Інтелектуали та інтелектофоби-3. Або що таке підробка інтелекту?

...Многие, хоть стыдно в том признаться,
С умом людей боятся
И терпят при себе охотней дураков...
Крилов І.А.

5. Яка засаднича причина інтелектофобії та які її наслідки?

Народ розумний, але в своїй масі не інтелектуальний. Народ може приймати раціональні рішення в мирних, некризових ситуаціях. У кризових ситуаціях, в ситуаціях війни, соціальних змін, глобальних перетворень — народ не здатен приймати адекватні рішення. В таких ситуаціях демократія не працює в принципі.

Не що інше як вульгарна демократія нищить інтелект. Вульгарна демократія сама по собі без аристократичних традицій не здатна ні зберігати, ні розвивати інтелект.

Саме вульгарна демократія породжує зрощення влади та бізнесу. Саме вульгарна демократія невідворотно породжує інтелектофобію.

Щоб отримати владу в демократичній державі потрібні — зовнішня привабливість та вміння переконливо говорити публічно. Щоб заробити великі гроші, принаймні у нас, потрібно опинитися в визначальний час в тому місці, де відбувається дерибан.

Ні в тому, ні в іншому випадку інтелект не потрібен. Інтелектуал у нас може мати владу, може мати великі гроші, але не завдяки своєму інтелекту, а завдяки вище описаним обставинам.

Деінтелектуалізація та інтелектофобія, як породження вульгарної демократії та первісного накопичення капіталу, призводить до наслідків, які для розумних не є очевидними і проявляються не одразу.

Ну подумаєш, менше розумників стало, так вони нам набридли ще за часів перебудови. Подумаєш, науку знищили, так така наука була нам не потрібна. Подумаєш філософії нема, саме марксистська філософія і завела нас у безвихідь. Хіба не так ми мислимо?

Перш за все від інтелектофобії вмирає мислення, тобто припиняється його розвиток.

Усі складні ходи думки, які містять нові уявлення та виражаються складнопідрядними реченнями, відторгаються і піддаються публічному осуду. Безліч нових і потрібних запитань взагалі не ставиться, а відтак відповідь на них і не шукається.

Використовуються тільки традиційні або вже кимось випробувані методи, схеми, ідеї. Нові ідеї продовжують з’являтися, але, будучи незастосовними, гинуть в архівах, столах, головах.

Так вмирає дуже важлива функція, яку зазвичай згадують, коли пишуть про видатних людей ("філософ, мислитель", "вчений, мислитель", "політик, мислитель"). Отже філософи, вчені, політики перестають бути мислителями.

Одночасно з мисленням від інтелектофобії вмирає філософія, особливо фундаментальна філософія. Будучи найбільше упослідженою ще за часів домінування марксизму, філософія так і не змогла стати на ноги, бо потрібною виявилася апологетика національної ідентичності.

Видати книгу з фундаментальної філософії практично неможливо, знайти в книгарні такі книги хоча б за другу половину ХХ століття неможливо. Філософічність як така перетворюється на хобі.

Одночасно від інтелектофобії вмирає наука. Вмирає тихо, бо це не шахтарі, які касками стукають, не пенсіонери, які на демонстрації виходять. Вчені - це люди, які знають не тільки свою мову, які можуть, коли це потрібно, поїхати працювати за кордон.

Вчені голосують ногами. Це явище отримало назву "втеча мізків". Інтелект батьківщини не має, його потрібно заохочувати бути патріотом.

Вам хочеться закричати — "хай валять, без них обійдемося"? А ми вже обходимося, можемо і далі обходитися. Але вже під керуванням чужих інтелектуалів. Принцип простий — хто не годує власних інтелектуалів, годує чужих.

Так через смерть середовища свого інтелектуального існування, вмирає інтелектуальна комунікація, а отже маргіналізується інтелектуальна спільнота. Інтелект, який не використовується, швидко деградує.

Інтелектуал, послуги якого непотрібні, швидко втрачає інтелектуальну форму. Нам зрозуміло, коли спортсмен, щоб набрати форму, декілька місяців витримує спеціальний режим, має спеціальне харчування, спеціальні умови для тренування.

Але коли діло доходить до інтелектуалів, ми чомусь думаємо, що це звичайний обиватель, якого можна невисоко оплачувати, не дбати про умови для його тренування, а він все рівно зможе видавати інтелектуальний продукт.

Всередині режиму інтелектофобії спотворюється структура державного бюджету, тобто зменшуються відносні відсотки видатків на всі інтелектоємні сфери діяльності.

Найбільше це помітно щодо видатків на науку. Вчені давно фактично оголосили ультиматум — або 2-3% державного бюджету на науку, або вони їдуть за кордон.

