Або політики винесуть урок, або настане час виносити їх

Формальний результат виборів може потішити тих, хто вважає, що Україна рухається в правильному напрямку. Адже й справді, політичні сили, які підтримували помаранчеву революцію - БЮТ і НУ-НС, отримали більш ніж п'ятивідсоткову перевагу над протилежним табором - Партією регіонів і КПУ: 44,86% проти 39,76%. І навіть "нейтральний" Блок Литвина не здатен змінити ситуацію.

Слід відзначити, що з кожними виборами відрив збільшується. На виборах 2006 року співвідношення голосів між цими силами було майже рівним: 36,24% у БЮТ і "Нашої України" проти 35,8% у Партії регіонів і КПУ.

Можливо, Партії регіонів час звикати до поразок. Від виборів 2002 року політичні сили, яких прийнято називати "помаранчевими", перемагають уже вчетверте поспіль.

Однак, в останніх виборів є й інші уроки, зовсім не втішні.

По суті, результат виборів визначили не 5% різниці, а всього лише 30 тисяч виборців, які відмовилися голосувати за Соцпартію Олександра Мороза. Зроби вони інший вибір, розклад парламентських сил був би дзеркально протилежним.

На виборах 2006 року Блоку Вітренко не вистачило для проходження в Раду і того менше – 17 тисяч голосів. Чиї завдання виконувала б її фракція в українському парламенті, здогадатися не важко.

Це свідчить лише про одне – вади парламентської системи, запровадженої реформою Медведчука-Мороза-Симоненка, в конкретних умовах українського суспільства загрожують дестабілізацією, небезпечною для самого існування країни.

3% голосів, необхідних для потрапляння в парламент – це саме той показник, який в нашому суспільстві цілком може бути мобілізований за рахунок "дебілізації телевізором", маніпулятивних технологій, а також радикальних гасел. Як результат, "золотою акцією" можуть володіти політики, яких турбує відповідальність перед ким завгодно, але не перед країною.

Інший результат політичної кризи, яка розгорталася протягом останнього року, ще менш втішний.

По суті, вихід з кризи визначив не президент Ющенко, і навіть не Юлія Тимошенко, не кажучи про офіційні владні інституції. Розклад і розпад державного механізму зупинився на останньому "бастіоні".

Ним виявився командувач внутрішніми військами Олександр Кіхтенко та кілька десятків офіцерів.

Всі решта державних інституцій, починаючи з Верховної Ради, депутатів, прокуратури і закінчуючи судами усіх рівнів разом з Конституційним Судом, в критичний момент виявилися паралізованими і не здатними виконати свою функцію щодо захисту національних інтересів.

Яка користь країні від багатомільярдного фінансування цих інституцій? Може, доцільніше профінансувати ще одну роту Внутрішніх військ?

Принагідно слід відзначити, що ніхто інший, як "демократичні" політики, довели до того, що Україна цього разу так серйозно ризикувала. Саме політики з "демократичного табору", без розбору кольорів, своїми чварами довели до того, що Януковича і його партію, за яку у вересні 2005 року хотіло голосувати заледве 12% виборців, перетворили на першу політичну силу в країні.

Коли Віктор Ющенко в 2005 році звільняв Юлію Тимошенко, проти цього дружно волали робітники, колгоспники, і, зрештою, баба Параска. І не стільки від любові до Тимошенко, скільки від глибокого і, в чомусь, вистражданого народом розуміння: якщо будинок колеться на частини, він не встоїть.

"Вавки", завдані тоді завоюванням помаранчевої революції, насправді не заліковано й досі. Напевно, найбільш ефективними телероликами Партії регіонів були ті, в яких стверджувалося, що "Помаранчеві лідери ніколи не дійдуть згоди".

Коли в 2006 році Ющенко підписував універсал з Януковичем, все повторилося, аж до деталей у вигляді баби Параски. Нещодавно Президент Ющенко визнав свою помилку, заявивши в інтерв'ю "Financial times": "Я глибоко ображений. Я був переконаний, що коли людина ставить підпис на папері, це означає, що вона не забере назад свого слова. Це була велика помилка. Я був наївним".

Що означає це визнання? Нічого іншого, крім того, що президент фактично визнав, що баба Параска, разом з мільйонами інших робітників і колгоспників, виявилася розумнішою і далекогляднішою за його тодішніх радників.

Після виборів 2006 року я вже писав про "Другий шанс помаранчевих". Другий шанс було протринькано на очах у всієї країни.

Пам'ятаєте, як у травні минулого року, на другий місяць "коаліціади" в містечку на Центральній Україні люди не змовляючись масово познімали портрети президента – хто де мав. Лише очищення списку НУ-НС разом із наведенням елементарного інформаційного порядку дозволили цій політичній силі лише відіграти свої провали і просто компенсувати колосальні втрати, понесені півтора роки тому.

