До 24 лютого 2022 року новини про цей населений пункт Запорізької області з'являлися лише на сайті тамтешньої сільської ради. А назва села була відома хіба що місцевим жителям, дослідникам курганів бронзової доби і сарматського часу, а також ув'язненим Оріхівської виправної колонії № 88 та їхнім рідним.
Нині все інакше. Google видає понад 200 тисяч лінків у відповідь на запит "Мала Токмачка" лише українською мовою. Англійською – майже 300 тисяч. Українці називають селище "фортецею" і "другою Чорнобаївкою".
У соцмережах ледь не щодня з'являються нові меми про оборону населеного пункту. На жартівливий лад переробили навіть відому фразу британського банкіра Натана Ротшильда: "Хто володіє інформацією, той володіє світом". Але тепер ключ до володіння світом – не інформація, а Мала Токмачка.
За лаштунками такої її "популярності" – безуспішні спроби росіян закріпитися бодай на околицях невеликого села за 75 кілометрів від Запоріжжя. Впродовж останнього року російські чиновники та пропагандисти безліч разів оголошували про захоплення Малої Токмачки. Але українські військові щоразу спростовували заяви окупантів.
Чому росіянам так важливо захопити цей населений пункт?
"Мала Токмачка є південними воротами до Оріхова. Якщо пі*ари зайдуть у село і підтягнуть додаткові безпілотні сили, будуть кошмарити містечко значно сильніше, ніж зараз. Але в росіян немає ресурсів, щоб це реалізувати", – каже УП начальник відділення комунікацій 118-ої окремої механізованої бригади Дмитро Пелих. Бійці 118-ки стоять у Малій Токмачці з 2023 року.
Оріхів – один із основних рубежів оборони ЗСУ на Запорізькому напрямку. Якщо росіяни просунуться вглиб міста, отримають додаткові можливості для тиску на Запоріжжя.
Оборона Малої Токмачки триває понад 1500 днів.
От тільки село давно перетворилося на руїни з чітко визначеними межами на карті. Напередодні повномасштабки в Малій Токмачці було майже три тисячі мешканців. Сьогодні там – нуль цивільних.
Як у Малій Токмачці жили до 24 лютого 2022-го і що зараз відбувається в селі, розповідає "Українська правда".
Махновщина, голод, війна: коротка історія Малої Токмачки
Історія Малої Токмачки починається наприкінці 18 століття. Першими поселенцями тут були українці з Чернігівщини, Полтавщини та Київщини. Облік населення вели місцеві священники. Один із перших записів у церковній метричній книзі села стосується народження дитини в родині Іщенків.
Іщенко – дівоче прізвище бабусі 69-річного професора української історії в Гарварді Сергія Плохія. На початку 19 століття в "реєстрі" населеного пункту з'являється і сім'я Плохіїв.
Родинне гніздо історик відвідував лише один раз – задовго до початку російсько-української війни.
"Мала Токмачка була настільки великою в родинній пам'яті, що коли ми з батьком туди приїхали, виникло легке розчарування, адже вона виявилася не центром світу, яким раніше уявлялася. Але краєвид був мальовничий: річка Конка, навколо повно зелені, все квітло", – усміхається гарвардський професор під час розмови з УП.
Наступною зупинкою Плохіїв під час тієї подорожі був музей Нестора Махна в Гуляйполі. Відстань між містом і Малою Токмачкою – приблизно 50 кілометрів.
Упродовж 1918–1921 років село було одним із осередків махновського руху. У Малій Токмачці формувалися і базувалися загони повстанців. Контроль над місцевою залізничною станцією дозволяв махновцям оперативно перекидати піхоту й озброєння між фронтами.
"Командиром великого махновського загону в Малій Токмачці був Яків Іщенко. Мій прадід також мав прізвище Іщенко. Мабуть, вони між собою не ладнали, бо махновці в мого прадіда стріляли. Після поранення він був змушений залишити хліборобство", – каже Сергій Плохій.
У родині науковця махновський рух асоціювався з бандитизмом.
"Мені розповідали історії на кшталт: хлопець сватався до дівчини – отримав гарбуза, а тепер він у когорті повстанців – приїхали і спалили її хату. Але сільські історії дуже заплутані", – каже він.
Після визвольних змагань прадід Плохія став начальником в одному з новостворених колгоспів. Він був серед фігурантів відомої "Оріхівської справи" часів Голодомору.
Узимку 1932-го всю "верхівку" партійного комітету і райвиконкому, працівників господарських установ Оріхівського району звинуватили в "організованому саботажі" хлібозаготівель. Нібито вони "прагнули зменшити та приховати справжню врожайність". "Підозрюваних" заарештували.
