Говорить і показує Тбілісі...

...Мовчить і дивиться Київ.

Михайло Саакашвілі є кимось набагато більшим, ніж просто президентом сусідньої держави.

Коли в Азербайджані Ільхам Алієв розганяв мітинги опозиції, нехай звучить цинічно, але в Україні на ті події мало хто звернув увагу.

Саакашвілі підпадав під визначення "друг" – надто багато його біографічних ліній перетинається з Україною.

Саакашвілі в кращі роки свого життя був киянином. Тут він закінчив факультет міжнародних відносин на вулиці Мельникова, тут він жив у орендованій квартирі – в Дарниці на вулиці Пожарського. І можна знайти дюжину політиків, які були знайомі з ним у ті роки – починаючи від Василя Горбаля і закінчуючи Петром Порошенком.

Саакашвілі був "першовідкривачем" демократичних революцій на пострадянському просторі.

Багато хто в розпал закручування гайок, яке припало на останні роки влади Леоніда Кучми, з надією дивився на Саакашвілі. Він був зразком, на який рівнялися тодішні українські опозиціонери, в тому числі Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко.

Особливо насторожує в ці дні осені 2007 року те, що Саакашвілі завжди був прикладом для наслідування в лідерів нашого Майдану.

Знайомство Ющенка і Саакашвілі відбулося п’ять років тому в Петербурзі – в листопаді 2002 року на форумі правих партій СНД. Не зрозуміло, чого там було більше – туризму чи політики.

На вулиці стояло мінус 17, коли в "Пулково" сів чартерний літак Як-40 з українською опозицією на борту: Ющенко, його дружина, Третьяков з кредиткою visa platinum, Морозов, Безсмертний, Мокріді, Геращенко і кілька, як тоді казали, "опозиційних журналістів".

Зустрічав у аеропорту наш політтехнолог Сергій Гайдай, який тоді працював з пітерським Союзом правих сил. Темою конференції був розвиток правого руху на пострадянському просторі, але кожен у своєму виступі говорив про що бажав. Для Ющенка це була нагода зламати будь-яким доступним способом свій інформаційний образ у Росії.

Саакашвілі – тоді це грузинське прізвище взагалі нікому нічого не казало, і про їх знайомство в Пітері вже стало відомо... наступного року. Бо якщо зустріч Ющенка і Саакашвілі там і відбулася, то на неї мало хто звернув увагу.

Коли в Грузії восени 2003 змінилася влада, Саакашвілі ще до вступу на посаду прилетів у Київ – підбадьорити Ющенка напередодні старту виборчої кампанії. Адміністрація президента у відповідь розіслала темники про "експорт революції".

Саакашвілі: перший приїзд до Києва після "революції троянд".Фото прес-служби Ющенка

Взимку 2004 року Давид Жванія звозив Ющенка на інавгурацію Саакашвілі – разом з ним набився повний літак нашоукраїнців, які полетіли "переймати революційний досвід".

Делегація на інавгурації Саакашвілі

Фото Анатолія Медзика

Інавгурація Саакашвілі була демонстрацією нової Грузії – відбувалася вона на площі безпосередньо перед будинком парламенту, заповненій людьми, оп’янілими від очікувань кращого життя. Зараз це звучить іронічно, але Саакашвілі підняв прапор Європейського союзу – як мету свого президентства.

Зустріч Саакашвілі з Ющенком відбулася наступного дня після вступу на посаду в одному з ресторанів Тбілісі.

Перша зустріч з Саакашвілі в статусі президента. Фото Анатолія Медзика

Потім був київський Майдан, на якому виступали грузинські музиканти, а сам Саакашвілі прилетів зустрічати новий рік до Києва – під напливом революційного сентименталізму його теж святкували на революційній площі. Наступного ранку Ющенко з Саакашвілі поїхали кататися на лижах у Карпати.

Новорічні канікули двох президентів. Фото Corbis

Контакти Ющенка і Саакашвілі тривали на рівні президентів. Число їх зустрічей протягом трьох років нараховує двозначну цифру, що претендує бути абсолютним рекордом.

Вони виросли у неформальні відносини двох лідерів: грузинський президент проводив канікули в Україні, їздив з Ющенком в "Артек", пізніше Ющенко хрестив сина Саакашвілі.

"Артек". Саакашвілі "зажигає". Фото прес-служби президента

Ющенко і Саакашвілі стали кумами

Другий лідер українського майдану Юлія Тимошенко до певної міри вважає себе прообразом Саакашвілі – за харизмою, за волею, за характером... І за здатністю знаходити зовнішніх ворогів.

Коли в ніч виборів Тимошенко давала прес-конференцію перед двома сотнями журналістів, у неї було багато варіантів, як вчинити – але вона вибрала той, який бачила на телеекранах вся країна: взяла трубку мобільного телефону і при всіх говорила з Саакашвілі, через слово дякуючи йому за підтримку.

Схоже, їх симпатії були взаємними. Свій перший візит за кордон Тимошенко нанесла до Грузії на самміт СНД. Порушуючи всі правила протоколу, Саакашвілі зустрів її в аеропорту, посадив у вертоліт та відвіз у гори – пити вино і говорити про демократію. Решта учасників самміту – прем’єр-міністри інших країн – здивовано чекали на їх повернення у театрі.

Зустріч революціних друзів. Фото Олександра Прокопенка

Отже, Саакашвілі – це був не просто абстрактний президент однієї з трьох закавказьких республік. До певної міри, він був частиною цілісного образу, що являли з себе сам Саакашвілі, Ющенко і Тимошенко.

Тому багатьом в Києві було боляче спостерігати за подіями в Тбілісі 7 листопада 2007 року – хоча в Україні є велика кількість людей, які, навпаки, готові аплодувати Саакашвілі.

"Зараз не час для мітингів і маніфестацій. Наша країна вже пройшла це. Зараз не час для розділених проспектів", - сказав Саакашвілі у своєму зверненні до нації перед запровадженням надзвичайного стану.

Він не відчув межі, яку перетнув, хоча багато років навчався у Страсбурзі та жив у Нью-Йорку (Саакашвілі стажувався у адвокатській компанії, яка, до речі, обслуговує Миколу Мельниченка). У демократичному світі не президент вирішує, коли "час" і коли "не час". Глава держави виступає гарантом права проводити мітинги, яке закріплене за суспільством.

Придушення акцій опозиції грузинський президент пояснив їх змовою з Росією – його опоненти зустрічалися з представниками посольства РФ і служби зовнішньої розвідки. Можливо, вони мають звання генералів, як казав Саакавшілі, можливо, опозиція отримувала від них інструкції та навіть гроші...

"Ми не допустимо пряму підривну діяльність іноземних держав, яку здійснюють спецслужби однієї країни", - пояснив Саакашвілі свої рішучі дії.

Однак ці люди були співвітчизниками Саакашвілі, його земляками і а дехто навіть колишніми друзями.

Автор цих рядків не є прихильником теорії змови. Історія "Української правди" виступає кращою ілюстрацією того, як можна інтерпретувати на свою користь діяльність неугодних.

В останні роки США для Кучми були таким же сильним подразником, як Росія – для Саакашвілі. Вони обидва бачили в їх діях підривну діяльність.

Питання не в тому, що порівнювати Росію і Штати некоректно, оскільки вони є уособленням різних режимів – авторитарного і демократичного. Мова іде про те, як сприймали їх дії екс-президент України і нинішній президент Грузії.

Тож при Кучмі нас теж називали "агентами" і "запроданцями" – тільки з іншого боку. І ми теж доволі часто зустрічалися з американськими дипломатами, а всі останні посли США – і Пайфер, і Паскуаль, і Гербст – бували в "Українській правді".

"Украинская правда" в последнее время попросту перестает быть украинской, и это уже становится очевидным для многих", - заявив Кучма в своєму інтерв’ю в 2004 році.

"С точки зрения пропагандистских достижений и мастерства воздействия на психику "Украинская правда", безусловно была самым сильным электронным оружием на полях информационной войны Украины", - писав один з ідеологів інформполітики пізнього Кучми Сергій Кічігін.

Більше того, протягом п’яти років "Українська правда" легально отримувала гранти від американського посольства та американської організації National Endowment for Democracy.

Тобто ми були типовими "зрадниками" в значенні Кучми – і підпадали під критерії, які виклав Саакашвілі у зверненні до своєї нації.

Але навіть неважливо, була широкомасштабна змова проти Саакашвілі чи ні. З України складно, а, вірніше, неможливо судити про правдивість звинувачень стосовно "шпіонажу та національної зради" Грузії їхніми тамтешніми опозиціонерами.

Усі розмови на цю тему в Україні – чистої води спекуляції. Всієї правди про ті події не знають навіть у самому Тбілісі – за винятком десятка осіб.

Головне в цій історії зовсім інше – це той спосіб діалогу, який застосував Саакашвілі до своїх опонентів.

Так само Медведчук розганяв очолювану Юлією Тимошенко акцію "Повстань, Україно" з-під стін президента в ніч з 16 на 17 вересня 2002 року. Близько 4 години ранку приїхав "беркут" і знищив наметове містечко, яке розбили по периметру адміністрації президента – на проїжджій частині вулиць Інститутської, Шовковичної, Лютеранської.

Щоправда, наш спецназ був толерантніший – він не пускав газові шашки і водомети в дію.

Тоді українські опозиціонери під проводом Тимошенко так само заважали Кучмі, як зараз заважали Саакашвілі люди, які заблокували проспект Руставелі. Напевно, аналогічним способом Кучма збирався розігнати й Майдан, але прогавив зручний момент для цього.

