Парламентська революція – мрія українських олігархів

34 перегляди
Михайло Басараб, для УП
Вівторок, 13 листопада 2007, 12:33

Стаття Володимира Чемериса "Революція триває" наштовхнула на певні міркування і глибоку незгоду з автором у частині висновків та пропозицій.

Хотілося б свідомо опустити дискусію навколо засновків, оскільки автором висловлені очевидні, а подекуди і беззаперечні аргументи.

Однак, читаючи першу частину матеріалу, де на горіхи дістається "диктатору" Ющенку, та де він ставиться в один ряд з Мушарафом, Акаєвим, Шеварднадзе, важко стримувалися запитання: а де ж приклади Чавеса, Кастро та інших лівих диктаторів, що прийшли до влади на хвилі захисту соціальної справедливості?

Невже "диктатор" Ющенко переплюнув їх? Чому автор говорить лише про узурпаторські спроби Ющенка і опускає тему стрімкого походу Януковича за повноваженнями у 2006 та 2007 роках?

Це, до речі, був яскравий приклад потенційної "демократичності" українського парламентаризму, який може нас чекати після його повної перемоги у нашій державі.

Утім, не про те: де і у який спосіб правлять диктатори, хотілося б поговорити.

З найбільшою незгодою сприймаються рядки про необхідність повного впровадження парламентської республіки – як найкращої форми правління в сучасних умовах, українських зокрема.

З формальної точки зору, думка не позбавлена резону, бо парламентаризм як дієве втілення демократичного устрою, виправдав себе у багатьох державах світу. Найближчим прикладом є численні країни Європи.

Не підлягає сумніву і той факт, що будь-яка сучасна держава без впливового парламенту може себе одразу і беззастережно записувати до переліку недемократичних.

Мабуть, ціла низка успішних країн можуть похизуватися навіть тим, що запорукою їхньої стабільності є класична парламентська форма правління, коли у парламенті зосереджені усі важелі впливу на країну.

Напевно, саме у цьому автор бачить вихід і для України – у простому і успішному копіюванні вже апробованого багатьма західними країнами винаходу.

Все було б добре і надзвичайно просто, якби для успішного життя українців вистачило б лише запозичити панацею у вигляді тотального парламентаризму. Але ж чому автором не беруться до уваги українські особливості.

Варто нагадати один приклад. Свого часу авангард української демократії самовіддано виборював пропорційну виборчу систему, яка правильно зарекомендувала себе у західних демократіях.

Що отримали у підсумку? Ще більшу олігархізацію парламенту! До речі, пропорційна система якраз і мала подолати засилля бізнесу у представницькій владі.

Мало того, що з парламенту не викурили бізнес, туди зараз дуже просто потрапити настільки одіозним та безликим особам, яким через мажоритарні округи не пролізти б до Верховної Ради навіть з мішками грошей. Ось Вам і типовий приклад українського запровадження лише одного з ключових елементів парламентської форми правління.

Вся проблема у тому, що у своїх рекомендаціях автор відштовхується від хибного засновку, що Система – це форма державного правління.

Насправді ж Системою є складний механізм соціальних взаємовідносин, де тип державного правління є лише однією з надбудов чи лише формалізацією цілої низки чинників, які стали продуктом суспільного розвитку конкретної спільноти: традиції, право, закони, ментальність, культура, в тому числі і політична, поняття ролі, статусу громадянина і громадськості та багато чого іншого.

Форма державного правління – це лише опредметнення структурно-ієрархічних відносин у суспільстві. Хотілося б наголосити: вже існуючих відносин.

Безумовно, що в процесі свого розвитку кожна країна або ж революційним, або ж еволюційним шляхом самовдосконалюється і приходить до більш адекватної суспільним взаєминам форми державного правління на даний час.

Безперечно, що колись умовам України, а вірніше її благу, відповідатиме класичний парламентаризм.

Ми дуже сподіваємося на це. Однак, насадити парламентську форму правління зараз: це, як мінімум, не змінити нічого до кращого, як максимум – породити ще більшу диктатуру олігархії або ж взагалі поховати цю державу.

Чому автор апелює до Верховної Ради України як взірця народовладдя? Хіба вона таким є? Вважати так, щонайменше інфантильно. Невже не олігархами кишить кожен зі списків.

А якщо їх там формально немає, то не секрет, що їхня невидима рука поставила туди своїх наглядачів. Мабуть, політику своїх фракцій у Верховній Раді визначають не кнопкодави, яких взяли у списки, щоб було ким трибуну блокувати. Чи це не очевидні речі?!

Незрозуміло, чому автор вважає, що в умовах парламентської республіки Верховна Рада України буде формуватись демократичнішим чином, аніж це відбувається зараз? Невже можна щиро повірити у те, що українські політики перестануть продавати у списках місця, а збідовані громадяни перестануть голосувати за гречку та олію? Принаймні зараз у це віриться, на жаль, дуже і дуже слабко.

Тож чим стане всемогутній парламент з необмеженою владою у сучасних українських умовах? Правильно – колективним диктатором. Поміняється лише одне: розцінки на місця у списках, які, мабуть, стануть продаватися не лише у роздріб, а й оптом.

