Покоління Zero

Четвер, 20 грудня 2007, 11:27

Чи потрібна Україні нова генерація політиків?

"Усе тече, але нічого не міняється", - зі смутком зітхнули багато українців, побачивши, як депутати вже шостого скликання блокують парламентську трибуну та ведуть чергові нещадні переговори про формування коаліційного уряду.

Хоча, що могло змінитися, якщо учасники боїв у Раді залишилися тими самими - до списків брали головним чином "перевірених бійців", які вже проявили себе в сесійній залі?

Не звиклий до такого ставлення, Арсеній Яценюк виглядає на їхньому тлі вчителем-практикантом серед старшокласників, які розійшлися. Щоправда, навіть розгублений, він викликає мимовільну симпатію. І не тільки у прихильників "політично близьких" НУНС або БЮТ.

Багато прихильників біло-синіх поглядів зізнаються - в обранні наймолодшого в українській історії спікера вони теж побачили позитивний знак. Знак приходу до української політики нового покоління.

Хоча взагалі ж Яценюк - не єдина молода особа у вітчизняній політиці. За останній рік у "тих, що подають надії" встигли походити нашоукраїнці В'ячеслав Кириленко та Юрій Луценко. БЮТівці усіляко рекламували Євгена Суслова й Андрія Шевченка.

Синьо-білі говорили про Сергія Льовочкіна й Олену Лукаш. Є ще й київські унікуми - Олесь Довгий та Денис Басс. А у дуже популярних останнім часом журнальних рейтингах фігурують до сотні імен, серед яких і Андрій Ющенко, і Віктор Янукович-молодший.

Трапляються і курйози. Ізраїльський "сьомий канал" зненацька проголосив "збірним образом українського політика нового покоління"... Геннадія Кернеса. Можливо, журналісти просто занадто довірилися своїм інформаторам і не мали можливості насолодиться знаменитим роликом за участю харківського міського голови. Хоча мовного бар'єру в них начебто й немає …

Але найбільше побавив публіку Віктор Ющенко. Президент сказав, що країна дійсно має потребу в "свіжій крові". Та висунув на пости міністрів… Василя Кременя та Юрія Єханурова.

Обоє – люди, напевно, добрі та приємні в особистому спілкуванні, але, якщо авторові не зраджує пам'ять, Василь Григорович відсвяткував цього літа 60-річний ювілей, а Юрій Іванович – готується відсвяткувати його в 2008-му.

Звичайно, все у цьому світі відносно. Але навіть Михайлові Горбачову, якого названо "молодим генсеком" винятково через фантастичну старезність попередників, у момент обрання керівником КПРС виповнилося "всього" 55.

Утім, після нагородження Михайла Потебенька, Бориса Колеснікова, Марії Приндюк і Романа Шухевича (останнього – посмертно), логіку "гаранта конституції", як кажуть, не до кінця розуміють навіть деякі його близькі соратники. А слова про "свіжу кров" можуть бути просто "обмовкою за Фрейдом".

Очевидно, що на прихід до політики нового покоління чекають усі – від звичайного виборця до президента. Дехто навіть намагається це очікування експлуатувати. "Озиме покоління", "Нова генерація", Молодіжна партія, "Пора", "Народна самооборона" - незважаючи на всю несхожість цих проектів у їхній основі лежала одна спільна ідея. Ідея відсторонення від влади "старих" і заміна їх новими особами.

Успішними ці проекти, щоправда, не були. Можливо тому, що скоріше нагадували імітацію. Звички, мова, цінності – у носіїв "свіжої крові" по суті були такими, як і у "старих", яких вони критикували.

За великим рахунком за весь час існування незалежної України змінилося тільки два покоління політиків.

Перше, породжене ще у 80-х - це покоління борців із комунізмом і захисників "радянських традицій". Зрозуміло, вони боролися між собою та боролися щиро, але по суті являли собою одну генерацію – як "ін" та "янь".

Просто до 1991 в опозиції були антикомуністи (націонал-демократи), а після проголошення незалежності - комуністи та ті, що ностальгують за радянським минулим.

При владі незмінно залишалася тільки державна бюрократія, яка змінювала гасла та портрети в кабінетах залежно від кон'юнктури.

У протистоянні двох ідеологічно забарвлених таборів у підсумку перемогли прагматики - представники наступного покоління політиків, уособленням якого став другий президент України.

Втомившись питатися у попередників, яку країну будувати, Леонід Кучма почав вибудовувати її за своїм образом та подобою. До процесу активно підключилися такі ж прагматики з числа чиновників і бізнесменів, які досить легко абсорбували до своїх рядів представників попередньої генерації.

