Гусари грошей не беруть...
Або все ж таки беруть? І не просто гроші, а може і великі гроші. Або цим гусарам, достатньо міністерських портфелів? Такі зараз часи. Такі гусари, від політики. Напевно, ви вже зрозуміли, про кого це я.
Вічні сюжети, вічні драми. Але якось на новий лад. Уже занадто від усього цього погано пахне. Там була романтика та вічна любов, а тут якісь угоди та комбінації.
Тому даремно мене рядять в нового Шекспіра. Далеко йому до наших сварок. Та й Київ не Верона, "помаранчеві" це точно не Монтеккі, а "блакитні" не Капуллеті, далеко їм до дворянської крові.
Ті знали, що таке честь і мораль, а ці навіть і не відають. А ці політичні банди мало схожі на поважні сімейні клани середньовічної Італії.
Саме тому мовчати про це просто не можна. Робити вигляд, що ми всього цього не знаємо, просто неприпустимо. Ігнорувати нерозумно, замовчувати собі дорожче. Та й просто втомився я дивитися на цих аферистів.
Я впевнений, що сьогодні це не просто ганьба української еліти, це компрометація самого змісту політичного суперництва в демократичній країні.
Як це виглядає, коли непримиренні, начебто б, опоненти вдень сперечаються та лаються до "зриву голосових зв'язок", а потім люблять один одного подалі від очей людських.
Як можна нормально сприймати, коли любляча жінка випихає свого коханого з міністерського крісла, очевидно, щоб більше часу проводити з ним на міністерському дивані.
Гусар Шуфрич поливає добірним брудом найближчих соратників мадам, а вона, називаючи мафією всіх, хто разом з "милим" Нестором обробляє брудні справи, якось залишає його за дужками.
У це ж просто складно повірити. А значить реально все зовсім не так. І майбутній прем'єр і нинішній міністр не так вже захоплені романтикою. Може, це просто гра.
І бажаний міністерський портфель "милого друга" - саме плата за особливі контакти. За ті самі секретні зв'язки між опонентами.
Може, це плата за той проклятий закон про Кабмін, який і призвів до нинішньої кризи? Або, може, тому Нестор відбив Юлю в Раді, коли Кучма намагався відправити її під арешт? Так публічні опоненти реально "миють рука руку".
Мости, як говорять в Україні, не горять, їх навіть не розводять. У нас розводять тільки лохів. Але це роблять саме відкрито, не соромлячись.
Такі інтимні стосунки – саме те, що потрібно. І передати послання, і натякнути про взаємні інтереси. Набагато зручніше робити це в затишній спальні. Та й після того, як Юля вже записала всіх на камери. Тепер ясно, кого вона точно не пише. Де камери не стоять.
І вже в політичних колах говорять з будь-якого приводу "Шерше ля Шуфрич".
Словом, все це вже не просто їхня особиста справа. Тут пахне змовою політичних паханів і паханок, знущанням над здоровим глуздом і політичною конкуренцією. А може, і просто вульгарною політичною корупцією. Тому не можна просто відмахнутися від усього цього.
Я теж бридливий, і мені, як і багатьом, неприємно обговорювати інтимні зв'язки жінки. Навіть якщо вона політик, гравець або, як говорять, "залізна леді". Але іншого виходу немає.
Жінки, та й чоловіки, які вирішили стати політиками, добровільно відмовляються від права на особисте життя. Все, що вони роблять – обговорюється. І крапка. Вони – слуги народу, вони оплачуються народом, тому ховати нічого не мають права.
Ні особисте життя, ні хвороби, ні банківські рахунки. Значить і всі звинувачення в тому, що хтось витяг чиюсь брудну білизну не варті виїденого яйця. Не повинно бути в них брудної білизни. Або геть з політики. А ховати по кутах зім'яті простирадла... Що може бути гидкіше?!
Мова тут не про особисте, а про публічну політику. Піднімаючись на саму вершину, ти відкритий усім вітрам, усім дощам. Політика це не синекура. Це Голгофа. Тому, деручись на самий верх, треба бути готовим до всього. Але в нас чомусь готові терпіти подібні витівки. Чому? Це парадокс, який не дає мені спокою останні роки.
Ми, начебто, хочемо бути цивілізованою країною, намагаємося стати рівними серед демократичних країн. Рвемося в Європу... А на рівні сприйняття політики залишаємося чи то Візантією, чи то Марокко. Там, наприклад, судять за натяки про коханок монарха, журнали закривають, терміни дають.
