Інша Україна

Обрання Юлії Тимошенко прем'єр-міністром України означає не просто формування нового уряду – ще одного в нескінченній їхній низці. Прихід Тимошенко знаменує зміну політичного режиму в Україні.

Нинішній режим, де основну публічну політичну роль грають обрані народом інститути – президент і парламент, а також сформований останнім Кабінет міністрів, поступиться місцем режиму харизматичному. Де все визначає воля лідера, як би не називалася формально його поточна посада.

Прем'єр або президент – не так важливо. Якщо Юлія Володимирівна захоче проголосити себе президентом – зробить. Зрозуміло, попередньо прийнявши нову Конституцію, яка повертає голові держави максимум виконавчих повноважень.

Не захоче – залишиться головою уряду. Влада все одно буде сконцентрована в руках харизматичної особистості, яка стоїть де-факто над політичними інститутами.

Ці радикальні зміни в пейзажі української державності стануть помітні не одразу. Але вже на рубежі 2008 - 2009 років країна буде жити в іншій реальності. Тоді й елітам, і народу доведеться з цим погодитися.

Ілюзії

Примітно, що багато великодосвідчених представників української еліти, які пройшли десятки кровопролитних (не тільки в переносному значенні слова) бізнес- і апаратних воєн, які вміють захоплювати та відстоювати, відбиватися та вигризати, мають воістину дитячо-юнацькі ілюзії з приводу Юлії Тимошенко.

Найпоширеніша омана звучить так: за перші півроку свого прем'єрства Юля наробить великих помилок, і тоді ми її знімемо – вже назавжди.

Очевидно, що ніяких серйозних помилок Юлія Тимошенко за перші півроку не зробить. Вона занадто довго та важко поверталася до влади, щоб, одержавши крісло прем'єра, відчайдушно ризикувати.

Тимошенко буде займатися тільки безпрограшними речами, наприклад:

- гоніннями на найодіозніших олігархів і/або "кучмістів", які не пройшли процедуру БЮТ-перевиховання;

- PR-підтримкою та захистом окремих нетипових рішень про незаконну приватизацію тих або інших підприємств. Приймати рішення буде, звичайно ж, тільки суд, найсправедливіший у світі, але Кабміну, який номінально не має до судових вердиктів ніякого відношення, за законом доведеться сприяти впровадженню цих рішень у життя;

- скасуванням найбільш непопулярних рішень попереднього Кабміну;

- поїздками по країні, причому в кожній області вона буде говорити саме те, що від неї хочуть почути. У Донецьку вона по-російськи сповістить, що час вступати в НАТО ще не прийшов, у Львові – що російська мова не одержить ніякого офіційного статусу, поки вона жива і залишається при владі.

Можливі й зміни в газовій сфері. Якщо нинішній глава "Газпрому" Олексій Міллер піде за станом здоров'я (а це цілком ймовірно), його спадкоємці можуть позбутися "Росукренерго", а зміна посередника ("поганого" на "гарного") однозначно буде поставлена в заслугу прем'єру Тимошенко.

Жоден з цих кроків не може служити політичною підставою для відставки уряду. Проте всі вони разом істотно піднімуть особистий рейтинг Тимошенко та зміцнять її особисту, власну владу.

А в непублічному просторі Юлія Володимирівна займеться нейтралізацією своїх найнебезпечніших супротивників. Навчена гірким досвідом, вона навряд чи піде на них відразу з відкритим забралом, як у 2005 році.

Скоріше, будуть задіяні її нові можливості та зв'язки на Заході.

Бізнесмени-політики, стратегічно або тактично небезпечні для прем'єр-міністра, незабаром довідаються, що в них є серйозні проблеми з закордонними рахунками й авуарами. Доля Павла Лазаренка стане дуже актуальною – але не для його першої учениці, а для її головних ворогів.

Паралельно, звичайно, правоохоронні органи відкриють або відновлять кілька голосних справ, пов'язаних з людськими жертвами в процесі приватизації 1990-х років.

Оскільки правоохоронна система, відповідно до закону та навіть до коаліційної угоди, не залежить від прем'єра, формально Тимошенко не буде мати до карних гонінь на суперників жодного відношення.

