Вузли історії. Зупинка в Одесі
Поняття "історичної справедливості" крихкіше від китайської порцеляни. Спроби її пошуку занурюють кожну зі сторін в досвід минулого. Там вони й переважно заплутуються. Особливо це помітно в Україні з її історичними хащами.
Але навіть за умов найменшої вилазки в ці хащі, не варто втрачати відчуття реальності, пам'ятаючи про наші спільні здобутки, а не наші втрати.
Із позицій державотворення суверенітет України після кількох вдалих за канонами демократії виборів як ніколи сильний. Навіть попри всі зовнішньополітичні виклики сьогодення.
Так, ми ще маємо "ділянки напруження": Ось Крим. Безсумнівно, він твердо перебуватиме в складі держави Україна, але що робити надалі з нашими зобов'язаннями по Чорноморському флоту? Схід і Захід говорить переважно різними версіями суржику, але чому комусь ще іноді стріляє в голову порівняти "хто кого кормить".
Поступово ми йдемо до того, що мовне питання повільно, але впевнено пересувалося на маргіналії суспільної проблематики. Водночас, в щоденному житті українців воно вже давно покоїться на тих маргіналіях, поряд з питанням, чи є життя на Марсі.
Україна визнана в світі не тільки як суверенна держава, якій гарантують міжнародну протекцію в світі, але й як демократія. Нехай і зі своїми "труднощами росту".
Найголовніше ж, що незалежність України цінується перш за все її громадянами. Одне з проведених влітку опитувань, показало: якби українці мали шанс вибирати в якій країні вони б хотіли народитися, то для 2/3 наших громадян (в тім ліку одеситів) це була б Україна.
У цьому сенсі, Україна і її народ нині переможець. Тобто ми повноправні господарі на своїй землі. Ось тому, як у господарів наодинці зі своїми проблемами, у нас стільки нарікань щодо української політики. Адже та ще не фахова, так як проходить не те щоб середні класи школи, а підготовчі.
Це навіть чудово, що за наші внутрішні невдачі ми навчилися звинувачувати самих себе, а не когось там назовні. Навіть якщо ці звинувачення лунають на адресу політиків, варто їх розцінювати перш за все як незадоволення громадян самими собою.
Водночас, в нас ще є доволі багато комплексів щодо нашої нереалізованості як держави. Адже конфлікт навколо пам'ятника Катерини II в Одесі можна розцінити і як комплекс малого досвіду державотворення (17 років) по відношенню до великого (400 років).
Теза про історію, написану переможцями, є правильною. Якби соціологи встигли провести дослідження щодо Катерини ІІ, то воно, гадаю, таки б показало, що переважна більшість громадян не вважала б за доцільне встановлення монумента. Але опитування тут непотрібні. Все ж таки, такі дрібниці час навчитися розвязувати без сторонньої допомоги.
Варто пам'ятати, що в Україні немає інших переможців, крім сучасного народу. І коли ми спускаємося з рівня народу до рівня конкретних історичних подій чи періодів і їх дійових осіб, бачимо одну просту річ. Стосовно складних епізодів історії прості відповіді не годяться.
Тому сьогодні в суспільстві практично неможливо визнати правоту тільки одного партикулярного погляду. Що в україно-польських відносинах 40-х років одна зі сторін скоїла більше зла іншій. Що тільки воїни УПА, на відміну від воїнів Радянської армії, – герої чи навпаки. Що Росія – рідна нам слов'янська країна-сусід, і аж ніяк не ворог для України.
Суспільству ще тільки прокладати шлях до консенсусу, що переможцями в ІІ світовій війні були й радянські воїни, які звільнили територію України від тогочасних фашистів.
І воїни УПА, що в своїй боротьбі стали носіями ідеї незалежності, символічно прийнявши естафету Свободи від української революції 1917-1918 через поетів "Розстріляного відродження" 30-х. І в свою чергу передавши її поетам-шістдесятникам і дисидентам 70-80-х.
На відміну від УПА, питання Катерини II може виявитися ще складнішим, адже воно віддалене від нас дистанцією майже в 250 років. Звісно, встановлення пам'ятника в Одесі продиктоване не тільки історичними для Одеси мотивами.
Вражає й недоречна помпезність самої композиції. Але непристойні вигуки на адресу Катерини ІІ як історичної постаті й історичні довідки на рахунок її особистості з категорії "давайте покопирсаємося в чужій білизні" не додають авторитету їх авторам.
Відповіді на питання "як зважено розцінити постать Катерини ІІ для сучасної України" цікаво було б почути від істориків нової школи - пані Яковенко, пана Грицака, які б фахово пояснили і переважно патріотично налаштованій аудиторії Української Правди, і самим одеситам, багатогранність талантів Катерини ІІ.