Хіба можна сподіватися на те, що вплив громадян посилиться, коли ЦВК, суди, силовики і т.д. контролюватимуться нехай колективним, проте одним центром впливу. Невже Ви думаєте, що олігархи різних мастей не домовляться про розподіл впливів у парламенті.

Інстинкт самозбереження заставить їх знайти баланс апетитів і поступок та змусить створити тривалий кастовий мєждусобойчік. А те що у такий парламент не пустять простачків і романтиків можна бути впевненим на всі сто відсотків. Особливо, в умовах повного контролю великого бізнесу над рейтинговими медіа.

Кожна виборча кампанія до такої всесильної Верховної Ради буде нагадувати гру у демократію між олігархами, які гратимуть за домовленістю проти усіх інших лохів, яким просто ніколи не доведеться навіть потрапити до сесійної зали.

Для імітації плюралізму олігархи, що контролюватимуть Раду, можуть навіть і опозицію призначити. Опозиціонерів протягнуть туди, щоб виконували роль паяців та інколи розряджали скучну обстановку суцільного дерибану.

Зрозуміло ж, що в таких умовах і президент, і прем’єр будуть звичайними виконавчими директорами ТзОВ "Парламентська республіка".

Що, такого парламентаризму хочеться?

Є ще гірший варіант, коли олігархічні групи не знайдуть компромісу у парламенті і не зможуть збалансувати свої інтереси. Якщо на найвищому і єдиному владному майданчику розсварені бізнес-угруповання зійдуться у безнадійному клінчі – вихід буде один...

Розмежування територіальних і майнових вотчин, роздрібленість олігархічних угідь та неминучий крах цієї держави, як непотрібної інституції. Оскільки вона не виконуватиме для них своєї головної інституційної ролі: контролю за виконанням прав, обов’язків домовленостей.

Можна дуже легко пояснити, чому тотальний український квазіпарламентаризм значно небезпечніший, аніж сьогоднішня хай недосконала, однак форма державного правління.

Хто б що не казав, але навіть в період правління Кучми – парламент був достатньо дієвим майданчиком для донесення голосу опозиції. Зробити будь-що з наскоку владі не вдавалося навіть тоді. Треба було витримувати певну процедуру, знаходити пояснення своїм діям і т.і.

Що ж говорити про теперішні часи?! Маємо нехай незбалансовану, а деколи і хаотичну, однак діалектичну дихотомію парламенту і президента. Десь посередині стоїть вертикаль виконавчої і судової влад, які стали майданчиком компромісів цих двох інституцій.

Так, на перший погляд схоже на безлад і суцільну розбалансованість влади. Однак, як не парадоксально, але саме конкуренція між президентом і парламентом врятувала Україну від розпаду чи-то громадянського конфлікту.

Те що Ющенку вдалося вберегти залишки кучмівських повноважень та пост президента, як самостійну інституцію, і стало порятунком для цілої держави.

Бо якщо б президент капітулював і здав на милість парламентської більшості залишки важелів свого впливу, то мали б ми сьогодні формально парламентську, а фактично однокланову диктатуру.

Далі їм би залишилося або швидко розправитися з іншими олігархічними угрупованнями, або домовитися з ними у межах парламенту про баланс інтересів, або приректи цю державу на тривалий громадянський конфлікт, або розколоти її на ворогуючі удільні князівства.

Утім, зрозуміло одне: доля цієї держави залежала б від домовленості чи сварки олігархічних угруповань у Верховній Раді України. Ось і відбувся б всесильний український парламент з повною демократією олігархії. Хіба такого можна побажати своїй державі?!

Тож завданням української демократичної спільноти на сьогодні має бути не шлях до чиєї б то не було владної одноосбіності: парламентської, президентської, кабмінівської, судівської чи ще якоїсь. Не треба бігти попереду воза, бо благими намірами пришвидшивши демократизацію суспільства, скоротимо дорогу до повної монополії олігархів.

Повірте, вони тільки б аплодували таким змінам, бо для того, щоб зараз триматися на плаву їм треба балансувати між парламентськими силами, президентом, представниками виконавчої вертикалі та судовою владою.

А в умовах парламентської монополії треба буде лишень взяти під контроль впливову політичну силу у Верховній Раді. Більше нічого і не треба, щоб стати учасником великого безконтрольного олігархічного шабашу.

І наостанок. Зміна форми державного правління не має бути самоціллю. Бо в сучасних українських умовах ми поміняємо хіба що антураж – суть цієї держави залишиться та ж, олігархічна.

Все що можна зробити в Україні до кращого – це поліпшити баланс між вже існуючими владними інституціями шляхом створення більш дієвого механізму взаємних стримувань і контролю.

На щастя чи на превеликий жаль, але поки лише в різноманітті політичної конкуренції і є порятунок нашого суспільства.

Чим більше учасників політичного ринку та чим більше вони викриватимуть один одного, тим більше у нас з Вами буде можливостей контролювати події та впливати на них.

Михайло Басараб, політолог



powered by lun.ua
Вибили зуби та поламали ребра. Історії українських ув'язнених в ОРДЛО
Всюдисущі. Що станеться з банками до 2030 року
Пилорами, контрабанда, зниклий аеродром. Чим живе мала батьківщина прем'єра Гончарука
Рінат Ахметов, ввівши в оману АМКУ, монополізував коксохімічну галузь
Усі публікації