Чи потрібно поспішати із введенням кримінальної відповідальності за публічне заперечення Голодомору як геноциду

16 переглядів
Борис Кушнірук, для УП
Вівторок, 22 січня 2008, 17:46

На роздуми з цього приводу наштовхнула мене програма "Свобода слова" з Савіком Шустером, присвячена черговим роковинам Голодомору. На початку передачі було проведено опитування аудиторії щодо введенням кримінальної відповідальності за публічне заперечення Голодомору.

Спочатку 49 відсотків учасників голосування висловились за введення такої кримінальної відповідальності, а 51 відсоток висловився проти цього.

Наприкінці ж, коли усі присутні в аудиторії почули жахливі розповіді про відверто штучний характер голоду у 32-33 році, вже 85 відсотків висловились за введення кримінальної відповідальності.

Як бачимо, чим більше люди дізнаються про те, що діялось в Україні у ті роки, тим більше стає тих, хто вважає це геноцидом українського народу і хто вважає заперечення з цього приводу принаймні аморальним.

На підтвердження цієї думки можна навести данні опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології, на які у своїй статті посилається Грабовський.

Він пише: "63,2% опитаних Київським міжнародним інститутом соціології або повністю підтримують, або скоріше підтримують, аніж не підтримують визнання Верховною Радою Голодомору актом геноциду українського народу.

Тим часом у листопаді 2006 року, напередодні визнання Верховною Радою Голодомору геноцидом, лише 38,5% опитаних сказали, що парламент мусить зробити це, не відкладаючи, і 13,6% – що це потрібно зробити, але не зараз. Разом – трохи більше, ніж 50%.

Прогрес помітний, чи не так?

І головне, що солідарні у своїх оцінках всі регіони. За рік кількість опитаних, які вважають, що Голодомор 1930-х років спричинила тодішня більшовицька влада, збільшилась у цілому по Україні з 65% до 72%, на Сході – з 46% до 57%, у Центрі – із 73% до 82%, на Півдні – з 59% до 65% та Заході – з 80% до 85%."

Як бачимо, процес пізнавання реальних історичних фактів власної країни поступово, але неухильно продовжується. І давайте визнаємо, що це процес пізнавання частки історії України, написаної на основі справжніх історій живих свідків.

У зв’язку з цим виникає питання, а чи варто тоді так поспішати з введенням кримінальної відповідальності за заперечення Голодомору. Одна справа, коли факт Голодомору як геноциду визнає щонайменше 90-95% відсотків громадян держави, і зовсім інша ситуація, коли це визнає лише 60%.

На моє переконання, завдання державних діячів полягає перше за все у сприянні максимально повному та неупередженому науковому дослідженню тих подій та донесенню цієї інформації до суспільства. Спроби ж кримінального тиску на людей з метою зміни їх переконань, це найгірше, що можуть зробити зараз державні мужі.

Не менш важливими, як на мене, є і досить суттєві зауваження юристів, які посилаються на статтю ІІ Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього. Наведу її текст дослівно.

"У цій Конвенції під геноцидом розуміються наступні дії, що здійснюються з наміром знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку:

а) вбивство членів такої групи;

b) спричинення серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам такої групи;

с) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення її;

d) заходи, розраховані на запобігання дітородінню в середі такої групи;

e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу."

Багато хто з українських юристів, визнаючи злочинність дій комуністичного режиму по відношенню до українського селянств у ті роки, в той же час наполягає, що Голодомор не можна вважати геноцидом, бо не має прямих доказів, які вказують на наміри "знищити... яку-небудь національну, .... групу".

Як аргумент на підтримку своєї позиції вони вказують, що смертність від голоду селян у різних регіонах України була різна, до того ж голод значно менше зачепив міста України, де теж мешкали етнічні українці. Тобто, на думку юристів, така ситуація не підпадає під норми вказані у статті ІІ Конвенції.

Як бачити, аргументи досить серйозні, щоби просто відмахуватись від них. Вони потребують широкої професійної дискусії в середовищі юристів і політологів.

І хоча в нашому випадку, поступове визнання міжнародним співтовариством Голодомору, як геноциду українського народу, це скоріше морально-психологічна підтримка Україні, ніж дія, яка матиме юридичні наслідки та призведе до відповідальності будь-якої особи чи держави, важливо, щоби аргументація щодо геноциду українського народу була, як можна більш юридично коректною та мала чітку логіку.

Не претендуючи на абсолютну істинність своєї думки, спробую висловити певні аргументи на користь того, щоби все ж таки розцінювати Голодомор саме як геноцид українського народу.

Мені здається, що послідовність доказів має бути наступною.

Спочатку, потрібно визначитись з тим, чи були "наміри знищити хоча б частково певну групу".

На підтвердження цієї точки зору можна навести безліч фактів, які свідчать про навмисне встановлення завищених норм хлібозаготівель, відбирання усіх можливих видів харчів та предметів одягу та речей, що давали можливість забезпечити виживання людей, введення так званих "чорних дощок", блокування виїзду людей з селищ, в яких вже були відсутні жодні умови для фізичного виживання.