Щодо "темної сторони" Катерини ІІ, тобто її негативної ролі стосовно українського державництва більш-менш відомо. Але не варто забувати, що цей погляд обґрунтований, перш за все, з позицій моноцентричної версії історії України.
Він базований на засадах, що будь-які дії в обмеження свобод українців і придушення самостійництва народу заслуговують на засудження і ганьбу. Стосовно Російської імперії, то будь-який цар виявиться тоді пригноблювачем. Адже Росія та крок за кроком брала під повний контроль територію України.
Однак, припустімо, існують й інші версії історії: Одну з ним умовно назвемо поліцентричною, іншу – такою, що заснована на макіавеллівському підході. З погляду поліцентричної версії, можна припустити, що тогочасна Україна на Півдні була радше великим експериментом, за який взялася цариця. Тогочасна роль Півдня була, перш за все, військовою (доступ до моря) і торгівельною (вихід на інші ринки).
Із макіавеллівської точки зору, базованому на критерії ефективності державного діяча, Катерина ІІ є одним з найуспішніших російських можновладців, що витіснила турків з півдня, в кінцевому результатів збільшивши території імперії не тільки Новоросією, Кримом, але ще й частиною Польщі (три розділи Польщі).
Звідси зрозуміло, що сучасним українцям як і сучасним полякам, які радше розглядають історію в її моноцентричній версії, Катерина ІІ - це абсолютне зло. От тільки одеситам інакше.
Сповнені радше духом торгівлі, аніж історичної справедливості, в цьому пам'ятнику вони до останнього часу бачили скоріше доповнення архітектурного комплексу міста, аніж привід для дебатів. Тим паче, що живуть ті переважно в своєму маленькому світі, який й вони самі гіперболізують. На сьогодні ж дія викликала протидію, і одесити вже "за".
Тож в цивілізаційному плані, якщо вичистити всіх російських царів з історії України, варто спитати: чи мали б ми сьогодні українську Одесу, і українські південні області на карті сучасної України? Домовилися б козаки з турками і якщо так, то на яких умовах? Але, зрештою, історія не знає умовного відмінку. А от вихід до моря на сьогодні ми маємо.
Українська історія зав'язана вузлами так, що навіть нібито добре досліджена Західна Україна здатна сучасним українцям відкрити очі на всю складність нашої історію. В 17 ст. жителі Станіславова (нинішній Івано-Франківськ боронили місто від законів гетьмана Петра Дорошенка.
На той час Дорошенко закликав турків як союзників, й разом вони завойовували Західну Україну, яка тоді була під Польщею. Тож не тільки в Тарасі Бульбі українці могли стояти по різні боки військових таборів. Однак, для нашої країни – то не трагедія, а вузли історії, які, зрештою, загартували націю.
У центрі сучасного Івано-Франківська є доволі символічне місце. На розі трьох вуличок, вмістилася вся неоднозначність історії України. Тут стоїть синагога, розміри якої свідчать про колись велику єврейську громаду, винищену фашистами в перші роки 40-х.
Поряд – будівля філармонії, в якій в листопаді 1943 року під час концерту німці арештували 27 учасників підпілля з числа членів ОУН-УПА, і на наступний день за кілька кроків від тієї самої синагоги розстріляні їх. Нині там вінки і пам'ятний знак воїнам ОУН-УПА.
І за кілька метрів від синагоги і філармонії – розташований сквер імені Міцкевича, в центрі якого - пам'ятник видатному польському поету. У 1919 році, на другий рік створення ЗУНР, українські січові стрільці відвойовували місто від поляків. Увійшовши в місто, вони зруйнували мармуровий пам'ятник.
Це свідчило, наскільки сильною була тодішня ворожнеча між українцями і поляками. Пізніше пам'ятник відновили. Однак вдруге поляки зробили його бронзовим. Чомусь мені здається, поляки не тримають образи на українців.
У сучасній Україні залишається багато не тільки історичних вузлів, але й білих плям історії. Вони наразі уможливлюють встановлення пам'ятників царицям катеринам.
Але найкращий спосіб не допустити відновлення символів Російської імперії в Україні – в формуванні громадської думки шляхом коректного інформування.
Аби дати можливість самим громадянам спробувати розібратися у всіх історичних сплетеннях, водночас зацікавлюючи їх в непросту, але повчальну історію України, вінцем якої є сьогоднішня незалежність.
PS: воювати проти символу, яким є пам'ятник Катерині ІІ, можна тільки більш сильним символом. Ним є тільки український прапор. Прикріпити до монумента десятки прапорів, нав'язати на нього жовто-блакитні стрічки, накинути зверху жовто-блакитні сутану – і символ Російської імперії буде знецінено.
 |
Віталій Мороз – політолог, консультант