Країна потребує швидких рішень, а не розмов про них. Найбільш красномовні справи, а зовсім не слова. Український народ своєю перемогою в ході помаранчевої революції відкрив перед країною велетенське вікно можливостей, завдяки якому вперше за останні триста років отримано можливість гарантувати безпеку, забезпечити країні поважне становище.

І саме тут перед "помаранчевими" політичними силами стоїть велетенське випробування.

Чи зможуть ці політичні сили забезпечити справді вільний бізнес-клімат в країні, щоб це відчув кожен "ларьочник"? Чи до таких "дрібниць", як завжди, руки не дійдуть. А хабарництво і корупція як процвітали, так і квітнутимуть і далі?

Чи зможе нова Верховна Рада позбавити міністерства та місцеві органи виконавчої влади та самоврядування функцій, які нічого країні не дають, крім висмоктування соків з бізнесу і створення умов для непродуктивного паразитування десятків тисяч чиновників?

Чи зможе влада піти на скорочення армії чиновників, у переважній більшості - безнадійно неефективної і шкідливої? Чи залишить усе як є, щоб було на які посади розпихувати "своїх"?

Чи зможе влада усунути характерні риси вітчизняної медицини, яка акумулювала вади і "платної", і безкоштовної: сплату пацієнтами грошей та безвідповідальність за результат "лікування"?

Чи може, нарешті, держава забезпечити хоча б реально безкоштовну швидку допомогу, в той час як це здатна зробити навіть злиденна Куба?

Чи влада й надалі відбуватиметься "виділенням коштів на медицину". Які йтимуть, як писав на УП голова Харківської обладміністрації Арсен Аваков, на відкати а також на закупівлю "реанімобілів" за ціною реактивних літаків?

Чи спроможеться влада реально профінансувати кількамільярдне переозброєння армії, без якого авторитет країни у сусідів та світі буде неухильно прямувати до нуля, а Збройні Сили не будуть спроможні захистити навіть себе, не кажучи про народ?

Чи може влада викорінити всезагальну корупцію в освіті, яка призвела до того, що фактично 2/3 населення усунуто від можливості здобуття вищої освіти? Як результат, наявний кадровий потенціал великої європейської країни нині еквівалентний кадровому потенціалу карликової держави.

Чи зможе країна очистити правоохоронний апарат? Лише один штрих – очистити за умови, коли абсолютна більшість, якщо не всі студенти юридичних спеціальностей, навчаються або за гроші, або за хабарі?

Чи буде здатною влада впоратися з тією вакханалією хабарництва, яка наскрізь пронизала органи місцевої влади знизу і доверху? Чи просто хабарі потечуть "трохи в інші" кишені?

Чи зможе влада нарешті, вперше за останню тисячу років, швидко й ефективно гарантувати безпеку України? У сучасному світі способів для цього, прямо скажемо, небагато, і одностайний вибір країн Східної Європи тому підтвердження.

Чи знову буде посилатися на необхідність референдуму про НАТО, перекладаючи відповідальність за безпеку країни з себе на "дядю Васю" та створюючи затягуванням рішення загрозу безпеці 47 мільйонів людей?

Чи спроможеться влада хоча б реформувати Кримінальний Кодекс, що має явні "комуністичні пріоритети", за якими крадіжка хорошого велосипеда і убивство караються майже однаково, а крадіжка мільярдів практично не карається ніяк?

Чи зможе влада утвердити ідеологічні засади держави й усунути очевидну несправедливість, коли іноземна церква, яку підтримує меншість населення, заволоділа в Україні культовими спорудами, створеними без жодної її участі ще до того, як ця церква з'явилася в нашій країні, тобто до 1686 року?

Чи знову влада буде стверджувати, що не втручається в релігійні справи, в той час, як іноземна держава в ці справи прямо втручається, ще й на території України (!).

Чи здатна влада реально скріпити країну? І не тільки гаслами, а хоча б побудовою шляхів. Які б, з'єднавши різні регіони, ліквідували ситуацію, коли понад 70% населення Донбасу ніколи не були на Західній Україні, і навпаки.

Люди просто не знають один одного і свою країну загалом – і в цьому чи не головна причина різноманітних регіональних фобій. А між тим, нині до Туреччини легше і швидше дістатися, ніж у Крим чи Закарпаття.

Чи спроможні політики вирішити все це, ми дізнаємося вже найближчим часом.

Завдань для країни – безліч, ілюзій – мало. Реальних робітників – ще менше. На жаль, баба Параска, з огляду на вік, уже не допоможе.