Таким чином, можна точно і категорично стверджувати, що були "навмисно створені для .... групи такі життєві умови, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення її". На підтвердження цього можна також згадати відверті і красномовні вислови сталінських поплічників того часу.

"Селянин приймає нову тактику.....Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ви мусите забрати все до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт." Генеральний секретар ЦК КП(б)У Косіор, літо 1930 року.

"Між селянством і владою відбувається жорстока боротьба, це боротьба на життя і смерть. Цього року була перевірка їх потужності та нашої потужності і витримки. І треба було аж голоду, щоб їм показати, хто тут господар. Це коштувало мільйони людських життів, але колективний спосіб господарювання закріплений. Війну виграно." 1933 рік Мендель Хатаєвич, Секретар ЦК КП(б)У і секретар Дніпропетровського обласного комітету ЦК КП(б)У.

Більш складним для побудови аргументів є питання доказів щодо намірів "знищити... яку-небудь національну, .... групу". Критичні зауваження тих, хто заперечує національно спрямований характер дій, що здійснювались тоді, я вже наводив вище. Але, мені здається, помилка у їх аргументації полягає у спробі давати визначення, що таке нація, виходячи із сьогоднішньої юридичної інтерпретації цього терміну.

У той же час забувається, що такі послідовники Маркса, як Ленін і Сталін та інші, мислили трошки іншими категоріями.

Вони були з одного боку догматиками, з іншого – мислили досить чітко з точки зору свого часу. Згадаємо, гасла Леніна: "пролетаріат немає власної вітчизни", "пролетарі усіх країн єднайтесь". Для них пролетаріат не мав національності. При цьому "пролетаріату немає чого втрачати крім власних кайданів".

До того ж пролетаріат може бути як промисловим, так і селянським. Тобто не важливо де пролетарі живуть, важливо, щоби вони не мали власних засобів життєдіяльності, і повністю залежали від усуспільнених засобів виробництва, тобто від держави.

Ліквідація націй не була для них чимось поганим. Згадаємо, як ще двадцять років тому з гордістю писали, що у Радянському Союзі створена нова спільнота людей – радянський народ.

Вони щиро вважали наявність націй, національну самосвідомість загрозою існування радянської влади як такої. І боролися з нею з надзвичайною жорстокістю.

Хто ж, і небезпідставно, уособлював для них в той час націю. Я не знайшов більш чіткого визначення поглядів комуністів тих часів, ніж те, яке дав І. Сталін 30 березня 1925 року.

Він писав: "Селянство представляє собою основну армію національного руху .... без селянської армії не буває і не може бути могутнього національного руху. Саме це і мають на увазі, коли кажуть, що національне питання є по суті справи питання селянське." Ось чому знищення селянства, як основи армії національного руху, для них було ключовим елементом національної політики.

При цьому "селянством" вони вважали осіб, що виробляють сільгосппродукцію на власній землі, за допомогою власних засобів виробництва.

Позбавлення землі, власної худоби, власних засобів виробництва і перетворення їх із "селян" у "сільській пролетаріат" – це шлях, за допомогою якого вони бажали ліквідувати основу національного руху.

Жителі ж міст, що об’єктивно космополітизувались та цілеспрямовано русифікувались і до того ж повністю залежали від держави, не становили в той час загрози для радянської влади.

Єдиним, хто представляв загрозу для комуністів в містах, була національна інтелігенція. Тому для боротьби з нею проводилась, оголошена владою, "деукраїнізація", саме її було масово знищено.

І не важливо, що сталінський режим прямо не оголошував боротьбу з національною групою, як це робили націонал-соціалісти Німеччини під час здійснення Голокосту.

Не важливо, що комуністи напряму не проголошували своєю ціллю знищення певної нації. Вони були взагалі розумнішими, ніж націонал-соціалісти.

Вони завжди визначали свої ідеї за допомогою часткової підміни понять. Вони боролись не з українською нацією, а з "українським буржуазним націоналізмом", "петлюрівщиною", "бандерівщиною", "махновщиною", "гетьманщиною".

Таким чином, важливо, не те, як вони це називали, а те, що вони цілеспрямовано знищували селянство, як основу національного руху, і національну інтелігенцію, як ту частку національної групи, що формувала свідомість нації і могла виразити думки та сподівання селян.

Тобто все ж таки можна стверджувати, що комуністи здійснювали "намір знищити, повністю або частково, яку-небудь національну..... групу як таку."

Борис Кушнірук, економіст



powered by lun.ua
Олігархи, президенти і рабин. 12 історій про велику політику із форуму YES
Як запобігти появі класу "непотрібних людей" і цифровій диктатурі. Головне з виступу Харарі
Під залп яєць, зі сльозогінним газом. Як у Харкові пройшов перший Марш рівності
Тарас Качка: Україна має перейти від торгівлі до економічної інтеграції з Євросоюзом
Усі публікації