Косово – Придністров'я – Крим…

Вівторок, 19 лютого 2008, 14:03

В Україні, поглиненій політичними розборками, майже непоміченою залишилася подія, яка відбулася минулої неділі, 17 лютого. Йдеться про проголошення незалежності Косова від Сербії і про підтримку з боку США і Євросоюзу.

Але ж саме відокремлення Косова від Сербії, так само як і обставини, які це супроводжували, мали б стати предметом пильної уваги української зовнішньої політики.

Для початку трохи передісторії косовської проблеми. Косово і Метохія (історична й офіційна сербська назва провінції, Косово – скорочений варіант назви) було центром утворення сербської державності.

В жодній православній країні світу немає такої високої концентрації древніх, переважно XI-XV століть будівель, церков, монастирів та інших православних святинь, як у цьому краї.

Битва сербів з турками, яка відбулася на Косовому полі в 1389 році, подвиги сербських воїнів дали багатий матеріал сербському епосові, сприяли становленню національної самосвідомості сербського народу.

Приблизно тисячу років – з VIII аж до XVII-XVIII століть слов'яни складали переважну більшість населення Косова і Метохії. Албанці нарощували свою присутність у краї поступово – після декількох невдалих повстань проти турецького панування, рятуючись від різанини, серби десятками тисяч бігли з краю. На їхнє місце переселялися одновірці турків – албанці-мусульмани.

У XX столітті кількісному ростові албанського населення Косова і Метохії сприяла і демографічна ситуація – в албанських родинах народжувалося по 5-7 дітей, тоді як у сербських – 2-3. У результаті, в автономному краї Косово і Метохія до 1999 року з 2-мільйонного населення, серби складали близько 300 тисяч.

У 1999 році агресія НАТО проти Югославії призвела до фактичного відчуження Косова і Метохії від Югославії і Сербії.

Косово перетворилося практично на моноетнічний албанський регіон. Після численних нападів албанських бойовиків, часто за потурання натовців, серби, побоюючись стати жертвами етнічних чисток, масово залишили багато районів краю. Всього з Косова виїхало 200 тисяч сербів – 2/3 сербського населення Косова.

Сьогодні серби живуть в етнічних гетто, за межами міст, вони практично позбавлені свободи пересування по краю, не мають свого представництва в органах влади.

Сербська власність у краї (підприємства, будинки, інше) – і приватна, і державна – були захоплені або силою, або в напівпримусовому порядку викуплені за заниженими у рази цінами.

З 1999 року албанцями було знищено більше сотні сербських церков, монастирів, православних святинь, багато з яких були занесені в список ЮНЕСКО.
До речі, автор дозволить собі навести декілька цитат, які характеризують нинішніх державних діячів, учорашніх лідерів Визвольної Армії Косова, яка зайняла нині ключові посади в самопроголошеній державі.

Баррі Флетчер, пресс-аташе УНМІК (міжнародна поліція в Косово) заявив у 2003 році: "Щоразу, коли ми схопимо якогось наркоділка, він обмотується в албанський прапор і кричить про те, що він борець за свободу. Його подільники організовують демонстрації протесту, і ми випускаємо гангстера. Це не суспільство, вражене організованим криміналом. Це суспільство, засноване на організованому криміналі".

У 2000 році Ральф Мучке, замдиректора кримінального управління Інтерполу в доповіді Конгресові, звертає увагу на серйозні порушення в Косово –  трафік наркотиків, торгівля людьми, торгівля зброєю.

Усі вищезгадані факти підтверджувалися й озвучувалися не тільки самими сербами, але і місіями ООН.

Кілька слів про юридичну сторону косовської "незалежності". У 1999 була прийнята резолюція Ради Безпеки ООН (№ 1244), де сказано, що країни, які її підписали підтверджують "непорушність суверенітету і територіального інтегритету Союзної Республіки Югославії ( що складалася тоді із Сербії і Чорногорії) і в ній йшлося тільки про "істотну автономію і реальне самоврядування Косова".