Не всім пощастило опинитися у президентському оточенні та стати "господарями життя". Ті, хто випали з обойми, формували опозицію, але залишалися такими ж "прагматиками", як і ті, хто були при владі.

Людьми, сформованими в умовах пострадянського "первісного накопичення капіталу". Для яких політика - всього лише інструмент досягнення особистих або корпоративних цілей.

А політика публічна - своєрідний ритуал. Загалом необхідний, але не занадто серйозний та досить стомлюючий.

Головним для таких прагматиків завжди залишається "діло", а не "слова" ("Слово чи діло?" - передвиборний слоган Кучми в 1994-му, "Не словом, а ділом" - гасло Ющенка в 2002-му).

А ідеологія – тільки ярлик, який позначає належність до конкретної корпорації та лояльність до конкретного лідера. Особливо це характерно для регіоналів, але нашоукраїнці з БЮТівцями від них пішли зовсім недалеко.

Зневага до "слів", до речі, анітрохи не суперечить захопленню популізмом. Просто в обіцянки, які роздаються, політик не вірить, він думає, що в них вірять виборці, а тому і роздає обіцянки з особливою легкістю.

Є, щоправда, люди сумлінні, котрі не наважуються "брехати напряму", але в загальній масі їхні зусилля практично непомітні.

До 2000-го прагматики остаточно витіснили або переварили політиків старого покоління. І на заміну розподілу на комуністів і націонал-демократів прийшло протистояння "кучмісти-антикучмісти", починаючи з 2004-го воно перетворюється на вододіл "сині-помаранчеві".

Ці нові "ін" та "янь" заповнили практично весь простір вітчизняної політики. Та навіть несміливі спроби вийти за їхні межі поки що закінчувалися невдачею.

Скажімо, Юрій Луценко при створенні "Народної самооборони" спочатку говорив щось про провину політиків з обох таборів, але його швидко прибило до "рідного помаранчевого берега". Взагалі-то не дивно - з його послужним списком, починаючи з акції "Україна без Кучми" та закінчуючи керівництвом "помаранчевим" МВС.

Володимир Литвин – приклад протилежний. Як не розігрував він позицію "над сутичкою", як не тягнув його в "помаранчевий" табір особисто Ющенко, він як і раніше сприймається "кучмістом" ("Ми – діти Кучми" - це жартівливе гасло по суті поховало кампанію Литвина 2006-го).

Є щоправда унікуми, які змогли побувати в "озимих", попрацювати на Банковій і за часів Кучми, і за часів Ющенка, покерувати розгоном наметового містечка акції "Повстань, Україно!", а тепер опинилися в списку перспективних кандидатів на посади від НУНС і БЮТ. Але це – виняток, який тільки підтверджує правило.

За допомогою поділу на "помаранчевих" і "синіх", сучасне покоління легко інтегрує у свій склад претендентів на роль "молодої шпани". Перемелюють не тільки штучні передвиборчі проекти або утворення на кшталт "Нової генерації" або "Пори".

Юрій Мірошниченко та Владислав Каськів з самого початку були не дуже переконливі в ролі глашатаїв нового покоління.

Погоджувалися із запропонованими правилами гри й яскравіші особистості. Оскільки правила ці задані навіть не політиками. Вони задані суспільством, яке голосує за рузвельтським принципом "він – сучий син, але ж наш сучий син".

З іншого боку – чи не варто задатися питанням "а чи був хлопчик?". Адже дуже часто, коли нам здається, що ми чуємо нових політиків, ми насправді приймаємо за них представників покоління, яке... передувало сучасним "прагматикам".

Зрештою, Олесь Доній та В'ячеслав Кириленко тільки виглядають юними. У політичному сенсі вони набагато старші за Віктора Ющенка та Юлію Тимошенко. Оскільки до політики були залучені ще в 1990-му, коли створювали Український студентський союз і вимагали заборони КПРС.

Віктор Андрійович у цей час був банківським клерком і як мільйони радянських службовців без задньої думки носив у кишені комуністичний партквиток. А Юлія Володимирівна розважала дніпропетровських комсомольців у молодіжному центрі "Термінал".

Але якщо ми кажемо про дійсно нове покоління, воно не може бути корінням з 80-х. Як мінімум – з 00-х. Покоління "нульових", звичайно, звучить непрезентабельно. Покоління Zero – досить точно.

Тим більше, що йому дійсно багато чого доведеться починати з "чистого листа". Не тільки перебороти стереотипи, вироблені в епоху перетворення "червоних директорів" і просто бандитів у "капітанів капіталістичної індустрії".