Підемо таким шляхом? Або, може, краще, як у сусідів – поляків. Де віце-прем'єр і депутат сейму здали портфелі за отримання "інтимних послуг" на робочому місці. Подивимося трохи далі.
У Японії секс-скандал позбавив надій на вищу посаду в країні Таку Ямасакі. Його всього лише звинуватили в інтрижці на стороні (він був одружений, мав трьох дітей). Здивованій громадськості стало відомо, що протягом десяти років поважний політик мав коханку та змусив її зробити два аборти.
"Яка дурниця" - сказали б у нас. А от гречні японці вказали на двері реальному кандидату в прем'єри. Інша історія увійшла до всіх підручників історії.
Тоді пресі стало відомо, що міністр оборони Великобританії Проф'юмо відвідує відому лондонську повію. Через скандал, який спалахнув, він, а потім і голова уряду, пішли у відставку. "Справа Проф'юмо" викинула консерваторів з Даунінг-стріт, і правлячою партією на багато років стали лейбористи.
"Пуритани" - скажете ви. Давайте глянемо на країну, де воля вдач стала майже нормою. В США щорічно 2-3 видних політики ідуть у відставку, стаючи об'єктами секс-скандалів.
Тільки перерахування імен може зайняти рядків двадцять. Останній приклад Рендалл Тобіас, голова Агентства США з Міжнародного Розвитку пішов у відставку тільки тому, що його ім'я знайшли в списку постійних клієнтів секретного вашингтонського борделю.
А історія з Біллом Клінтоном взагалі стала класикою жанру... Причому, навіть не сам сексуальний зв'язок із практиканткою, а те, що він брехав під присягою. Але те, що заборонено Президенту США, очевидно, дозволено вищим посадовим особам нашої країни. Вони можуть брехати та вивертатися. Вони впевнені, що їх пожаліють і колеги, і суспільство.
Прикладів, пов'язаних з жінками-політиками я приводити не буду. Хоча і їх чимало. Головне інше. В будь-якій нормальній країні, де відбувається скандал, ніхто не ховає голову "під подушку", ніхто не репетує про зганьблену честь.
Преса з'ясовує, правда це чи ні, а потім суспільство виносить свій вирок. До речі, не завжди він "смертельний" для кар'єри політика. Клінтон, наприклад, вийшов майже "сухим із води".
Також "сухим із води" вийшов італійський прем'єр, у чийому офісі пройшов кастінг телеведучих з наступним їх "укладанням до ліжка". Італійці дружно посміялися. Разом зі співвітчизниками охоче посміявся і сам сеньйор Берлусконі. Але ніхто не відмовчувався.
Кожний робив свою справу. Той, хто викрив проблему доводив її до кондиції, журналісти шуміли, прес-аташе спростовували, прокурори розслідували. Головне, що не було "гри в мовчанку".
Ніхто не намагався, як у нас, грати в безглузду гру, що "суспільству такі скандали не потрібні" - вони, як бачите, його ображають. Інакше, суспільство ніколи не зможе стати здоровим. І моральним...
А в нас "мовчанка". Адже на своє питання, адресоване Луценку, про цей ніби роман відповідь я, по суті, так і не отримав. Шуфрич вдарився в образи, Тимошенко відмовчалася, а її чоловік навіть не задумався про те, що відбулося, – не заважають йому очевидно гіллясті роги.
І ці люди будуть учити, що колупатися в носі непристойно? Саме тому потрібно бити в усі дзвони.
І не про секс мова. Та й не важливо, хто з ким спить. А важливо те, що на наших очах політичні рішення, політичні контакти та політичні комбінації стають частиною якихось особистих романів й інтимних зв'язків.
Але зараз не час Катерини Великої, і роздавати села з холопами вже не так легко. Хоча якщо постаратися, то, може, і вийти. Особливо якщо всі ми будемо мовчати, роблячи вигляд, що нічого не відбувається. Тоді гусари, які грошей не беруть, зажадають іншої плати.
А от платити за чиєсь задоволення доведеться вже точно всім нам. А це мені зовсім не подобається. Упевнений, вам теж. А значить залишається боротися і з "царицями", і з "фаворитами", і з усією їх зграєю, яка " води, набрала до рота".
І ми обов'язково їх переможемо. Тому що більше за все вони бояться правди та розголосу.
 |
Автор Михайло Бродський
