Російська політика щодо України, або іноді краще жувати

За роки, що минули після розпаду Радянського Союзу, Російська Федерація так і не спромоглася виробити більш-менш розумний варіант зовнішньополітичної стратегії по відношенню до України. Точніше, політика ніби існувала, але якась спорадична, "ривкова", непослідовна.

Російські політики поводили, поводять і, швидше за все, ще довго поводитимуть себе як діти, у яких відібрали улюблену іграшку. Вони кричать, впадають в істерику, при цьому не наближаючись, а віддаляючись від "цяцьки".

Чомусь у керівництві Російської Федерації кожен вважає себе "експертом світового рівня" із "українського питання", не розуміючи Україну, не знаючи українців, не бажаючи вникати у сутність політичних процесів сусідньої держави.

Про що можна казати, коли "видатними фахівцями" із українського питання "там" вважаються добродії Дугін і Леонтьєв. Якщо перший, сповнений пихи та самозакоханості, апелює до своєї власної, "самостійно вигаданої" геополітики, то другий займається, переважно, "обсмоктуванням" теми ймовірного "розпаду України".

Причому, складається враження, що усі ці "соціологи", "політологи", "конфліктологи" мають уявлення про Україну лише із Гоголівських оповідань, анекдотів та масової літератури.

Стратегія відсутня як така. Постійне розмахування "газовою дубинкою" посилює відчуття "північної загрози". Подібне ставлення до України, насамперед, шкідливе для самої Росії, що вже не один рік своїми власними руками "взрощує" на своєму західному кордоні якщо не ворога, то, принаймні, не найдружнішу країну.

Найбільша помилка російської політики щодо України – нерозуміння мети, яку вона, власне, переслідує.

Звідси – постійний "різнобій" у заявах. Розмови про "відродження Союзу" чергуються із виголошенням територіальних претензій. При цьому це все – взаємовиключні речі, адже розчленування України і "Новий Союз" ніяк не можуть суміщатися.

Розмови про "братські народи" у російському політичному дискурсі співіснують із примітивною "антихохляцькою" пропагандою на рівні масової культури і кінематографу, та опусами про неминуче "зникнення України" пана Леонтьєва.

Невже у білокам’яній вважають мешканців України настільки недолугими, що вони не спроможні зрозуміти численних образів "тупих, але жадібних хохлів", які нам так охоче показують російські серіали (численні "Солдати", "Кадети" тощо)?

А як ми маємо сприймати "канонічний" для російських ЗМІ образ "тупого і жадібного" українця-гастарбайтера? Чому прийнято вважати, що після подібного приниження українці сприйматимуть заклики Росії до братського єднання?

Що реально вигідно для Росії?

Розпад України? Але в результаті цього вона одержить невеликий приріст території, але ще одну ворожу до себе державу на заході, яка так само контролюватиме газо-транспортні мережі.

Новий Союз? Якщо він базуватиметься на централізованих засадах, то його створення призведе до громадянської війни, а якщо він буде конфедеративним утворенням, то це буде явно недовговічне єднання (приклад Росії та Білорусії яскраве підтвердження цьому).

Криза та занепад України? Навіщо, адже це означатиме важкий удар по російській торгівлі із Європою, а також орди біженців на західних кордонах РФ.

Як не крути, але Росії об’єктивно (а не у фантазіях політиканів та "експертів") потрібна досить заможна, стабільна та цілісна Україна. Саме цілісна, в якій би україномовна більшість "урівноважувалася" російськомовною меншістю.

Але не всі це хочуть розуміти, і тому триває атракціон дурості, яскравим прикладом якого стала сумнівновідома "акція на Говерлі". Що вона переслідувала?

З якою метою плюндрували "орли Дугіна" українську символіку? Не думаю, що вони самі могли б дати розумну відповідь на це питання. Навіть у російськомовних та прихильних до РФ громадян України подібні "акції" викликають лише нерозуміння і здивування.

Що український герб на Говерлі заважає євразійському єднанню? Або у когось є сумніви щодо територіальної приналежності гори? Чи може подібні "атаки" скріплюють україно-російську дружбу?

І все це від автора підручників, за якими вчаться у російських вузах, від украй авторитетного і популярного в Росії автора!

Усе це риторичні питання, відповіді на які є черговою "таємницею" від Дугіних-Леонтьєвих.

"Українська" політика РФ має чіткий присмак дитячих комплексів, психічних розладів, маній та месіанізму. Все це неприпустима розкіш для держави світового значення, якою, безперечно, є Росія.

Коли тамтешня еліта це збагне, коли замінять тих, хто відповідає за ідеологічне забезпечення роботи із державами СНД, коли Російська Федерація нарешті хоч трошки почне перейматися формуванням власного іміджу у найближчих до себе державах, то, можливо, їй ще вдасться зберегти залишки нормального ставлення до неї з боку українців.

Можливо, здоровий глузд у цьому допоможе.

Петро Олещук