Цей ультиматум не був публічний, він просто є таким по факту. Причому всі політики продовжують базікати про підтримку науки. Але коли приходять до влади — хоч одні, хоч інші — видатки на науку лишаються в межах 0,3%.

Криза структури держбюджету поширюється на всю економіку. Так виявляється, що ця криза держбюджету — насправді криза суспільної та політичної теорії.

Наш бюджет завжди такий, яка наша суспільна та політична теорія. Приклад з видатками на науку найбільш наочний, бо простий.

Але є і більш складна для розуміння ситуація — це інфраструктурна криза в країні, яку розгледіти в структурі державного бюджету, коли не маєш теорії, дуже важко.

Інфраструктура — чисте інтелектуальне уявлення, що потребує нового типу мислення, нової управлінської компетенції, нових способів відносин влади та інтелекту.

Тобто сам спосіб бачення соціального світу як поєднання різного типу інфраструктур в принципі не дозволяє адекватно працювати ні з політикою, ні з економікою в деінтелектуалізованому середовищі.

Із настанням інтелектофобії різко падає якість влади на всіх рівнях. Відбувається деінтелектуалізація влади — від влади відходять інтелектуали, вони витісняються з неї різними способами.

Натомість у неї ідуть дилетанти та профани, які перетворюють інтелектофобію на офіційну політику. Влада втрачає стратегічність і свою основну якість — здатність до управління та контролю за ситуацією.

У суспільстві починає панувати міф про нібито слабкість країни, її обмеженість в ресурсах. Сьогодні навіть найкращі з наших владоможців впевнені, що ресурсів країни не достатньо, щоб на рівних грати з Росією, США, Європою.

Їм навіть у голову не приходить, що з точки зору майбутніх трендів країна може мати надлишок принципово нових ресурсів, які можуть дозволити виграти стратегічний двобій і в найближчій перспективі стати світовим лідером.

Їм не приходить це в голову, тому що їх власні цінності комфорту оголошуються в політиці головними. Політична конкуренція вже йде тільки за те, хто з політиків запропонує виборцям більше комфорту, але не інтелектуальні інновації і не нові цілі.

Так виникає стратегічна неспроможність країни, що веде до втрати культурної ідентифікації. Так породжується нездатність до власних інновацій в політичній системі.

Ви можете собі уявити, щоб якийсь із політиків запропонував для конституції політичну систему, засновану на найновіших політичних теоріях, включаючи вітчизняні?

Я не можу такого уявити. А от те, що будуть запропоновані винятково традиційні компоненти політичної системи, які будуть просто скопійовані з конституції інших країн під гаслом "не треба винаходити велосипед", це я уявити можу.

Тобто вітчизняна політична теорія не помирає, вона просто не народжується.

Бізнес розвивається винятково в сировинних сферах, в торгівлі, в спекулятивних фінансах.

Самі бізнесмени, опиняючись в ситуації ціннісної атаки з боку прямої (товарної) і спеціалізованої (різні топи, рейтинги) реклами, стають інтелектофобами.

Вони радо міряються своїм багатством та впливовістю, вдаються до демонстрації символічної та матеріальної заможності. Інтелект щодо бізнесу ставиться у підпорядковану і залежну позицію і відтак втрачає свою суть як таку.

Суспільна комунікація деінтелектуалізується — як у безпосередньому спілкуванні, так і у ЗМІ. Науково-популярні передачі зникають.

На ринку починають домінувати таблоїди, гламурно-дискурсивна споживацька культура витісняє культуру інтелектуальну.

Завдяки Інтернет колишні неуки усвідомлюють себе як спільноту і створюють субкультуру "падонків" зі своєю "албанцькою" мовою. Вираз "не асилил, слишкам многа букаф" — стає серед них головним способом оцінки інтелектуального тексту.

Криза освіти стає тотальною, тобто освіта не просто відстає за обсягом чи якістю знань, вона відстає за самою парадигмою.

У той час, як розвинуті країни мають вже не стільки предметну, стільки об’єктну освіту, не стільки освіту трансляції знань, скільки освіту трансляції складних уявлень, на яких базуються знання, не стільки власне передачу знань, скільки значною мірою передачу компетенцій, тобто вмінь та навичок.

Бізнесмени намагаються долати такий стан речей навчанням своїх дітей за кордоном.

Вузи намагаються долати такий стан речей введенням підходів закордонної освіти та запрошенням закордонних викладачів без принципового розуміння нової освітньої парадигми.

Чиновники від освіти намагаються міняти систему оцінок, атестацій, вводити світову конвертацію дипломів, нічого по суті не міняючи.

Найголовнішим наслідком інтелектофобії є концептуальна неадекватність інтелектофобської країни.

Це означає, що інтелектофоб може визначати своє відставання лише до тих пір, допоки він знаходиться з випереджаючими його в одній і тій же концепції, в одній теорії світобачення.

Коли його починають випереджати концептуально, він буде бачити світ, що збудований на основі випереджаючої концепції, всередині своєї відсталої концепції.

Так в режимі інтелектофобії народжується наше безпідставне національне бахвальство своєю культурою та своїм інтелектом. Воно ж бо засноване на концептуальній неадекватності такої нації щодо розвинутих країн.

6. Чи можна подолати інтелектофобію рекламою моди на інтелект?

Чому ж зрештою інтелектофобія така небезпечна? Інтелектофобія породжує критичну залежність нашої країни від тих країн, де інтелектуалізація вища, і які намагаються чинити вплив на нашу країну.

Окрім того, і це більш важливо, у інтелекту є найважливіша для людства функція, — саме інтелект творить нові смисли життя, створює простір для розвитку цивілізації і запобігає суспільній депресії.

Не треба думати, що нові національні смисли є більш потужні, ніж колишні класові. Якщо не живити інтелектуально наявні смисли, якщо постійно не створювати нові смисли, то це неминуче породжує дезорієнтацію та соціальну депресію в суспільстві.

Чи можна все це подолати рекламою моди на інтелект? Саме так пропонував зробити Віталій Гінзбург, академік РАН, лауреат Нобелівської премії в своїй статті "Пора формировать моду на интеллект", яка була опублікована в кінці 2005 року. Автор вважає, що сформувати моду на інтелект можна шляхом ряду кроків в освіті, видавництві книг, пропаганді інтелекту.

Цю ж проблему обговорюють російські автори Ю.Д. Плетнер, Ч. К. Ламажаа в статті "Как создавать моду на интеллект?" в березні 2007 року.

Не дивлячись на те, що інтелектофобія в Росії виражена значно слабкіше, ніж в Україні, вона там теж досить висока. Тому при всій нашій повазі до академіка Гінзбурга за його постановку проблеми, ми ніяк не можемо погодитися з тим підходом, який ним запропонований — тобто з необхідністю рекламувати моду на інтелект.

Реклама інтелекту в середовищі інтелектофобії це не просто неефективно. Це навіть небезпечно, бо примножує агресію щодо інтелектуалів. Це все рівно що рекламувати сало для мусульман. Сало вони їсти не стануть, а от агресія щодо реклами буде обов’язково.

Освіта, що продукує інтелектуалів в середовищі інтелектофобії, не просто неефективна, вона шкідлива.

Сьогоднішні вузи продукують зокрема інтелектуалів, які в своїй більшості матимуть зламані долі — вони або змушені будуть деградувати і знайти собі якесь інше заняття, ніж те, освіту в якому вони отримали, або змушені будуть емігрувати.

Найбільші брендові вузи країни готують велику частину майбутніх емігрантів. Мало того, вони ще й не проводять досліджень, яка частина їх випускників згодом емігрує з країни.

Тобто ми не просто маємо неефективну вищу освіту, ми маємо контрпродуктивну вищу освіту, бо готуємо своїх високоосвічених громадян для життя в інших країнах з поламаними долями.

Як мислить політик у такій ситуації? Він мислить практично, або, що в політиці те ж саме, цинічно.

Він каже, що нам потрібні інтелектуали, бо вони щось таке придумуватимуть, а ми будемо використовувати це для підвищення свого рейтингу та втримання своєї влади.

Але в режимі інтелектофобії справжній інтелектуальний продукт не може бути використаний публічно, бо це знизило б рейтинг політика, що його використовує.

Може бути використане щось водночас зрозуміле і незрозуміле. Так народжується ерзац-інтелект. Ерзац-інтелект, сурогат інтелекту, підробка інтелекту, квазі-інтелект — це можна назвати, як завгодно.

Ерзац-інтелект виникає як замінник інтелекту, який для неінтелектуального загалу схожий на інтелект.

Ерзац-інтелект це використання наявних уявлень в тій чи іншій мірі ускладненій формі, у вигляді спеціальних термінів чи запозичених теорій, які по-новому називають вже знайомі речі. Отже ерзац-інтелект експлуатує відомі уявлення в незнайомій обгортці.

Не маючи можливості фахово довести сурогатність продуктів ерзац-інтелекту, некваліфікована більшість завжди відчуває, що її обдурюють.

Саме так відбувається з тими партійними програмами на виборах, де останнім часом використовується ерзац-інтелект. Виборець не знає, в чому і як його обдурюють, але він відчуває — оскільки політик не пропонує йому нових уявлень, то він має справу в політиці з продуктом ерзац-інтелекту.

Отже ні реклама, ні освіта, ні політика не можуть допомогти нам подолати інтелектофобію, бо вони залежні від неї і продукують тільки підробку інтелекту...

Далі буде

Сергій Дацюк