Український Сенат: останній козир парламентаризму?

Четвер, 19 липня 2007, 12:00

Ще кілька днів тому я не збирався встрявати у цю дискусію. Адже в надрукованих за останні тижні "Українською правдою" статтях щодо перспективи створення в Україні двопалатного парламенту наявні всі ті "проти", котрі я і сам висловлював у різний час з цього питання чи під якими охоче б підписався.

Отож предмету для розмови, видавалося, немає, а сама ідея двопалатності виглядала провокацією, підкинутою у політичне середовище хвацькими хлопцями з президентського секретаріату для його, тобто середовища, збурення і розколу.

"Поділяй і владарюй!" – принцип давній, але ефективний. Чом би не поділити політично активних українців ще й за допомогою ідеї двопалатного парламенту?

Але виявилося, що я – і ті, хто думав і думає так само – не мали рацію. Чи, точніше, дивилися на все під звичним оглядом київських політичних інтересів та підсвідомих настанов. А в Україні, між іншим, існує не тільки Київ, а й інші знакові міста, а також містечка, селища і села, про що ми з вами нерідко забуваємо...

Отож-бо: звернувшись днями до двох знаних інтелектуалів зі Львова та Харкова з проханням розповісти "під запис" для одного поважного журналу, що саме вони думають про ідеальний український парламент (чом би не пофантазувати?), я зі здивуванням відзначив: Схід і Захід таки разом! Вони хочуть, щоб у державі існував двопалатний парламент, в якому вища палата представляла інтереси і захищала права регіонів.

Аргументи львів‘янина полягають у тому, що реально дві третини нашого парламенту представляють зараз Київ і Донецьк – і жодні вибори цього не змінять, принаймні, істотно, оскільки йдеться про центри, де зосереджені величезні грошові ресурси і розташовані штаб-квартири певних олігархічних груп.

Тому треба додати парламентові верхню палату, яка обиратиметься на основі мажоритарної системи з рівним представництвом від регіонів.

Те ж саме говорить і харків‘янин; єдина різниця між ними – у тому, що перший вважає ключем добору гідних кандидатів до Сенату істотний ценз осілості у певних регіонах, що дає (в ідеалі, принаймні) знання і розуміння проблем розвитку цих регіонів, а другий наполягає, що має йтися ще і про віковий ценз, щоб до вищої палати парламенту потрапляли люди зрілі та мудрі.

Але головне – щоб не тільки Київ та Донецьк, а й інші регіони мали право голосу, щоб парламент міг контролювати не тільки виконавчу та президентську владу, а й самого себе, тобто представлені у ньому клани.

Ось така, можливо, утопічна, можливо, не надто наукова думка, виявляється, існує в головах далеко не останніх представників інтелектуальної спільноти. Чи, може, йдеться про винятки, може, в інших регіонах ніхто не прагне до створення двопалатного парламенту?

Кілька міжміських дзвінків дали можливість з‘ясувати ситуацію: виявляється, подібні ідеї єднають не лише Схід і Захід України, а і Північ та Південь. І у Криму, і на Прикарпатті, і на Волині, і на Луганщині, виявляється, настрої щодо двопалатного парламенту далеко не такі, як у столиці.

Можливо, ці настрої дещо ірраціональні, дещо утопічні, але вони існують, і їх треба враховувати київським інтелектуалам і політикам, обмірковуючи перспективи зазначеної вище ідеї, закинутої президентським секретаріатом в українську колотнечу.

Отож все-таки: що може (попри всі застереження) бути раціонально вкладене в ідею вищої палати українського парламенту? Якщо спробувати поєднати в певному теоретичному начерку прагнення українських регіоналів (без лапок) та реальну місію Сенату, скажімо, в сусідній Польщі, то ми одержимо такий абрис головних характеристик другої парламентської палати:

а) представництво регіонів;

б) елітарність складу;

в) контрольна місія;

г) трибуна інтелектуалів.

