Шлях до порозуміння

Понеділок, 15 жовтня 2007, 13:39

"Выдающееся, а по современным меркам и в высшей
степени оригинальное свойство англичан в том,
что они обладают традицией не убивать друг друга"
Дж. Оруэлл. "Англичане"

Стає вже доброю традицією щороку, на свято Покрови писати щось про УПА, наше ставлення до неї, про "Схід-Захід", проблеми самовизначення і пошуку національної ідеї.

Ще одна тема для дискусій довжиною в десятиліття: російський флот і маяки в Криму, Мельниченко і Гонгадзе, перспективи вступу в ЄС… тепер також і визнання УПА.

Можна майже напевно сказати, що відзначення річниці створення Повстанської Армії будуть щороку проходити за одним і тим же сценарієм – масові піар акції Вітренко, Симоненка і Тягнибока на вулицях і площах Києва, спалення прапорів УПА в Криму, якісь іще локальні новини зі Львова, Харкова, Франківська і Полтави, які, втім, нікого не цікавлять.

Остаточного рішення прийнято не буде, "вищим інстанціям" воно не потрібно. Президент так хоробро і послідовно відстоює упівців, бо напевно знає, що парламент закон не схвалить.

Але ж, мова насправді не про офіційне визнання Повстанської Армії і не про тих, хто заробляє політичний капітал на святі Козацької Зброї. Мова навіть не про УПА. Йдеться про нас із вами. Якщо хтось забув, ми з вами – український народ.

Вся наша історія – це історія боротьби із внутрішньою опозицією і кожна війна у нас, як вірно каже крилатий вислів, автоматично стає громадянською.

Власне, все наше буття, якщо поглянути під відповідним кутом, це історія УПА. Це коли одна частина – за, інша – проти, а більшість не розгинається від роботи і п'є.

Кожна історична подія знаменує в собі новий розкол - територіальний, мовний, релігійний, ідеологічний, що проходить не тільки по містах і селах, але і по родинах, додаючи національній вдачі додаткову рису.

І кожне наступне покоління додає нових шрамів, суперечностей і докладає щоразу ще більш невдалих зусиль на шляху приведення калейдоскопу українства до спільного знаменника, до єдиної, чітко визначеної константи, якій буде беззаперечно дано назву – Україна. І вже ніхто не буде мати сумнівів з приводу того що саме це і є Україна. Нарешті.

Емоціоналізм, як одна з найхарактерніших рис, притаманна населенню на всьому проміжку від Донецька до Ужгорода. Нам важко мислити глобально, бо ми надто бурхливо переживаємо поточний момент (або його імітацію) і, щойно його забувши, знаходимо інший.

А для того щоб оперувати і мислити великими об'ємами інформації, необхідна концентрація. Адепти емоціоналізму і невдалі стратеги – от хто завжди стояв і досі стоїть на чолі української державотворчості.

Але до чого це все. Не сказано нічого нового, давно вже перемелено-пережовано.

А питання стоїть в тому, чому, виходячи на поле бою, наші "стратеги" категорично відмовляються від існуючого ландшафту (тому що з картою не збігається) і розстрілюють дві третини власних солдат (бо вони вдягнені "не по формі")?

Чому вони завжди так нагло програють? Чому ніколи не використовують ту місцевість, на якій все одно прийдеться битись, і тих солдат, що вже вишикувались і готові до бою? Емоції заважають?

Під час другої світової війни Україна зазнала найбільших в Європі людських і матеріальних втрат, вона винесла на собі найтяжчі випробування війни. Якби не українці, що боролись в лавах радянської армії, і ті, що чинили опір на окупованій нацистами території, не було б Великої Перемоги.

Честь їм і слава, їх подвиг ми не повинні забути ніколи. Наші українські радянські партизанські з'єднання, що робили рейди на тисячі кілометрів в тилу ворога, даючи нащадкам приклад мужності і любові до своєї землі, гідні закарбування в нашій пам'яті.

Вояки Української Повстанської Армії, ці герої самопожертви і незламної міці, що створили небувалий в історії приклад героїчної боротьби проти двох імперій, не будуть забуті. Їх боротьба буде ще не раз оспівана нащадками.

Чому б не глянути на події 60-річної давнини саме так?

Більше того - перша половина століття. Справжня анархістська республіка Гуляйполе – небувале утворення на теренах Європи, не має подібних аналогів. Махно – символ не гірше Че Гевари, у Нестора Івановича просто були складніші географічні умови.

Боротьба за існування Української Народної Республіки – величезний зріст самосвідомості народу, з огляду на колоніальний статус впродовж століть. Наші українські комуністи – найкращі комуністи в світі.

Хто ще із вищого керівництва партії міг бути настільки чесним перед собою і перед своїм народом, як голова УРСР Скрипник, який, маючи перед очима голод 32-го і величезні репресії проти інтелігенції, пустив собі кулю в лоб?

Більше? Всю другу половину сімнадцятого і майже все вісімнадцяте століття російську імперію вивчало, і окультурювало українське духівництво і випускники Могилянської академії та інших духовних і мирських закладів України.

Літературна російська мова сформувалась під величезним впливом наших книжників, вони власне внесли вагомий внесок в саме створення цієї літературної мови. То навіщо робити такий впертий і, в існуючих умовах "двомовності" населення, неефективний лінгвістичний антагонізм?

Немало українців-шляхтичів спричинились до видатних подій в історії (і на користь) Польщі. Чому нам про них невідомо?

Чому ми не користуємось всіма надбаннями наших предків? Кримські татари, до речі, теж мають що розказати про своє минуле.

Українська історія – це історія страждань, розбрату і великої крові. Історія розколів і шрамів, що від часів Хмельницького і Мазепи не заживають, а продовжують гноїтись, унеможливлюючи завершення процесу консолідації того єдиного цілого, що ми нарешті назвемо "Україною" і не зробимо помилку.

І є лише два шляхи – шлях взаємовиключення, відрізання того, що виходить за "рамки", що не сходиться з картою і одягнено не по формі, і шлях збирання.

Збирання розбіжностей воєдино, шлях признання нашого віковічного братовбивства невід'ємною складовою і навіть (нехай, чому б і ні?) найхарактернішою рисою.

Щоб наступного разу, в процесі "різання" не стати біднішими культурно, а можливо навіть, націлившись, уже звівши курок, засоромитись. І стати поруч.

"А українці, прославлені по світах
Як найбільші вбивці і зарізяки,
Гайдамакобандерівці – люті дейнеки,
Постраховище світове,
А українці стріляли по українцях,
А українці вішали українців
І досі катують одне одного
З витонченою жорстокістю…
Безсмертний народ! Незнищимий народ!"
Іван Драч. "Самообслуговування"

Автор Костянтин Левін



powered by lun.ua
Головне на Українській правді