Цього вже недостатньо. Потрібен зовсім інший тип мислення, адекватний викликам постіндустріального суспільства, глобалізованої економіки та постмодерністського культурного простору.

Таке мислення не може замикатися в межах нехай навіть дуже великої корпорації або окремо взятої країни, воно вимагає стратегічного бачення та вміння заглядати за обрій.

Політика, сфальцьована на інтересах, домогтися цього не здатна. Необхідна реабілітація цінностей як основи політичної діяльності та відродження ідеологій - але не в рамках дискусій, що вже пропахли нафталіном, про можливості, втрачені українцями в XVII-му або середині XX-го століття. А ідеологій - як образів майбутнього країни у світі.

Сьогодні такого бачення немає не тільки у провідних політичних сил, які найчастіше бравірують відсутністю будь-якої ідеології, але й у так званих "ідеологічних партій". Старе покоління політиків просто не здатне бачити далі свого носа та планувати далі наступних виборів.

Чи є в Україні люди, здатні кинути такий виклик? Судячи з усього, є. Але проявити себе їм неймовірно складно.

Діюча система швидко розпізнає "чужорідні елементи" та просто не дозволяє їм стати повноцінним учасниками політичного процесу. Потрібно або прийняти правила гри або змиритися з маргінальним існуванням "на узбіччі". Зберегти, а тим більше розвинути інші цінності практично неможливо.

Показово, що навіть нові особи в українській політиці – це або діти політиків "старих" або молоді конформісти. Не подобається слово конформісти? Назвемо їх дипломатами.

Виступати перед затвердженням на посаду міністра закордонних справ і жодного разу не згадати НАТО – може тільки природжений дипломат. А як поводився Арсеній Яценюк на визначному засіданні Кабміну після розпуску президентом парламенту?

Голосно заперечував тільки Анатолій Гриценко, а керівник МЗС то пропонував "поговорити без преси", то голосував так, що збоку здавалося, що він просто головою руку підпирає.

І хто виявився правим? Нинішній спікер або екс-міністр оборони? А чим заслужили свої посади дніпропетровський губернатор Віктор Бондар або тернопільський - Юрій Чижмар?

Можна звичайно чекати поки "тихі молоді" накопичать критичну масу та забезпечать прихід "молодих і завзятих". Але для цього в них не так вже багато часу.

Ахіллесова п'ята нинішньої системи – її застарілість. Старе покоління політиків продемонструвало, що вже нездатне кваліфіковано керувати.

Навички, запозичені з індустріальної епохи та часу "первісного накопичення", перестали спрацьовувати. Інфраструктура тримається на слові честі та залученні "молодих фахівців" на особливих умовах. Але довго так протягти не вийде.

Потрібні стратегічні рішення, а сьогоднішні керівники на них просто не здатні.

Якщо Ви не згодні – назвіть хоча б одну дійсно стратегічну проблему, яку вирішили сьогоднішні прагматики – неважливо сині або помаранчеві. Забезпечення енергоносіями? ЖКХ? Національна безпека? Європейська інтеграція?

А годинник цокає, часу може не залишитися навіть для того, щоб молода генерація просто замінила "старих". І спізніле з приходом влади покоління Zero стане не просто черговим "загубленим поколінням", воно може – як зауважив Андрій Окара - "обнулити" всю країну.

Насправді, чи варто звалювати всю відповідальність на політиків – і "старих", і "молодих"? Чи готове до зміни поколінь саме українське суспільство?

Не теоретично, не "в цілому" - тут усі завжди "за" ("молодим скрізь у нас дорога", з дитинства пам'ятаємо), а конкретно? Так щоб прийти на виборчу дільницю та зробити вибір на користь нових політиків?

Не знають таких? Не знайомі? Телевізор не показав?

Але ж це не заважає українцям підтримувати "старі" партії та блоки, про які вони взагалі-то теж не знають практично нічого, окрім імені лідера?

Чому обирають не пропозиції з облаштування своєї країни, а голосують на зло – неважливо навіть кому, "Юлі", "Янеку" або "Ющу" - але щорічно однаково, "караючи" нелюбимих політиків черговим терміном перебування на тій самій посаді?

Щоб у черговий раз зітхнути та сказати "нічого не змінюється"?

Адже це те ж саме, що ставити в казино на "чорне" або "червоне", заздалегідь знаючи, що випаде "зеро".

Олексій Мустафін, керівник інформаційного мовлення каналу СТБ



powered by lun.ua
Головне на Українській правді
Підпишіться на наші повідомлення!