Якщо спробувати коротко розшифрувати ці пункти, то найпростіше, мабуть, із місією представництва певних регіонів: поєднуємо віковий ценз (членами Сенату можуть бути особи, не молодші за 45-50 років), освітній (вища освіта обов‘язкова, бажаний науковий ступінь) та ценз осілості (має право обиратися той, хто прожив безперервно в тій чи іншій області не менше 10-15 років, перерва може бути десь на півроку – зарубіжне відрядження, хвороба, виїзд в наукову експедицію тощо), - й одержуємо на виході персонаж, потенційно обізнаний із проблемами регіону, вкорінений у них, відданий своїй місцевості (бо ж інакше би поїхав до столиці чи за кордон у пошуках заможнішого життя).

До речі, постійне проживання у регіоні (це стосується всіх адміністративних одиниць, крім Києва) означатиме, що наш сенатор не обирався депутатом Верховної Ради України, принаймні, вже тривалий час, тобто не задіяний у поточну політичну колотнечу.

Що стосується елітарності складу Сенату, то тут, звичайно, сам критерій наявності вищої освіти не зарадить. Тут потрібно одразу ж формувати певну традицію.

Британцям легше – "перепустки" до Палати лордів (крім тієї сотні з гаком спадкових членів, які там ще залишилися) роздає королева за заслуги перед державою, причому заслуги першорядні. У поляків інакше – там якраз існує певна традиція обрання до Сенату, і тому у цій парламентській палаті справді чимало представників справжньої еліти; кожна політична сила країни прагне знайти гідних сенаторів, щоб були не гірше, "ніж у людей". Що ж, теоретично таке можливе й у нас...

Тепер про контрольну місію. Двопалатний парламент має бодай якийсь сенс, якщо функції представницької влади будуть, так би мовити, "фізично" розділені між депутатами: нижня палата займатиметься законотворчістю, і тільки законотворчістю (плюс, звичайно, формування уряду), а от верхня перебере на себе всі парламентські контрольні функції.

Йдеться не тільки відстеження правильності виконання бюджету та законів; Сенат має контролювати і кадрову політику влади, і якість законодавчої діяльності нижньої палати.

Якщо він це робитиме ефективно (не забуваймо, що йдеться про теоретичну модель), то нижня палата виявиться водночас і розвантажена від усього, що заважає їй зосередитися на творенні законів, і психологічно мобілізована на це творення (бо депутати пам‘ятатимуть, що за ними пильнують сенатори). А ще Сенат повинен бути тісніше, ніж нижня палата, пов‘язаний із судовою владою, бо він і сам у певному сенсі виступає суддею щодо діяльності інших владних органів.

Нарешті, про неформальну, але реальну місію Сенату – бути трибуною еліти – не політичної, а духовної, інтелектуальної.

Максим Стріха, котрий мав можливість спостерігати за роботою польських сенаторів, серед котрих вистачає інтелектуалів високого ґатунку, на основі цього спостереження якраз і сформулював ідею такої трибуни, дозволивши мені її оприлюднити. Іншими словами, Сенат міг би не скочуватися у популістські істерики, якими сповнена теперішня Верховна Рада, а працювати значно більш розважливо і раціонально, апелюючи не лише до здорового глузду, а й до інтелекту як політичного класу, так і масового виборця.

Такої от раціональної складової у вітчизняному парламентаризмі наразі катастрофічно не вистачає...

А тепер нагадаю читачам (і самому собі) з чого починалася стаття. З того, що двоє знаних інтелектуалів – харків‘янин і львів‘янин – висловилися за створення Сенату, розмірковуючи про ідеальний українських парламент. Про і-де-аль-ний! І цим усе сказано.

Хоча, з іншого боку, хіба без прагнення до ідеалу, без його пошуків, без спроб його втілення, хай і далеко не завжди вдалих, було б чогось варте наше життя, навіть політичне?

На цій ноті – мовляв, двопалатності прагнуть у регіонах і така система може стати останнім козирем нашого парламентаризму, - можна було б закінчити, якби не виринули в пам‘яті два недоречні, як завжди, рядки з Лесі Українки:

Кажуть, весь поміст у пеклі
З добрих замірів зложився...

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників



powered by lun.ua
Головне на Українській правді
Підпишіться на наші повідомлення!