Прадіда історика Плохія відправили відбувати покарання в Запоріжжя. Рідні передали чоловіку теплий кожух, щоб він не мерз у в'язниці. Тітка професора досі зберігає цю одежину.
На початку 1933 року родича Плохія випустили з в'язниці. Він зібрав усю сім'ю і подався на Камчатку, щоб "загубитися" на просторах СРСР. Повернувся в Запоріжжя наприкінці 1930-их. Купив хату біля залізничної станції, щоб час від часу їздити в Малу Токмачку. Але до життя в селі Іщенки-Плохії так і не повернулися.
Читайте також: Як це, жити між Трампом і Путіним? Історик Сергій Плохій про новий світовий порядок і прогнози на 2026 рік
У часи Другої світової війни малотокмачанівці майже два роки жили під німецькою окупацією – із жовтня 1941-го по вересень 1943-го.
Німці тероризували і грабували місцеве населення, примусово вивозили молодих людей у товарних вагонах до Німеччини. В один із таких поїздів під дулом автомата потрапила матір Галини Левченко – керівниці народного фольклорного ансамблю "Токмачаночка". Дивом їй вдалося вистрибнути з вагону і повернутися додому.
Галина Дмитрівна все дитинство слухала розповіді найрідніших про жахи воєнного часу. Вона сподівалася, що великої війни більше ніколи не буде. Але в лютому 2022-го в її рідну Малу Токмачку прилетіли перші російські ракети.
Як у селі жили й святкували життя
Незабаром Галині Левченко виповниться 80 років. Майже все життя вона мешкала в Малій Токмачці. Її будинок нагадував музей музичних інструментів. Серед експонатів – баян, гармоніка, сопілка, бубон.
Три десятиліття вона керує музичним колективом "Токмачаночка", який заснували в селі у 1985-му. Репертуар ансамблю складається з шестисот народних пісень, які Галина Дмитрівна збирала по всій Україні.
До повномасштабки "токмачаночки" виступали в багатьох українських містах – від Донецька і Луганська (в довоєнні часи) до Києва і Яремче. Після 24 лютого 2022-го ансамбль розпався.
"Ми спілкуємося, але всі роз'їхалися: хто за границю, хто на західну Україну. У Запоріжжі нас четверо залишилося, але ми всі у віці, вже не можемо їздити з концертами", – каже УП Галина Дмитрівна.
Наприкінці лютого 2022 року Левченко довелося залишити свій будинок-музей і переїхати з Малої Токмачки до Запоріжжя. Відтоді вона не поверталася додому. Але спілкується з українськими військовими, які захищають село. На згадку про "Токмачаночку" в Галини Дмитрівни залишився лише один сценічний костюм і альбом із фотографіями з виступів.
Ми поговорили з Галиною Левченко про давні й нові традиції Малої Токмачки та село часів повномасштабної війни. Далі – пряма мова керівниці ансамблю "Токмачаночки".
– У моїй молодості було прийнято влаштовувати "виряжанки", коли хлопців призивали на службу. Обов'язково був вечір із музикою, танцями, іграми, застіллям, ніби велике свадьбище. До самого поїзда, який віз рекрута в Запоріжжя, гуляли й плясали. Розходилися тоді, коли хлопець помахає нам рукою з вагону. Мене завжди кликали співати на ці вечори.
До речі, мій колектив ніколи не співав російських пісень – лише українські народні. А в Малій Токмачці майже ніхто не говорив чистою російською мовою – спілкувалися переважно суржиком.
Наш улюблений празник – Івана Купала. Поблизу річки за селом був вигін, де зазвичай паслася скотина. В купальську ніч там збиралася молодь: дівчата плели вінки й пускали на річку, щоб з'ясувати, хто раніше заміж піде. Ця традиція існувала в Малій Токмачці дуже багато років.
В нас усе було своє: церква, лікарня з лабораторією, школа, садочок, будинок культури, магазини, базар. Місцеві працювали на зоні (в Оріхівській виправній колонії № 88 – УП). Ми навіть в Оріхів не їздили, бо скупитися й вилікуватися можна було в селі.
Десь за 5–6 років перед повномасштабною війною нам провели газ і воду. Все село було освітлене. Посеред Малої Токмачки – алея з лавочками, де ми відпочивали вечорами. Музика грала. Дівчата танцювали, аж п'ятки сверкали.
У моєму дворі був квітник із нарцисами, тюльпанами, піонами. Сад із яблунями, сливами, абрикосами. Життя в нас було прекрасне. Але все накрилося. Село розбите. На дорогах такі урвища від прильотів, що їх не обминеш. До моєї хати можна дібратися тільки городами в суху погоду.
Від будинку залишилися стіни і напівзруйнований дах. У спальні провалився потолок. Накрило шифанер, де стояли музичні інструменти. Не знаю, чи вони ще живі. В кінці мого городу стирчить нерозірваний снаряд. Освободили нас росіяни від нашого жилья, від доброго жилья.
Зараз у Токмачці немає нікого з місцевих. Лише військові. До останнього залишалися кілька чоловіків (цивільних – УП). Був приліт у центрі села. Один утік, а інший загинув. Не знаю, чи вдалося рідні забрати його тіло. Із цим були проблеми. Мабуть, там він і лишився. Жалко.
І село жалко. Уже такого села не зроблять. Якщо я доживу до завершення війни і від моєї хати залишаться стіни, проситиму сина й онука все відтворити так, як було. Такі мої мрії. Хочеться прожити хоч день – два після перемоги, щоб принаймні однією ногою ступити на рідну землю. А як буде – на все Божа воля.
Читайте також: Нуль осіб. Як Мар'їнка стала містом, якого нема
Малотокмацький форпост
Виправна колонія, яку згадувала Галина Дмитрівна, в мирний час забезпечувала малотокмачанців роботою. Із початком повномасштабки ув'язнених евакуювали з Малої Токмачки, а колонія стала укриттям і позицією для українських бійців.
Колишній військовий 15-ої бригади НГУ "Кара-Даг" і фронтмен музичного гурту "Роялькіт" 42-річний Роман "Рохас" Гаман народився в Дрогобичі на Львівщині, а "переродився" в Оріхівській в'язниці в Запорізькій області.
На початку 2023-го він долучився до Національної гвардії України. Перший бойовий виїзд Рохаса був у Малу Токмачку в квітні того ж року. Тоді він вперше дізнався про існування цього села. На "бойових" Гаман написав пісню "Токмачка".
Рохас отримав важке поранення на четвертий день контрнаступу 2023-го. Після кількамісячної реабілітації повернувся на тилову службу. Спочатку "працював" на Запорізькому напрямку, а згодом на Донецькому. В 2025 році звільнився з армії за станом здоров'я.
Роман Гаман розповів "Українській правді", як "переродився" в Оріхівській виправній колонії. Далі – прямою мовою.
– Навесні 2023-го в Малій Токмачці ще не всі хати були розвалені. У мого підрозділу навіть спостережний пункт розміщувався в одному з будинків. Ми жили в селі десь тиждень – два, а потім переїхали в Таврійське. Звідти щоночі їздили на позиції.
"Валенсія", "Гамбург", "Рим", "Нью-Йорк" – такі в нас були позиції на Токмачці (усміхається).
"Шанхаєм" називали тюрму. Це справжнє містечко з багатьма приміщеннями. Звідти ми літали на БПЛА. Колонія була хорошим укриттям, але росіяни знали, що ми там, тому постійно обстрілювали територію стволкою, авіацією, САУшками.
Одного разу в нас зламався Starlink. Довелося тимчасово переміститися з тюрми до побратимів у кількаповерхівки. Вони такі хлюпенькі стояли на самому краю Токмачки. За ними поле, а далі ворог. Росіяни "крили" ті будинки і ПТУРами, і артилерією.
Командування доручило нам літати з останнього поверху будинку. Він був частково розбомблений – десь у балкон прилетіло, десь у кімнату. Я зайшов у квартиру, а там дитячі іграшки на підлозі, флешка на столі. Дуже дивні відчуття були: ще нещодавно тут жили люди, а зараз сюди летить усе підряд.
На початку червня я отримав поранення в голову. "Відпрацювала" авіація. Не повезло, що ми були в укритті. Росіяни попали прямо на вхід – уламки посипалися всередину.
Я побачив світло. Навколо була глупа тиша. Сам до себе звертався: "Братан, це прильот, ти "300". Чо "300"? Якщо думаю, значить, не помер". Побратими почали мене роздупляти – били по обличчю. Я не відчував болю, лише дику слабкість. Хотілося перетворитися на димку і щезнути.
Командир перемотав мені голову. Треба було розрізати одяг, щоб перевірити, чи немає більше поранень. Я був одягнений в модний убакс (тактична сорочка – УП) американської фірми. 4,7 тисячі гривень за нього відвалив. Ми ж типу рекси. Сєрий мені каже: "Братан, сорян, буду різати". Після поранення я зрозумів, що на "бойові" треба надягати шопопало.
Мене відвезли на стабік. Я відключився. Очі відкрив уже після операції. Бачу: трубки-шмубки. Почав перевіряти пам'ять: як звуть дружину, дитину, де живу. Далі згадував тексти пісень. Подумав, якщо пам'ятаю тексти пісень, значить усе нормально з пам'яттю (усміхається).
Уламок так і залишився в мозку. Він дуже глибоко. Нейрохірург попередив: "Ми можемо його дістати, але після операції ти або ходити не зможеш, або овочем залишишся". Мала Токмачка в моїй голові назавжди (усміхається). Рентген мого черепа – на обкладинці пісні про село.
На Токмачці я ніби переродився. Усвідомив, що найважливіше в житті – бути живим. Все інше абсолютно не має значення. Десь натупив, комусь наговорив дурниць – усе можна виправити. Я почав набагато простіше ставитися до всіх проблем і став сміливішим.
Мені б дуже хотілося в майбутньому побувати в Малій Токмачці. Подивитися, що сталося з селом. Пройтися по місцях бойової слави. Згадати побратимів. Скільки там хлопців отримали поранення і загинули… Це жесть.
Що зараз відбувається в селі
На червневій мапі аналітиків DeepState околиці Малої Токмачки позначені "сірою зоною". Однак начальник відділення комунікацій 118-ої бригади Дмитро Пелих запевняє УП, що все село під контролем Збройних сил України.
"На карті DeepState "сіра зона" з'явилася восени 2025 року після одного масштабного наступу росіян. Тоді з 26 одиниць ворожої техніки лише одна "броня" (БМП – УП) доїхала до Малої Токмачки й висадила десятьох окупантів. Всю іншу техніку ми спалили на підступах до села. За наступні три доби наші бійці знищили п'ятьох орків. Ще п'ятьох до кінця тижня взяли в полон", – пояснює Пелих.
Майже щодня росіяни намагаються прорватися в Малу Токмачку невеликими групами – по двоє – троє бійців. Як стверджує пресофіцер 118-ки, українські воїни ліквідовують 90–95% російських штурмовиків ще на підходах до села.
Проте завдяки розосередженню декому все-таки вдається зайти на околиці Малої Токмачки. Завдання ворога – накопичити сили, щоб згодом пробувати штурмувати позиції Збройних сил України.
Паралельно з "м'ясними" штурмами ворожі підрозділи використовують так звану тактику випаленої землі.
КАБами й скидами з дронів, FPVшками вони "стирають" усі будівлі в селі під нуль. Знищення споруд дорівнює знищенню укриттів. Далі просто неможливо утримувати позиції. Аналогічний метод росіяни використовували в Бахмуті й багатьох інших населених пунктах України.
У Малій Токмачці було два найнадійніших укриття – цегельний завод і виправна колонія. Обидва серйозно пошкоджені КАБами. Завод росіяни майже зрівняли із землею. Колонія в кращому стані, але ворог регулярно її обстрілює.
Через постійну загрозу з повітря ротації бійців 118-ої бригади ускладнені. В травні 2026-го вдалося вивести з околиць села 22-річного воїна з позивним "Монстер". Він утримував свою позицію 137 діб.
Умови оборони Малої Токмачки надскладні, але начальник відділення комунікацій 118-ої бригади запевняє: "Ми обороняємося, а не наступаємо, тому наші втрати мінімальні. Порівняно з ворогом – приблизно 1:10, а то й більше".
***
Комунікаційна хвиля довкола Малої Токмачки здійнялася через брехню російських пропагандистів. В Україні хвилю підхопили, трансформували і понесли в народ як контрпропаганду.
Медійники United24 взялися порівнювати тривалість оборони села з облогою Гібралтару в 18-му столітті й блокадою Ленінграду під час Другої світової війни.
Наприкінці травня 2026-го представники Книги рекордів України урочисто вручили бійцям 118-ої бригади грамоту – за безперервне утримання села.
Складається враження, що зароджується чергова медійна кампанія на кшталт "Фортеці Бахмут". Головне, щоб у коловороті мемів ніхто з українців не забував, що за кожною "фортецею" – безліч втрат і зруйнованих доль.
Повз усю Малу Токмачку проходить вулиця Миру. Донедавна там вирувало життя – батьки водили дітей у садочок, учні ходили в школу, місцеві артисти організовували концерти в будинку культури.
Центральний елемент герба села – встромлений у землю сарматський меч – символ миру. Синій колір також символізує мирне небо.
"Русский мир" перетворив Малу Токмачку на ще одне село-примару, яке залишається в пам'яті колишніх мешканців і тих, хто його захищає понад 1500 днів.
Друзі, ви можете фінансово підтримати воїнів 118-ої окремої механізованої бригади, які героїчно тримають оборону в Малій Токмачці з 2023 року. Наразі військові збирають гроші на автомобіль.
Ціль: 300 000₴
Лінк на монобанку
Номер картки: 4874 1000 2891 5331
Ангеліна Страшкулич, УП