Але в потрібний момент вона, звичайно, нагадає народу, хто, чому та за що повинен відповідати. Й еліти в цю історичну секунду заперечити їй – не зможуть. Вони змушені будуть – мовчати.

Тут, до речі, треба розвіяти ще одну наївну ілюзію – що Тимошенко не зможе контролювати силові структури, оскільки їх голови будуть висуванцями Ющенка.

Свята простота!

По-перше, Юлії Володимирівні і не потрібно від самого початку контролювати всю силову систему зверху до низу. Досить одного заступника генпрокурора й одного замголови МВС, щоб швидко й ефективно приступити до вирішення вищеописаних фатальних питань. А далі – ніякий президент не стане нікому дзвонити, щоб визволити, скажімо, непопулярного бізнесмена з напівкримінальною репутацією.

По-друге, "силовики" незабаром самі зрозуміють, хто в домі хазяїн і кого треба по-справжньому слухатися. Принципові "силовики" завжди так чинять. Отже, до кінця першого півріччя 2008 р. вплив Тимошенко на правоохоронні органи стане вирішальним, як би не формувалося їхнє керівництво.

Давайте згадаємо кабінет Тимошенко-2005. Скільки в Ю. В. було лояльних міністрів у січні? Правильно, один. А у вересні, перед відставкою? Половина Кабміну. І це в ситуації, коли повноваження прем'єра були ще ефемерними, а залежність уряду від президента – повною та недвозначною.

До осені 2008 р. всі зрозуміють, що харизматичний, персоналістський режим взагалі не має потреби у формальному визначенні та розмежуванні повноважень. Де лідер – там і повноваження. А лідер може бути тільки один.

Не треба забувати, що в Юлії Володимирівни накопичилися сильні образи за 2005-2006 р. Щоправда, треба віддати їй належне, вона навчилася ховати свою спрагу помсти. І тому часто та свідомо підіграє тим, хто любить поміркувати про "крихкість коаліції", "нестабільність майбутнього Кабінету" і т.п.

Зірвалася вона лише один раз: в "Українській правді", в колонці з приводу нагородження орденом Бориса Колесникова. Вона ясно, занадто ясно сказала тоді нещасним опонентам: я вас, лохів ганебних, уже трахнула і ще трахну так, що мало не покажеться.

Так що тим, хто сьогодні розробляє сценарії відставки Тимошенко "за провали в роботі", через півроку доведеться, в кращому випадку, рятуватися від в'язниці. В гіршому – мріяти про далекий вихід на волю. Сильних ворогів у прем'єр-міністра просто не залишиться.

І тоді Тимошенко вже буде вирішувати: чи скасовувати призов до армії? чи відновлювати заощадження громадян, що згоріли, і в якому обсязі? погоджуватися стати президентом або залишити все як є?

Вирішувати буде – сама. Самотужки. Благаючі порадники в особі президента, спікера ВР, лідерів опозиції і т.п. їй не будуть потрібні.

І народ буде там, де і повинен бути, – з нею.

Плюси

Чи є плюси у харизматичного режиму Юлії Тимошенко? Звичайно, є, і дуже істотні.

По-перше, правити країною буде людина, яку цікавить влада як така, а не гроші й інші побічні вигадки. Лідер, який любить і вміє користуватися владою.

Сама присутність такої людини – твердої та непохитної, яка не потребує зовнішніх джерел легітимності - на капітанському містку швидко підвищить рівень народної поваги до влади та держави.

По-друге, вже очевидно, що Тимошенко, і тільки вона може наблизити Україну до реалізації ідеалів соціальної справедливості, проголошених на Майдані. Вона буде віднімати та ділити, і це буде по-справжньому красиво.

По-третє, тільки Тимошенко сьогодні здатна зробити щось реальне для подолання горезвісного політико-ментального розколу України. Тому що в неї є два безвідмовних засоби, які насправді згуртують навколо фігури лідера жителів Центра та Півдня, Заходу та Сходу:

- її харизма, яка дихає, де хоче, і зачаровує українців у всіх регіонах;

- її антиолігархічна політика, захист бідних від багаторічної безпросвітної сваволі багатих.

Особистість харизматичного лідера і стане об'єднуючим фактором. І жодні написані на папері "ідеології подолання розколу", настільки ж нудні, як й утопічні, Юлії Тимошенко не потрібні. Вона сама собі ідеологія.

Мінуси

Разом із тим, країні варто приготуватися до того, що харизматичний режим Тимошенко позбавить Україну деяких благ, до яких країна вже встигла трохи звикнути.

По-перше, демократичних виборів (таких, як у 2006-2007). Важко собі увити, щоб лідер такого типу, взявши владу, погодився покладатися на волю випадку при її утриманні.

Результати наступних виборів будуть такими, які потрібні Тимошенко. Далі завжди.

По-друге, свобода слова. Відомо, як Юлія Володимирівна ставиться до критики на свою адресу. Навіть невинний анекдот, розказаний про лідера, породжує негайну істерику армії її клевретів з міркуваннями про "ворогів України", а іноді й "нелюдів роду людського".

Критикувати себе, як це дозволяли Ющенко, Янукович, навіть Кучма, Тимошенко не дасть. Національна мобілізація в умовах харизматичного режиму вимагатиме інформаційної дисципліни.

Журналістам і споживачам інформації – приготуватися. Всі критики лідера дуже скоро будуть оголошені шпигунами – в основному, російськими, іноді – американськими / ізраїльськими. І ніхто не встигне навіть рота відкрити, щоб сформулювати свої довгі демократичні заперечення.

Власне, щось подібне ми вже спостерігаємо в сучасній Грузії, де майже сформовано харизматичний персоналістський режим Михайла Саакашвілі. З ультразвуковим розгоном опозиційного мітингу та закриттям телеканала "Імеді".

Але в грузинського президента обмежень все ж таки трохи більше. Він зобов'язаний залишатися хоч трохи демократом, тому що він прийшов до влади на хвилі демократичної революції.

Тимошенко ж, навпаки, приходить в умовах втоми від демократичного "хаосу" та нестабільності владних інститутів. Тому від неї чекають закручування гайок. І, безумовно, дочекаються.

По-третє, Україна перестане бути джерелом демократичних зразків і надій для пострадянського простору. І який-небудь Володимир Володимирович Путін вилізе наприкінці майбутнього літа зі свого пенсійного барлога, щоб проскреготати із приводу подій на Україні: бачите, що я говорив... ніякої демократії не буває... всі йдуть тим самим шляхом... І заллється своїм сірим шампанським сміхом. Слово честі, це буде гидке видовище!

Сподіватися – як роблять деякі – що Юлію Тимошенко зможе стримати у визначених рамках всевирішальний Захід, не доводиться. Одряхлілі західні еліти дозволяють собі не звертати увагу на реальність XXI століття та як і раніше мислять стереотипами 1970х-80х років.

І якщо Юлія Володимирівна їм сказала, що її головне завдання – стримувати Росію, вони їй відразу вірять. Зовсім вірять. І будуть допомагати та підтримувати, доки її режим зовсім не ствердіє.

А харизматичний режим, один раз встановлений, може піти тільки разом з лідером. По-іншому в історії не бувало і не буває.

Відплата

Чи закономірний прихід Юлії Тимошенко до влади в Україні? Так, безперечно.

Тимошенко – це історична відплата українським елітам.

За їхню неготовність і нездатність формулювати стратегічні цілі для країни та нації.

За бажання проковтнути все й одразу та невміння знаходити компроміси.

За прагнення перетворити владу в машину для заробляння великих грошей.

За невміння слухати та чути власний народ.

За слабкість, зрештою.

Харизматичний режим приходить на зміну інституціональної демократії там, де демократичні інститути дискредитовані та не сприймаються народом як дійсна влада. Це проходили багато країн.

Тієї України, яку ми звідали в останні три роки, можливо, більше не буде. Буде інша країна.

Сьогодні, може, в українських еліт є останній шанс на щось вплинути. Але важко сподіватися на те, що вони цим шансом скористаються.

Всьому свій час і устав.

Станіслав Бєлковський