, зберегти залежну від політичних сил циклічність економічної тактики — зростання ВВП (біло-блакитні), зростання зарплат та пенсій (помаранчеві).

Усвідомлюють ці цілі нинішні політики чи не усвідомлюють — вже не принципово. Вони так діють.

А тепер давайте поставимо цілі нової конституції, якими вони мають бути

1) створити всередині політичної системи умови для зв’язності країни, яка розколота за геополітичними (степ — лісостеп), мовно-культурними, релігійними ознаками;

2) впровадити в конституцію теоретико-правові та загально-культурні інновації, які би дозволити Україні випереджаюче розвиватися в умовах цивілізаційної конкуренції;

3) вийти із ситуації неусвідомлюваного зовнішнього управління країною, пішовши на історично сміливий крок — створивши дієвий механізм нового (четвертого) типу стратегічної влади всередині країни, що здатний здійснювати інтеграцію в Європу, відстоюючи власну культурну ідентичність та захищаючи державні інтереси;

4) у питанні самоврядування досягти більш послідовної субсидіарності, ніж це навіть є в Європі, тобто запропонувавши самоврядування як новий (п’ятий) тип влади;

5) зробити політичну систему в Україні комплементарною до європейської правової системи тільки на рівні трьох традиційних влад (законодавчої, виконавчої, судової), а стратегічна влада та самоврядування — мають бути некомплементарні;

6) з трьох традиційних типів влад, стратегічної влади та самоврядування побудувати складну політичну систему, яку і описати в Конституції.

Хто з партій чи які непартійні організації здатні сьогодні досягти цих цілей, виконати це технічне завдання на Конституцію?

Банкрутство нинішнього політикуму полягає в тому, що цей політичний клас не тільки не здатен до інтелектуальної роботи, але ще і нищить можливості для інтелектуальної роботи поза партіями, виснажуючи та відволікаючи інтелектуальні ресурси для політичних протистоянь та для "косметичних ремонтів" Конституції. Є просте питання, на яке українські політики не відповідають — що дає їм підстави вважати, що їх нова конституція буде надовго, що її не доведеться переробляти через 5-10 років знову в ситуації конституційної кризи?

Отже інтелектуальна позиція щодо Конституції полягає в наступному — жодних компромісів. Будь-які запозичені підходи до Конституції не повинні мати жодної підтримки, якщо вони інтелектуально не переосмислені. І якщо нам судилося зав’язнути в конституційній кризі на декілька років, то хай так і буде.

Деінтелектуалізований політикум буде викинуто таким чином з політики, а крупний бізнес буде виснажений перевиборами та кризами до такого стану, щоб теоретичний прорив у підходах до конституційного процесу став для нього єдиним виходом.

Сергій Дацюк

Про теоретичні підходи автора до створення нової Конституції читайте тут



powered by lun.ua
Головне на Українській правді
Підпишіться на наші повідомлення!