У жодному пункті резолюції не згадувалося про щось більше, ніж "надання істотної автономії в складі СРЮ". Більше того, документ містив ще два обов'язкових пункти, не виконаних албанцями за сприяння НАТО. Йшлося про повернення біженців і допуск сербської армії в Косово для охорони ключових пунктів кордону і об'єктів сербської культури.

Згадана резолюція була і залишається основним діючим міжнародно-правовим документом щодо Косова. Спроба США і лідерів Євросоюзу минулого четверга протягнути на екстреному закритому засіданні Ради Безпеки ООН рішення в підтримку косовської незалежності провалилося – його підтримали лише 5 з 15 членів Радбезу ООН. Основному союзникові Сербії, Росії, не знадобилося навіть застосовувати право вето.

У новітній (а не середньовічній) європейській і всесвітній історії, після створення в 1945 році ООН, у відповідності до усіх міжнародних документів, носієм права на самовизначення є народ, а не національна меншість, якою, з конституційно-правової точки зору, завжди були албанці в Югославії і Сербії. До того ж албанці мають власну національну державу – Албанію – уже майже сторіччя.

Тепер в албанців з'являється ще одна держава, але її визнання загрожує ланцюговою реакцією, що уже найближчим часом може торкнутися десятків країн.

Косово стало прецедентом, небезпечним для багатьох європейських країн. У Європі вже давно відсутні національно однорідні території. А ті, які ними колись були, поступово перестають такими бути.

Великобританія (Північна Ірландія, Уельс, Шотландія,); Іспанія (Країна Басків і Каталонія); Кіпр (Республіка Північного Кіпру); Бельгія (Фландрія і Валлонія); Італія (північ і бідний південь); Франція (Корсика і мусульманські квартали); Хорватія (Сербська Країна); Німеччина (турецькі і курдські іммігранти) – це тільки перелік країн-членів ЄС з і їх "проблемними" зонами, схожими на косовські.

Заяви західних політиків і дипломатів про те, що "Косово – особливий випадок" є порожньою демагогією. Абхазія і Придністров'я, Нагірний Карабах і Південна Осетія – з не меншою підставою зможуть і вправі будуть вимагати визнання своєї незалежності. Це означає різке посилення нестабільності вже зовсім недалеко від української границі.

Як відреагувало українське зовнішньополітичне відомство на проголошення косовської незалежності? Крім тези про те, що "сьогодні позиція України відносно Косово ще остаточно не сформована", заява міністра закордонних справ Огризка містила тезу, співзвучну американській: "100%, що позиція України буде полягати в тому, що цей факт не може бути прецедентом".

І навіть, якщо незалежність Косова не буде визнана Україною, форма невизнання буде вкрай невизначеною. А тим часом, чітка і виразна дипломатична протидія проголошенню косовської незалежності відповідала б національним інтересам України.

В Україні теж є своє потенційне "Косово". Зрозуміло, йдеться про Крим. Причому в Криму ситуація ще більш неоднозначна. З одного боку, Крим, єдиний регіон України, де більшість населення складають не українці, а росіяни.

З іншого, при збереженні існуючого співвідношення темпів народжуваності в слов'янського (українців і росіян) і кримсько-татарського населення в Криму, кримські татари через декілька десятиліть будуть становити більшість населення на півострові.

Масові зіткнення з міліцією, етнічні і релігійні конфлікти вже звична "частина" кримського "пейзажу". А значить "косовський сценарій" у Криму теж можливий.

І всі надії на те, що цивілізований світ ніколи не піде на підтримку кримського сепаратизму і його міжнародне визнання, не більш ніж ілюзії. До речі, відстояти Косово і Метохію Сербії не допомогло чітке виконання усіх висунутих заходом вимог – аж до порушення сербської конституції у випадку з видачею Мілошевича  Гаазькому трибуналу.

Україна поки виявилася єдиною православною країною (або, висловлюючись коректно – країною з переважно православним населенням), яка не виразила рішучої незгоди з відторгненням від православної слов'янської Сербії частини її території. Хоча не тільки Росія і Білорусія, але навіть і Греція, Кіпр, Болгарія і Румунія, які входять і до Євросоюзу і до НАТО, такі заяви зробили.

Євген Філіндаш, Директор Центру соціальної аналітики "Лівий погляд", для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді