Ілюзія вибору – 7
Кто ссил костюм, я могу с ним поговорить?..
Я не буду крицать. Я хоцу посмотреть ему в глаза, и все.
Выходят сто целовек.
Этот – воротницек, тот – лацканцик, этот – хлястик, тот – манзетик.
Никто ни за что не отвецает.
Кто ссил этот цюдный костюм? Мы!
И не с кем говорить. Знацит, никто не виноват? Никто.
Все, поздравляю вас, ребятки, вы цюдно устроились.
Михаил Жванецкий, "Уз оцень я смесной целовек"
Відсутність остаточної правової ясності і визначеності в питанні дострокових парламентських виборів, однак, не заважає локомотивові виборчої кампанії помалу набирати хід.
Порядок денний – традиційний: скликання партійних з'їздів, формування виборчих блоків, визначення квот на кількість і послідовність місць у загальних списках, попередній поділ портфелів, крісел та іншого політичного інвентарю.
Усе це відбувається під поки що терпимий акомпанемент політичної реклами, оприлюднення результатів різних соцопитувань, спробного вкидання в інформаційний простір компромату або ж легких натяків на його наявність.
Загалом – нічого нового під спекотним липневим сонцем.
Хіба що розмов про політичні зрадництва і неохайність чимало додалося в загальній масі передвиборної риторики. Але от що цікаво: чим частіше і голосніше політичні лідери говорять про необхідність рятування від ренегатів-зрадників і про внутріпартійні очищення, тим рідше і тихіше вони згадують про реальну відповідальність парламентаріїв перед громадянами.
У зв'язку з цим хотілося б звернути увагу на те, які форми відповідальності обраних перед виборцями передбачає діюча в Україні модель пропорційної системи виборів.
Не претендує на оригінальність думка про те, що страх перед відповідальністю так і не став запобіжником від нездорової конкуренції в боротьбі за владу.
З прийняттям нової редакції закону України "Про вибори народних депутатів України" від 25 березня 2004 року, що на корені знищила механізми зворотного зв'язку між депутатами і виборцями, говорити про відповідальність не доводиться і зовсім – це поняття винесли за дужки політичного життя.
По-перше, українці в абсолютній своїй більшості виявилися поза процесом складання партійних списків; по-друге, закрита форма бюлетеня позбавила їхньої можливості виразити свою персональну перевагу тому або іншому кандидатові.
Ці, на перший погляд, технічні деталі, однак, мають досить визначальне значення в контексті питання про відповідальність.
Адже кандидати, розуміючи, що їхнє обрання або переобрання залежить, насамперед, від черговості місця в списку, приречені давати обітниці вірності перед партійним керівництвом, а не перед виборцями. Той же механізм спрацьовує і стосовно відповідальності: почувати і нести її вони будуть у першу чергу перед тими, від кого залежить їхнє політичне майбутнє.
Більш того, подібний взаємозв'язок впливає не тільки на характер взаємин між депутатами і громадянами, але і диктує відповідні моделі поведінки народних представників як у самій партії, так і в парламенті.
Але це вже питання не стільки про відповідальність, скільки про співвідношення рівнів партійної дисципліни і внутрішньопартійної демократії.
Тут лише варто відмітити, що наївно було б розраховувати на персональну відповідальність там, де "делегування народного суверенітету" у частині владних повноважень відбувається на підставі організаційного, тобто партійного принципу.
Усе-таки усвідомлюючи те, що питання про відповідальність потрібне хоча б для ораторських дуелей, суспільству запропонували якусь абстракцію – "відповідальність політичну". З легкої подачі політиків ця абстракція успішно прокладає собі шлях в інформаційному просторі, залишаючи все глибші відбитки в умах українських громадян.
Більш того, деякі з провідних політологів-аналітиків, вирішивши не зупинятися на банальній ретрансляції почутого, йдуть у цьому напрямку ще далі, збагачуючи політичний сленг новими трактуваннями й інтерпретаціями.
Так, останнім часом все частіше можна почути про "електоральне покарання", як про закономірний наслідок "політичної відповідальності". Але, абстракції – абстракціями, а нас все ж більше цікавить проза життя. А саме питання про те, як все-таки працює механізм "політичної відповідальності".
На перший погляд все здається простим і зрозумілим: якщо політична партія не виконала своїх передвиборних обіцянок, виборець може її "електорально покарати", проголосувавши на наступних виборах – чергових або позачергових – за іншу партію. Звідси начебто сам собою напрошується очевидний висновок про те, що партії будуть з усіх сил намагатися реалізувати пункти своїх передвиборних програм, щоб виправдати довіру своїх же виборців.
Ця, безумовно, приваблива і струнка в інтелектуальному плані формула, однак, на перевірці не витримує ні найменшої критики. Судіть самі.
Логіка пропорційної виборчої системи припускає, що виборець, голосуючи за партію, віддає свою перевагу тій або іншій програмі суспільного розвитку.
Тобто, саме ця програма і є ключовим елементом зворотного зв'язку між партією і її виборцями.
Звідси, щоб реалізувати навіть таку абстрактну річ як "політична відповідальність", громадянин повинний з'ясувати для себе очевидну річ: наскільки політична партія реалізувала задекларовані у виборчій програмі цілі. Інакше як він зможе визначитися з тим, що йому потрібно робити стосовно цієї партії – "електорально карати" або ж "електорально заохочувати"?
Щоб наочно продемонструвати неспроможність тези про "політичну відповідальність", звернімося до вітчизняного політичного процесу.
Після того, як рік тому в парламенті була сформована більшість, її не безпідставно охрестили "ідеологічно неприродною".
Однак ми упустимо цю дрібницю, тому що, як довела сама практика, ідеологічні розходження не є чимось нездоланним, якщо на кін поставлені чималі владні повноваження.
Отож, мабуть, що при наявності в коаліції трьох партій, виборча програма жодної з них a priori не може бути реалізована цілком повністю.
І справа тут не в ідеологічній сумісності чи несумісності, а в здоровому глузді – жодна політична партія не погодиться виконувати не свою, а чужу програму на 100% – хай навіть і союзника по коаліції. Адже це б означало розписатися у своїй неспроможності і поставити в порядок денний питання про те, а навіщо, власне, взагалі існує така політична сила і який сенс за неї голосувати.
Тому і проводяться всілякі внутрішньокоаліційні переговори, уточнюються позиції, щоб по закінченню каденції кожна партія мала з чим вийти перед ясні очі своїх виборців. З огляду на той факт, що Україну перетворили в парламентсько-президентську республіку, коаліційну більшість затверджує уряд, який і повинен займатися реалізацією того, що партії наобіцяли перед виборами.
Для цього повинна прийматися програма діяльності Кабінету міністрів України. В умовах існуючої моделі влади вона є документом, який дозволяє громадянам оцінити діяльність тих партій, за які вони віддали свої голоси на виборах. Зіставивши передвиборну програму партії і програму діяльності уряду, виборець може спочатку порівняти рівень врахування, а потім і виконання даних цією політичною силою обіцянок.
Від того, наскільки він вважатиме цей рівень задовільним, і буде залежати його електоральна поведінка на наступних виборах. Тим виборцям, які дорожать своїм правом голосу і бажають підійти до майбутнього голосування з усією відповідальністю, залишається тільки обзавестися двома текстами – передвиборною платформою політичної партії, представленої в парламентській коаліції і програмою діяльності КМУ.
Але тут цікавого виборця чекає розчарування, оскільки останній рік уряд працював без будь-якої програми. А на нема, як відомо, і суду нема.
Неохоче збираючись на вибори, коаліційні партії активно будуть, та й вже експлуатують риторику, що, мовляв, їм не дали можливості і часу реалізувати все намічене. Можливо, багато хто цьому віритиме, але де гарантія, що на цей рік все-таки була б прийнята програма діяльності уряду, за формою якої можна було б тримати відповідь перед виборцями?
Погодитеся, адже дуже вигідно "відповідати політично" тоді, коли навіть не існує документа, за яким тебе можуть перевірити.
А якщо хтось аж дуже зухвало почне обвинувачувати якусь із партій у відвертому невиконанні своєї передвиборної програми, завжди можна послатися на незговірливість партнерів по коаліції. У результаті, поки всі вказують один на одного пальцями – питання про відповідальність просто заговорюється.
У цьому контексті цікаво буде навести дотепну думку одного з визначних польських політиків відверто популістської користі, лідера парламентської партії "Samoobrona" Анджея Леппера.
На одному з телеефірів візаві закинув Лепперу, що той, очолюючи одну з коаліційних партій, та й сам, будучи міністром, не досить ревно виконує пункти програми, з яким його партія йшла на вибори. Досвідчений політик парирував блискавично: "Якби виборці віддали за мою партію 100% голосів, тоді я б я і програму виконував на 100%. А так, як "Samoobrona" набрала трохи більше 10%, то я несу відповідальність за виконання тільки 10% з обіцяного".
Бездоганна позиція: поділяти владу за формулою відносної більшості в парламенті, а відповідальність – пропорційно кількості отриманих партією голосів. Цікаво, наскільки швидко наші політичні лідери візьмуть на озброєння цей "європейський" досвід? Адже сумнівно, щоб вони, знову відродившись у владі після виборів, добровільно надали громадянам діючі механізми контролю над собою.
У політиці, як і в будь-якій іншій сфері, існує або персональна відповідальність, або ж колективна безвідповідальність. Сьогодні в Україні діє така система формування влади, в якій не присутній ні елемент представництва, ні тим паче елемент реальної відповідальності.
Варто зрозуміти, що виборча система – це не тільки технічна складового виборчого процесу, але і найтонший механізм відносин між виборцями й обраними.
Саме цим механізмом визначається наявність зворотного зв'язку між тими, хто делегує і тими, кому делегуються владні повноваження.
У випадку відсутності такого зв'язку, гучні розмови про "політичну відповідальність", "електоральне покарання" та інші абстракції будуть всього лише ширмою, яка приховує реальні процеси відокремлення партійного істеблішменту від суспільних проблем та інтересів.
Назар Бойко, спеціально для УП