І тому тим більш дивно чути такий стриманий коментар від Тимошенко сьогоднішньої. Бо Тимошенко зразка 2002 року так само підходила під критерії "зрадника" Саакашвілі – тільки в методології Кучми. Вона також рятувалася від кримінального переслідування, постійно контактувала з посольством США, вела переговори про фінансування з громадянами Росії Березовським і Григоришиним...

Реакція влади Грузії на події останніх днів відверто контрастує з блакитним Майданом весни 2007 року в Києві. Тоді з-за кордону наша історія теж виглядала неоднозначно – ледь не друга революція обуреного народу.

Однак Віктору Ющенку не заважала заблокована центральна магістраль Києва, хоча для всіх було очевидно, що спрямовував цих людей до столиці не протест, а заробіток. Український президент не розкидався правами своїх громадян, бо пам’ятав ціну своєї влади – тритижневе стояння на морозі та понівечене обличчя – на відміну від блискавичної революції троянд у Грузії.

Тепер Саакашвілі, санкціонувавши дії 7 листопада, розкрив дуже небезпечний ящик Пандори.

Перше. Він дискредитував мирну кольорову революцію як явище. Він подарував Росії привід, на який їм годі було і сподіватися.

І з першими пострілами в Тбілісі у Кремлі відкорковували шампанське. Навіть якщо грузинська опозиція і пов’язана з Москвою, для них ці люди – м’ясо, яким не шкода жертвувати. Зате ціною кількох розбитих лобів та трьох висланих дипломатів Росія домоглася того, чого не могла чотири роки – дискредитувала демократію в очах своїх співгромадян як явище.

Друге. Саакашвілі створив прецедент сили. Це дуже велика спокуса – таким легким способом розв’язати конфлікт – руками спецназівців. За простоту такого рішення можна потім дорого платити в майбутньому.

І це поганий приклад для України, в якій багато хто з помаранчевих лідерів дихає синхронно з Саакашвілі.

Прибічники грузинського президента говорять, що поліція, коли била людей, захищалася від їх нападу. Однак навіть якщо це так – нікого не цікавить подібне пояснення.

Саакашвілі програв інформаційно. І чи кидали каміння в поліцію, чи ні – вже неважливо. Для історії воно залишиться так, як його показали по телебаченню: п’ятеро поліцейських б'ють ногами людину, яка лежить на землі.

А ще є приклад з нещодавньої історії, який здобув широке засудження в Україні – це побиття фанів на матчі Шахтар-Динамо. Омон тоді теж начебто оборонявся, оскільки в нього кидали сидіння чи димові шашки – немає значення.

Але найголосніше той ганебний вчинок міліції засуджували прибічники помаранчевих – тому що МВС очолював їх ідеологічний ворог Цушко.

Зараз дехто з цих же помаранчевих розсипається у компліментах на адресу Саакашвілі. Але це називається подвійна мораль і подвійні стандарти. Які дуже легко лікуються, коли власна спина потрапляє під кийок чи то дніпропетровського беркуту, чи то грузинського поліцейського.

Третє, найнебезпечніше. Саакашвілі показав найгірший зразок боротьби з інакомисленням – блокування мас-медіа.

Причини для закриття телеканалів у Грузії теж знайшли дуже легко: "Саме з ефірів цих телекомпаній від гостей у студії було чутно заклики до насилля, заворушень і повалення влади".

За часів Кучми цим самим критеріям відповідав "5 канал", однак українському екс-президенту вистачило розуму діяти іншими методами.

Очевидно, не для того Саакашвілі починав свою кар’єру, щоб наприкінці першого президентського терміну його порівняння з колишнім президентом України були на користь Кучми.

Жовтий мікрофон на передньому плані належить телекомпанії "Імеді", яку відмикали від ефіру в "прямому ефірі". Фото Олександра Прокопенка

"Демократия заканчивается там, где журналистам затыкают рты, когда они выполняют свои профессиональные обязанности", - ідеться у зверненні останнього вільного мовника Росії – радіо "Эхо Москвы".

Грузинські мас-медіа не дочекалися слів підтримки від українських політиків, хоча, здавалося, саме про солідарність з журналістами Тбілісі вони мали б заявити в першу чергу.

Те, що відбувалося 7 листопада у Тбілісі – це все дуже погані прецеденти. Найближчими роками в Україні може багато чого трапитися. А нинішній спосіб виходу з конфлікту в Грузії може стати прикладом для наслідування в майбутньому. Не обов’язково для Ющенка – а для іншого, менш демократичного, ніж чинний, президента.

І відсутність адекватної реакції з боку помаранчевих, яка мала бути зараз, стане для когось стимулом діяти в Києві так само, як в Тбілісі.

Можливо, навіть, колись в майбутньому Юлія Тимошенко шкодуватиме про свій нинішній коментар на межі оплесків на адресу Саакашвілі.