Звичайне фальшування

Середа, 6 лютого 2008, 17:28
За що я дуже й дуже люблю деяких персонажів інформаційного простору України – так це за вміння перекручувати що завгодно у своїх інтересах, вельми далеких від намагання знайти істину.

І при цьому будувати свої тексти на таких елементарних пересмикуваннях, які розраховані на не надто обізнаних, проте наївно-чесних читачів, які все ще вірять друкованому слову, та ще й з претензією на інтелектуальність.

От відкриваю статтю "Звичайний нацизм" Аксиньї Куріної. І зразу ж наштовхуюсь на цитату з сумнозвісної "Майн Кампф" про державну мову. І як гарно лягає цитата у контекст розмислів авторки! Наче Гітлер, формулюючи нацистську програму, писав про сучасну Україну!

Справді: "Чтобы серьезно начать и завершить борьбу за единство этого государства, оставалось только вести упорную и беспощадную политику централизации. Для этого нужно было прежде всего принципиально провести единый государственный язык".

І все б добре, але... Таки є ці проклятущі "але". І їх чимало. Зупинюся тільки на тих, які прямо пов'язані з відвертим пересмикуванням понять або з "вибірковим", м'яко кажучи, цитуванням друкованих джерел.

На необізнаного читача справляє враження точність посилання Куріної – "Адольф Гитлер Mein Kampf (часть первая, третья глава)". А обізнаний читач знає, що у цьому розділі нацист зовсім не формулює власну програму, а згадує про своє життя у довоєнному Відні та розмірковує про лиху долю Австро-Угорської імперії.

Про що ж насправді йдеться у фрагменті, до якого звертається Куріна? Процитуємо його більш повно:

"Приближался момент, когда движущая сила отдельных наций стала сильнее, чем сила общих интересов монархии. Тем самым решалась судьба Австрии.

Со времени смерти Иосифа II этот ход развития прослеживается очень явственно. Быстрота этого развития зависела от целого ряда факторов, одни из которых заложены были в самой монархии, другие же были результатом той внешней политики, которую в разные периоды вела Австрия.

Чтобы серьезно начать и завершить борьбу за единство этого государства, оставалось только вести упорную и беспощадную политику централизации. Для этого нужно было прежде всего принципиально провести единый государственный язык.

Этим подчеркнут был бы хотя бы принцип формальной принадлежности к единому государству, а административным органам было бы дано в руки техническое средство, без которого единое государство вообще существовать не может.

Только таким путем могла быть создана возможность через школу воспитать в течение длительного времени традиции государственного единства. Конечно, этого нельзя было достигнуть в течение 10 или 20 лет. Тут нужны столетия. В вопросах колонизации вообще решают не быстрота и натиск, а настойчивость и долгий период".

Іншими словами, йдеться про недоліки на думку Гітлера в політиці Габсбургів у ХІХ столітті, про недостатньо наполегливу колонізацію ними завойованих земель!

Ба більше: Гітлер вів мову про державу, у якій німецькомовні австрійці були абсолютною меншістю, де формувався цілий ряд інших модерних націй, чимала кількість яких мала потужні державні традиції - передусім угорці, чехи, поляки, а ще ж були італійці, хорвати, словенці, словаки, волохи, словенці, євреї, нарешті, українці...

Як на мене, ситуація разюче відмінна від української. Імперія загарбала купу земель, за Йосифа ІІ були проведені досить успішні реформи, спрямовані на модернізацію та уніфікацію приєднаних територій, але врешті-решт Відню довелося визнати поліетнічний склад держави і надати певну автономію низці національних територій.

Якщо і проводити якісь паралелі з тим феноменом, про який писав Гітлер, то радше вони стосуються Російської імперії та Радянського Союзу, а не України.

От де "правильна" політика імперської держави втілювалися максимальною мірою, от до кого у Гітлера не було б особливих зауваг! І справді, не було – принагідно нагадаю, що фюрер не раз зауважував, що Сталін керує своєю державою у найбільш оптимальний спосіб...

Так що, пробачте, не за тією адресою звертаєтеся...

Тепер щодо другого кунштюка у статті Куріної. Йдеться про ототожнення націоналізму з нацизмом, мовляв, націоналістичні методи – це щось апріорі "коричневе". Наведені нею слова Антона Пугача, з яким авторка солідарна, якраз і побудовані на такому ототожненні.

Але ж які нацисти "коричневі"? У них був червоний прапор і червоні нарукавні пов'язки, їхня ідеологія являла собою суміш тоталітарного соціалізму та расизму! Належність до "істинних арійців" визначалася зовсім не за мовою – за родоводом, за антропометричними даними, за "кров'ю".

Тим часом націоналізм – це "надбудова" над певною етнічною культурою і традицією, де етнічне є тільки висхідним матеріалом, а "вхід" до складу нації якщо і визначається кров'ю, то тільки тією, яку людина готова віддати за країну, яку вона свідомо назвала Батьківщиною, а не тією кров'ю, яку беруть на аналіз для визначення її "чистоти".

Націоналізм, за західними політичними словниками - це не більше, ніж раціоналізоване і перетворене на програму політичних дій почуття патріотизму. Ясна річ, що така раціоналізація може бути різною – і шовіністичною, і демократичною.

Ба більше: для розвиненої представницької демократії ідеологізація та "партизація" патріотизму навряд чи є чимось актуальним. А для колоніальної чи постколоніальної держави? Яка з таких держав сперлася на ноги без потужних націоналістичних рухів? Де в успішних країнах постколоніального світу демократія зросла і зміцніла поза дієвим націоналізмом?

Отож порівнювати Україну з сучасними Францією чи Італією – це і є типове пересмикування. Краще порівнювати з Італією часів Гарібальді та Кавура, коли говорили: ми вже створили Італійську державу, тепер залишається створити італійців...

А стосовно "хутора" та "цивілізації", про що також ідеться у статті Куріної, дозволю собі розлого процитувати одного нашого сучасника, до речі, вихідця з тої самої сакраментальної Донеччини, де начебто українців удень із вогнем не знайдеш.

Мені здається, що у цих словах дуже точно віддзеркалене єство "борців за права російськомовного населення" і за "сучасні європейські цінності". Справжнє, а не сфальшоване єство:

"Найбільш фальшивими з усіх "общечеловеков" мені видаються наші, українські – російської закваски. Вони – ті ж самі русотяпи, тільки з трохи "благороднішою" фразеологією...

Його свідомість зосереджена на відштовхуванні, а не на засвоєнні. На відштовхуванні від українства. А куди відштовхнеться, за що зачепиться – то вже залежить від історичної, політичної, життєвої кон'юнктури. Будь-яка купина стане "общечеловеку" п'єдесталом, з якого він гордовито зиркатиме на тих, хто не дезертирував з поля тяжкої праці для загальнолюдського розвитку свого народу.

От саме в цьому і полягає зловредність "общечеловека": він хоче паралізувати піднесення конкретних культур, тобто реальне творення загальнолюдскості, паразитуючи на чужих результатах. Він завжди пристає до сильнішого супроти слабшого, він топче слабшого в ім'я свого "общечеловечества".

Це Іван Дзюба, якщо хтось не знає. І ще кілька його слів:

"Уся ця боротьба нібито за російськомовних, проти утисків російської мови, за двомовність... Неправда! Про яку двомовність йдеться?! Ми двомовні, ми, “українські буржуазні націоналісти", ми двомовні, бо ми знаємо і українську мову, і російську, і українську культуру, і російську, а вони не знають і не хочуть знати".

Отож справді – давайте не фальшувати.

P.S. На відміну від легіону борців за російську мову вміння автора цих рядків вільно володіти російською "нотаріально засвідчене" другою премією першого (й останнього) всесоюзного конкурсу на кращий популярний твір у царині філософії в 1990 році.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників



powered by lun.ua
Головне на Українській правді