В очікуванні північного сусіда
Призначення Віктора Зубкова на посаду голови російського уряду викликало багато коментарів щодо політичного майбутнього Росії. Очікувана зміна влади в Кремлі може спровокувати ревізію російсько-українських відносин.
Чи програє від цього Україна? Яким чином конфліктуючі угруповання в Росії можуть використовувати "український" чинник у власних суперечках? І як Україна може цьому протидіяти?
Зручний подразник
Україна давно стала своєрідним подразником національних почуттів російського народу. Не таким сильним, як чеченці чи грузини, американці чи ваххабіти, але все одно.
Знущання над українськими громадянами на вулицях Москви входить до ритуалу поведінки кожного російського міліціянта. Загальнонаціональні телеканали формують образ "бандерівського" Києва, де прямо на вулицях нищать російську мову, переслідують усе російське та забороняють дивитися ОРТ.
Тому справжні уявлення про Україну нормально сформовані лише у тих, кому зараз більше 40 років. Вони ще пам'ятають Радянський Союз і Україну як одну з головних складових цієї держави.
Складніше з тими, хто пішов до школи у 1992 році. Для них Україна – наче привид з далекого зарубіжжя, десь між Туркменією та Південною Осетією, Горно-Бадахшанською областю та горами Тібету.
Лідери Росії навчилися грати на шовіністичних почуттях пересічних росіян, і Україна в даному разі – зручний супротивник. Ніхто не очікує від московських українців терактів, від українців Тюмені – збройного повстання, а від українців Далекого Сходу – проголошення автономії. Із чеченцями воювати набагато складніше та небезпечніше.
У 2004 році Росія зазнала в Україні болючої поразки. Ця поразка була в багатьох аспектах символічною, але все одно вона суттєво вплинула на процеси самоізоляції Росії від "бідних" пострадянських республік.
Потім президент Путін задоволено казав, що його держава перейшла з Україною на ринкові відносини та європейські ціни. Хочете післязавтра до Європи – платіть за газ за європейськими цінами вже сьогодні!
У багатьох аспектах "самостійницька" позиція уряду Януковича ще більше посилила бажання поставити на місце "ребят с Украины". І от на холодну Росію насувається зміна влади.
Перегони спадкоємців
Традиційно оглядачі називають кілька прізвищ політиків, що здатні стати спадкоємцями Путіна.
Лідирують у цих перегонах, на загал, дві людини з оточення Путіна –головний федеральний "силовик" Сергій Іванов та перший віце-прем'єр Дмитро Мєдвєдєв.
Також у якості кандидатів на спадкоємство називають представника президента у Південному федеральному окрузі Козака, керівника російських залізниць Якуніна та … відтепер голову уряду Зубкова.
Сам Путін казав про п'ять прізвищ. Але він не назвав конкретних осіб, чим ще більше посилив загадковість ситуації. Оглядачі навіть почали замислюватися про можливість громадянської війни між спадкоємцями. Така собі війна діадохів у Росії!
Іванова вважають представником "партії війни", Мєдвєдєва – навпаки лібералом. Стереотипні уявлення про зовнішню політику можливих спадкоємців виглядають таким чином.
Іванов та Козак – силовики. У разі їхньої перемоги на Україну чекає посилення присутності ЧФ в Севастополі, відмови від його поетапного виведення, перешкоджання вступу України до НАТО та різні інші негаразди. Можливо, навіть війна.
Мєдвєдєв та Якунін – господарники. Вони вміють домовлятися та рахувати гроші, тому від них слід чекати боротьби за присутність в Україні великого російського бізнесу.
Економічний тиск може бути жорстким і мова знову піде про трубу та те, кому вона має належати. У крайньому випадку росіяни відключать газ.
Прогнозів стосовно політики Зубкова ще не було, оскільки ця фігура, так само як і Путін в 1999 році виникла несподівано. Who is mister Zubkov? Покаже майбутнє.
Комедія стереотипів
Поділ двох кремлівських угруповань на "яструбів" та "лібералів" нагадує розтиражовані американською пресою уявлення про особливості політичної боротьби в Ірані.
Американські аналітики дуже полюбляють роздмухувати міфологеми про реформаторів Хатамі та Рафсанджані та ворогів усього прогресивного людства - Ахмадінеджада та Хаменеї, що їм протидіють.
Між тим, сходознавцям відомо, що мова йде про практично одну й ту саму еліту, сформовану після ісламської революції в 1979 році. Конфлікти між складовими цієї еліти можуть існувати, але зовсім не на грунті ідеології. Як на східному базарі вони змінюють ролі, вводячи в оману покупців, тобто аналітиків.
Практично те саме можна сказати про оточення Путіна. Росія – країна євроазійська, з величезним спадком "монгольсько-ординських" елементів управління. Шукати там лібералів важко. Тим більше, якщо врахувати кадрову політику президента Путіна.
Залишки єльцинського оточення були ліквідовані напередодні його другого президентського терміну. Найбільш відомі праволіберальні політики були або відсторонені від керівництва країною (Нємцов, Явлінський, Хакамада), або перевербовані на користь нової путінської еліти (Чубайс, Кірієнко).
Те, що залишилося в Кремлі – це одна й та сама "партія пітерських чекістів". Політика щодо України у цієї партії вкрай прагматична і це відбуватиметься незалежно від постаті президента країни. Іванов чи Мєдвєдєв, Козак чи Якунін, чи, може, Зубков – суттєвої різниці не буде.
Економічний тиск, інформаційна війна, переслідування гастарбайтерів у Москві. Війни не буде (сама Росія в цьому не зацікавлена), але краще від цього не стане. У світі політичного постмодерну для власної перемоги не завжди треба стріляти.
Тому доведеться шукати власну зовнішню політику. Мати свою лінію поведінки, що не буде залежати від прізвища головного чекіста Росії. Хоча все ще провінційний стиль української дипломатії не дозволяє на рівних змагатися зі спадкоємцями школи чиновного дворянства.
Юрій Корогодський, 4post, для УП
