Спікери для влади Рад

Блокада Верховної Ради стала звичним явищем. "Маленькі українці" вже не дивуються такому перебігу подій. Український парламентаризм не може без блокування президії та трибуни, захоплення щитової чи біганини по залу з мегафонами.

Сьогодні приводом для чергового сплеску блокувальної активності став самостійний вчинок голови Верховної Ради Арсенія Яценюка, який підписав листа українських лідерів з проханням приєднати Україну до натівського ПДЧ.

Чи мав він такі повноваження? Справа ж не в Яценюку, а в посаді. А вона у євроінтеграційній Україні чомусь дуже впливова.

Модератор чи лідер?

Складна історія останніх засідань Верховної Ради залишила багато відкритих питань. Однак, з роллю голови ВР все зрозуміло як ніколи чітко та ясно.

Арсеній Петрович впевнено зайняв цю посаду та почав керувати країною, продовживши традицію закладену ще Кравчуком та Плющем. Можливо, для нас у цьому немає нічого дивного. Але прагнення до євроінтеграції вступає в суперечку із практикою зосередження влади в руках у голови ВР.

Чи зможе одразу хто-небудь з політологів чи політичних журналістів згадати прізвище голови німецького бундестагу чи спікера палати представників американського конгресу? Це буде складне завдання.

Оскільки влада Рад відсутня у країнах, до яких ми так прагнемо, посади спікера там формальні. Спікер веде засідання і практично на цьому закінчується його велика роль у політиці.

У нас зовсім інакше. Але диво полягає в тому, що, принаймні, на словах в Україні теж давно поховали владу Рад. А от голова Верховної Ради все одно почуває себе фігурою рівня президента чи голови уряду.

Щоправда, за російським прикладом голову Ради у нас теж часто-густо називають "спікер". Однак, український спікер надто серйозна людина для звичайного "спікера".

Утім, слова іншомовного походження у нас вживають не так як треба, і це загальна традиція. Тож не дивно, що в країні менеджерів спікер теж зайнявся не своєю справою. А в усьому винний радянський досвід. Хоча клялися, що відмовилися від нього, насправді все вийшло інакше.

Спадщина 1917 року

У Радянському Союзі Голова Верховної Ради важив так само "багато", як і сам депутатський корпус. Але наприкінці перебудови Горбачов взяв курс на повернення влади з райкомів до Рад. Певний час він сам був Головою Верховної Ради СРСР, однак забажав більшого і став президентом.

Отже, починаючи з 1989 року голова парламенту був символом прощання з комуністичним минулим. Після 1992 року пострадянські республіки проголосили початок конституційних реформ, хоча не і всім вдалося виконати цю настанову. Змістом цих реформ якраз мала бути відмова від влади Рад, як ранньорадянського політичного рудименту.

Росія у 1993-му, а Україна у 1996-му все ж таки прийняли нові Конституції, що мали покласти край правлінню Рад. Однак, антитіла радянського минулого не складали зброю. Фактично весь цей час на усіх рівнях влади продовжували діяти механізми, формально створені ще в радянський час. Причому створені на одному з його світанкових етапів.

Це в 1917 році Рада робітничих, солдатських та селянських депутатів була природним явищем.

А коли сьогодні за партійними списками обирають навіть районні ради? Можливо, тому з дворів не вивозять сміття, вулиці не прибирають та погано освітлюють?

Замість професійних менеджерів районами керують парламенти. Така ситуація ідеальна для поширення безвідповідальності.

Спікер вселенського масштабу

Але все починається з "голови". У даному разі – Верховної Ради. Яценюк – людина молода, але керує він так само. Це не просто спікер, який модерує засідання парламенту. Це – один з керівників держави, один з лідерів нації.

У перші дні після обрання Яценюка головою ВР фахівці вважали, що він не зможе бути самостійним лідером. При цьому враховувалася хиткість позицій правлячої коаліції, свідченням якої був скандальний процес обрання Яценюка.

Однак, харизма може компенсувати відсутність потрібного запасу більшості. Яценюк - не та людина, яка буде чекати дозволу на здійснення власної політики. Поставивши свій підпис під листом щодо приєднання до натівського ПДЧ він показав, що не звертає уваги на "проблему 228 голосів" та… в такому разі є чудовим спадкоємцем Плюща та Ткаченка, Литвина та Мороза.

Модератором у цій політичній системі, скоріше, виступає перший заступник голови. У минулих скликаннях ВР цю роль блискуче виконував Адам Іванович Мартинюк. Усі пам'ятають, як йому доводилось вести найскладніші засідання.

Не маючи влади, він мав повноваження вимикати мікрофони. Литвин чи Мороз вимиканням мікрофонів цікавились не так відверто, віддаючи перевагу політичному впливу.

Усю владу Радам!

Під час кризових ситуацій тема Радянської влади завжди виникала як панацея. Гасло повернення всієї влади до Рад, скасування інституту президента спорадично виносили на суд громадськості українські комуністи. Соцпартія була як і належить більш поміркованою, але зміст шанованої ними "політреформи" якраз і полягав у посиленні ролі голови ВР.

Набридла тема місцевого самоврядування, яку вміло ховали усі українські уряди, також фактично зводилася до розширення повноважень місцевих рад та їх голів. Хоча в ідеалі йдеться про владу місцевих громад, але зовсім не спікерів обласних та районних рад.

І як з таким скарбом вступати до НАТО, не кажучи вже про ЄС? Вони ж цього не зрозуміють.

Конституційна реформа наразі ініційована практично усіма провідними партіями. Однак, є великі сумніви, що внаслідок цієї реформи посада голови ВР втратить свій особливий статус.

Для учасників політичних комбінацій вже стало звичним використовувати голову ВР як прихованого лідера, "сірого кардинала" чи таємну зброю. Тому український спікер буде і далі продовжувати свій дивний шлях керівника держави.

Юрій Корогодський, 4post, для УП