Україна як поле для диверсій

Четвер, 31 січня 2008, 15:05

27 грудня Олег Медведєв в блозі на УП розказав "як калічили душі Віті Януковича, Пєтюні Симоненка, Наташі Вітренко, Льонічки Грача, Борі Колесникова та мільйонів інших радянських дітей", навівши приклади радянської пропаганди, спрямованої проти українських героїв.

З того часу мало що змінилося. Антиукраїнські випади російського телебачення, "попси" та найпопулярніших російських фільмів уже давно стали "родзинкою", яку постійно "смакують" російські (а з ними й українські) телеглядачі.

Справа дійшла й до мультиків. В Україні в широкий прокат вийшла третя частина повнометражного анімаційного циклу про Іллю Муромця.

У цьому мультику все, як у казці. Київського князя Володимира Великого принижує й "посилає" його власний найманець, а сам Великий Київський князь Володимир Святий, хреститель Русі, виставлений як жадібний казнокрад, який краде столові виделки, та як боягуз, що раз-по-раз втрачає свідомість, принагідно вступаючи в лайно.

З іншого боку, миршавий Соловій-розбійник зображений досить архетипово – у шароварах, з розхристаними грудьми та подобою оселедця на голові.

Соловій-розбійник?

Напевно, не варто вимагати від мультиків особливої історичної правди. Це, як кажуть, не той жанр.

Водночас, мультфільм – та річ, яка ефективно діє на вразливу дитячу свідомість.

Після перегляду такого мультфільму вже не має жодного значення, що насправді предки сучасних росіян втікали навіть не від Володимира Великого, а від його меншого воєводи на прізвисько Вовчий Хвіст, за що, згідно з офіційною історією Київської Русі, з них насміхалися кияни, кажучи, що ті "втікають од хвоста".

Не матиме значення й той факт, що "козацького" оселедця мав ще Великий Київський князь Святослав, батько Володимира Великого. А міфічний "Соловій-Розбійник" якщо й був, то тільки в Брянських лісах.

Мультфільми здавна активно використовувалися з пропагандистською метою. Американці показували потворних "кремлінів", а СРСР – бабу ягу, яка "проти". Але то було під час офіційно оголошеної "холодної війни".

Сьогодні Росія, під запевнення в "дружбі народів", формує стереотипи, спрямовані проти українців як таких.

Трішки заспокоює, що твір російських мультиплікаторів навряд чи хтось схоче подивитися вдруге. Складається відчуття, начебто автори просто набирали хронометраж. Водночас, пропаганда – це саме та сфера, де, за відсутності альтернативи, кількість переходить в якість. І тому слід чекати чергових "творчих звершень" росіян, на тлі абсолютної нездатності численних установ в Україні організувати скільки-небудь ефективне патріотичне виховання.

Водночас тішить, що російська пропаганда фактично зізналася, що київські князі, зокрема Володимир Святий – чужі для росіян (зі своїми такого не начудиш, навіть у мультфільмі).

Трішки лестить нашому марнослав'ю й те, що, виявляється, з тієї далекої і славної для Києва історичної епохи росіянам нема про кого розповідати, крім як про найманця на службі в київського князя, вихідця з неслов'янського племені мурома.

Чому російська пропаганда обрала своєю ключовою мішенню саме Україну? Відповідь на поверхні.

По-перше, Росія без України є по суті азійською країною, без суттєвого відношення до культурно-історичного спадку й легітимації середньовічної Київської держави.

По-друге, сьогоднішня Україна, з її печерно неефективним державним апаратом, є досить зручною для "биття".

По-третє, відкритість інформаційного простору України межує з прямою загрозою національній безпеці. Нещодавно Володимир Жириновський привітав грузинського президента Михайла Саакашвілі з перемогою на президентських виборах та відзначив, що "на довгі роки встановлений авторитарний режим, і головна провина за це лягає на грузинських комуністів, які не зуміли виховати покоління грузинів".

В українському випадку імперія підручними засобами (а їх немало) намагається виправити цю свою грузинську помилку.

Олександр Палій, історик, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді