Коаліція ad hoc або третій незайвий

Повторне голосування по кандидатурі Юлії Тимошенко на посаду прем'єра, незалежно від того, чи відбудеться воно цього вівторка чи ні, окрім очевидної відповіді на питання щодо дієздатності демократичної коаліції, створює низку нових запитань.

Головне з них полягає у тому, чи може бути в українських умовах стійкою коаліція з перевагою в 1 голос.

Воно є особливо доречним з огляду на загальновідому практику корупційного перевербування депутатів з інших фракцій матеріальними благами або посадами, яка продовжує залишатися родимою плямою української політики від самого початку існування Верховної Ради часів незалежності.

До такої практики партії спонукає як недосконале законодавство, що не містить відповідальності за вихід з партії, від якої обирається депутат, так і суто ринкові механізми політики як такої. Заради об'єктивності, слід нагадати, що депутатські міграції не є питомо вітчизняною рисою.

Сер Вінстон Черчілль, на якого моляться чимало сучасних європейських та українських політиків, свого часу змінював парламентські фракції два рази, кожного разу тому, що його попередня партія зазнавала політичної поразки.

А кар'єра майбутнього прем'єра і одного з чотирьох лідерів держав-переможниць у Другій Світовій війні була для нього занадто важливою, аби ризикувати опинитися в опозиції, на узбіччі політичного процесу.

Щоправда, зміна партійного квитка ніколи не супроводжувалася у Черчілля придбанням дорогої власності за кордоном або поповненням його банківських рахунків, як це традиційно трапляється в Україні.

Повертаючись до теми стійкості нинішньої коаліційної більшості, не можна не згадати інший свіжий приклад в країні, яка традиційно вважається зразком сучасної демократії.

У Сполучених Штатах в середині 90-х років тривалий час успішно функціонувала парламентська більшість з перевагою... правильно, в 1 голос. Між тим, ніякі перевербування та матеріальні заохочення врешті так і не зруйнували її єдності, щоразу даючи при голосуванні необхідну кількість голосів з принципових питань.

Тут можна погодитися з колегою Вадимом Карасьовим, який у свіжій статті на УП дав назву такому утворенню як "флеш-коаліція", тобто така, що ситуативно утворюється по законопроектах, вигідних різним фракціям у ВР.

Адже вся українська парламентська практика якраз і є нічим іншим, як тим самим "флеш-голосуванням". Згадаймо хоча б підтримку "Нашою Україною" змін до Конституції у 2004-му році або голосування соціалістів разом з БЮТ та НУ за закон по голодомору всупереч позиції Партії регіонів та комуністів.

Тому перед тим як стверджувати, що нинішня більшість у Верховній Раді буде недієздатною, слід все-таки зважити на ключове правило вітчизняної політики. Бізнес в Україні навчився виживати в опозиції, і приклад збільшення активів Ріната Ахметова за часів "помаранчевих урядів" Тимошенко та Єханурова є не єдиним, хоча й найбільш наочним, прикладом.

Проте бізнес не може працювати без доступу до ресурсів, які може надати тільки уряд, – в першу чергу, бюджету та прийнятних за ціною енергоресурсів.

Тому нинішню невирішеність фракції Блоку Литвина можна було би прийняти за принципову, якби не зважати на інтереси бізнесу, який стоїть за нею.

Простіше кажучи, Володимир Литвин, зціпивши зуби, зміг би перечекати час, сподіваючись на швидкий розпад нинішньої коаліції, а бізнес Віктора Пінчука та Василя Хмельницького – з усією очевидністю ні.

Не так давно довелося почути думку одного обізнаного політика про те, що своїм потраплянням до Ради Литвин все-таки має завдячувати Віктору Балозі. Ніби саме він влітку переконав соратників у тому, що після перевиборів Володимир Михайлович неодмінно підтримає НУНС та БЮТ при створенні коаліції.

Це і стало причиною того, що обидва демократичних блоки взагалі не вели контрагітації щодо блоку екс-спікера, завдячуючи в тому числі чому він зміг після короткої перерви повернутися в стіни Верховної Ради.

Між тим, сьогоднішня позиція екс-спікера нагадує відомий анекдот про мавпу, яка на прохання обрати між двома ватагами звірів – або красивих, або розумних, бігала між ними зі словами "я така розумна і красива – то що мені – розірватися?".

Обирати все рівно доведеться, і ситуація після обрання Юлії Тимошенко прем'єром - а в тому, що це станеться, здається, не сумніваються і її опоненти - буде як у приказці "потяг пішов", адже заскочити на сходинку коаліції буде можна, проте умови приєднання для нових коаліціантів стануть набагато жорсткішими.

Сама Тимошенко, яка внаслідок провалу першого голосування по її кандидатурі лише отримала, як на мене, додаткові бали в очах виборців, тепер постає перед іншим викликом.

Її другий уряд, який наполовину складатиметься з її прибічників, на відміну від уряду зразка 2005-го року, де вона змушена була працювати з нав'язаними їй президентом міністрами, працюватиме в значно гірших умовах, ніж уряд Януковича.

Адже і без змін до закону про Кабмін, які лише готуються і мають суттєво урізати повноваження уряду на користь президента, вона повністю втрачає контроль за силовим блоком.

При всіх інших, Віктор Янукович хоча би мав "свого" міністра внутрішніх справ Василя Цушка на противагу президентським міністру оборони і главі Служби безпеки.

До речі, висунення Ющенком на посаду шефа Міноборони Юрія Єханурова підтверджує найгірші підозри Тимошенко стосовно того, що президент з певною метою хоче мати 100%-ий контроль за силовими структурами.

Анатолій Гриценко, якого багато хто заслужено вважає найкращим міністром оборони, повною мірою відчув макіавеллівські методи свого шефа.

По суті, своєю посадою Гриценко розплатився саме зараз, а не раніше, з одної прозаїчної причини. Він у вересні 2005-го був в числі небагатьох запрошених Юлією Тимошенко, коли на дачі під Києвом вирішувалася доля її першого уряду.

Те, що дарувалося Гриценку в урядах Єханурова та Януковича, виявилося в очах Віктора Ющенка смертним гріхом з огляду на перспективу скорого прем'єрства Тимошенко.

Це, як видається, краще за будь-які декларації характеризує ступінь нинішньої довіри між президентом та лідером БЮТ.

Зрештою, не слід забувати, що сформована демократична коаліція все-таки існуватиме на партійній основі, а не на політичному партнерстві БЮТ з секретаріатом президента. В короткій перспективі це означає, що перспективи переформатування парламенту в "широку" коаліцію наштовхуватимуться на все зростаючий опір більшості фракції НУНС.

Намагання ж СП підім'яти під себе "нунсівців" невдовзі призведе до неконтрольованого процесу, що врешті розколе фракцію не на прихильників "демократичної" або "широкої" коаліції, а на прибічників Тимошенко і Ющенка.

Чи усвідомлює це президент, стане зрозуміло вже найближчого голосування по кандидатурі прем'єра.

Тарас Березовець, політтехнолог, директор PR-групи Polittech