Справжні
Дубль 1
Він одягнений у все чорне. Адже траур. На його похмурому обличчі – вираз жалоби.
Перший вибух. Попереду будуть ще два. І оргвисновки обов’язково будуть. Наразі йому начхати на журналістів.
Він відмовляється від коментарів, оператор з камерою ледве ловить в кадр силует його спини. Він швидко сідає в свій чорний Лексус й поспішно від'їжджає.
Треба перечекати шквал. Один відсоток зі ста, що він визнає свою провину як керівника. Це компетенція найбільш чесного українського суду.
Його ж справа – подбати про сім’ї загиблих і своєчасні зарплати все ще працездатних гірників і, зрештою, не підвести українську металургію, не зірвати річний план з видобутку вугілля.
Юхима Звягільського завжди шанували як боса і неформального батька шахтарського краю.
Тому йому відомо: рано чи пізно, шахтарі все одно повернуться на шахту ім. Засядька. У виборі поміж ризиком життя і голодним існуванням перемагає перше.
Дубль 2
Він завжди в гуморі і добре виглядає. До нього уважно прислухається президент. Він – мудрий політик з "особливою дорогою в політиці". Він навчився не ховати своє обличчя від телекамер, але в ролі "стовпа українського парламентаризму" знає, як вислизнути від незручних питань.
Сьогодні, за його ж словами, він готовий впасти на коліна і благати, аби Тимошенко і Янукович спільно сформували коаліцію, хоча прекрасно усвідомлює: цього не буде.
Він добре знає: про свою особливу позицію варто мовчати перед виборами, а озвучувати – за їх результатами, ближче до моменту формування коаліції.
Він знає, як нескладно підтримувати імідж "демократа", і що сьогодні в пошані "плюралізм думок", і його місія - "зшивати Україну".
Після своєї відмови підписувати коаліційну угоду, Івана Плюща почали пошепки називати "справжнім мужиком". Навіть частина депутатів з фракції НСНУ.
Колишні
Нещодавно президент публічно обурювався, чому українці все ще віддають свої голоси за комуністів, адже ті й досі заперечують голодомор.
Видається, нинішня каденція в стінах парламенту для комуністів буде останньою. З невпинним старінням свого електорату їх шанси набрати хоча б три відсотки на наступних виборах мінімальні.
Проте й через чотири роки на затишних місцях почесних голів правління шахт, депутатів, радників, секретарів рад з національної безпеки залишатиметься клан колишніх.
Тих, чий життєвих шлях в побудові розвиненого соціалізму неодмінно супроводжувався залізним засвоєнням марксизму-ленінізму, і чиї партквитки сьогодні далеко сховані від ока громадськості.
Покоління колишньої номенклатури при владі вже не називають перефарбованими комуністами, як це було на початку 90-их. Замовкли останні голоси щодо люстрації, з якою громадськість отримала б на руки списки з конкретними прізвищами.
Усе частіше в публічному обговоренні йдеться про знеособлену "систему радянського авторитаризму" і злочини "комуністичного режиму" без згадувань виконавців.
У ситуації нестабільності й розхитаності політичної системи колишні номенклатурники, а сьогодні пошановані Герої України, мають величезний вплив на керування державою. Їхнє "тихше їдеш, далі будеш", властиве професійним апаратчикам, звикли називати "життєвою мудрістю".
А відстоювання корпоративних інтересів навіть за рахунок людського фактору - "управлінським досвідом".
Із системи, яку уособлював совок, наше суспільство вийшло з ослабленим імунітетом моральності. Сама ж моральність невдовзі була підмінена моралізаторством і демагогією.
А чеснота особистої відповідальності з впровадженням ринкових механізмів так і не стала суспільною нормою.
Тож у країні, якій не вдалося вислизнути з номенклатурних лещат, тисячі підприємств залишаються неструктурованими, цілі галузі - нереформованими, а економіка - економною, тобто бідною.
І коли тут валиться недовалене, вибухає те, що десять разів вибухало, оргвисновки розчиняються в колективній безвідповідальності, а відповідальні, як правило, виходять сухими з води. От тоді в черговий раз хтось обов’язково скаже: "оце так мужик".
Підміни
Суспільство не так вже й важко обдурити гучними цифрами і заклинаннями щодо "народних інтересів".
Подібно до Володимира Бойка з його комбінатом ім. Ілліча в Маріуполі, Юхим Звягільський створив "соціалістичний рай" для свого колективу. Зарплати на шахті високі, є свої м’ясопереробні цехи, теплиці, птахофабрики, пансіонати на березі моря.
Близько 9 000 шахтарів живуть з зарплати від шахти ім. Засядька. Але водночас усі вони є заручниками своїх робочих місць, відсутності інших перспектив і невмолимого щорічного плану замість 1,5 мільйона тонн, на які розраховані потужності шахти, давати 3-4 мільйони.
Значна кількість аварій на шахтах відбувається наприкінці календарного року. Це коли шахти переходять чи не на цілодобовий режим, а зриви виконання планів - неприпустимі.
В умовах дефіциту часу, техніка безпеки відходить на другий план, шахтарів спускають в не до кінця провітрені лави, проте процент виконання плану росте. Шахту ім. Засядька постійно обладнували новими установками з дегазації лави. Без урахування ще й "людського фактору", цього виявилося недостатньо.
Керівництво українських шахт завжди знаходило залізні аргументи для незакриття найбільш небезпечних шахт: мертвим – належні почесті, а думати треба про живих і їх сім’ї.
Не дивно, що сьогодні не чути жодних протестів родин загиблих шахтарів з вимогами покарати Юхима Звягільського та інше керівництво шахти ім. Засядька.
***
Свого часу Іван Плющ уміло дистанціювався від партійного минулого. Таку стратегію історик Григорій Грабович називає "проектом амнезії", ненаголошення на минулому.
Однак така історична амнезія не болюча для суспільства, в якому структура влади, державна ієрархія залишилися незмінними, тим самим, за словами ще одного історика Георгія Касьянова, передбачаючи фізичну присутність "минулого" в "теперішньому".
Не тільки Плющ, але й сотні молодших політиків й досі не навчилися жити без тягаря минулого, коли йдеться про нові суспільні інститути, такі як демократичні правила гри чи місце і роль опозиції.
Адже широка коаліція мила серцю Івана Плюща не так через широту його душі, як через системне нерозуміння ролі, що її відведено опозиції. До речі, цілком повноцінного інституту, а не маргіналізованої меншості.
"Ні! Оце отих 228 – демократична коаліція, а тих 222 – не демократична", - говорить Плющ, тим самим вбачаючи в 222 депутатах чи то "пригноблених" чи то "неповноцінних".
Івану Плющу, безперечно, відведене своє місце в українській історії. Однак практика українського парламентаризму не передбачає присвоєння звання "почесний член фракції".
І фракційна дисципліна має на меті урівняти в правах менш заслужених політиків з більш заслуженими. Що поробиш, процедури демократичного парламенту.
Зрештою, сучасна історія знає сміливців, що знехтували волею виборців. Нині вони на заслуженому відпочинку, зарезервувавши за собою сторінку в українській історії.
Видається, ніхто за тим не жалкує.
 |
Віталій Мороз для УП
