Майдан. Перезавантаження

Знання про найближче майбутнє
не можна отримати від богів і демонів,
не можна отримати його і шляхом роздумів,
не можна отримати і шляхом будь-яких обчислень.
Знання ... можна отримати тільки від людей.
Сунь-цзи   

Усе, що відбувається сьогодні в Україні, знову виглядає як театр абсурду. Але це — тільки на перший погляд. Жива Україна еволюціонує, проходячи за роки те, на що інші країни витратили століття.

Дуже часто, коли споглядаєш якийсь сюжет, уже наперед зрозуміло, які очікуються перипетії і чим усе скінчиться. Так і з ситуацією в парламенті. Хоча, основні дійові особи зовсім цього не розуміють. Нинішня парламентська криза — старт передреволюційного етапу.

Навпаки, вони твердо перебувають у переконанні, що повністю контролюють хід подій і глибоко зосереджені на своїх, переважно особистих справах, як то внутрішньо- і міжпартійні інтриги. Як Кучма і Медведчук напередодні 2004 року.

Головне, що дав 2004 рік, це не тільки ентузіазм власної гідності і самоповаги та три тижні братерства. 2004 рік поставив жирний хрест на можливості монопольно домінувати в українській політиці. Відтепер здобути і утримати правлячу позицію можна тільки в результаті конкуренції з іншими політичними гравцями.

І наша еліта законкурувала. Пристрастями свого протиборства на певний час замістивши місце сюжету латиноамерикансько-російських серіалів. Якщо "режим Кучми" не пнувся зображувати прагнення народного добра, то після листопада 2004 без цього залишитися в політиці стало неможливо. Біда тільки, що зображенням все і обмежилося.

Це, власне, і стало причиною тотального розчарування у провідниках обох політичних таборів. Усе більш очевидним стає відсутність за головними сьогодні дійовими особами позитивних цінностей. І гучні інсталяції щодо російської мови і НАТО — це тільки підкреслюють.

За лаштунками удаваних протистоянь обидва табори виступають як єдина корпорація, яка має цю країну як хоче. І це також стає все більш очевидним.

Якщо 2004 рік поховав принцип монополії на правління, то принцип розуміння політики як "мєждусобойчіка" донині живе і поки перемагає. Але, судячи із суспільних настроїв, на відміну від Росії, — ненадовго.

Сьогодні Україна стала на шлях, що неминуче приведе до стану де "верхи не можуть, а низи не хочуть". Вірніше, "низи не хочуть" уже зараз, проте "верхи" іще не вичерпали свій ліміт.

Хоча, скандальна історія про те, як один з трьох перших керівників держави свою дрібну сварку на дорозі перетворює на справу державної ваги, свідчить, що це — не за горами.

Нині функціонуюча політична еліта себе вичерпала. І тільки вона сама цього не помічає. І зовсім не тому, що це — убогі люди. Навпаки, кожен з сьогоднішніх політиків першого ешелону — без гумору — видатні постаті.

Справа не в дрібноті їхнього калібру, чи низькому інтелектуальному горизонті. Просто, вони так бачать світ. Ну, не бачать вони, що літр молока коштує уже 5 гривень, а сир, який раніше називався голландським, менше 35 гривень у Києві не знайти. І цю "сліпоту" ні калібр, ні горизонт не перекриває.

Як "пересічний" громадянин не спроможний уявити 10 млн. доларів, такою ж мірою власник мільйонних статків не уявляє, що різниця в ціні у 5 гривень — це різниця астрономічних розмірів. Тут і зрозумієш чому Ганді майже не користувався одягом, не носив взуття та жив у халупі. Але натомість бачив.

Вони не бачать, відповідно, це їх не хвилює. Вони не бачать ту призму, через яку сприймає світ все інше наше громадянство. Факт, який потягне за собою серйозні наслідки.

У голосуючої більшості і правлячої меншості різні проблеми, можна навіть сказати прямо протилежні. Бо, якщо абстрагуватися від побутових розбіжностей, суть цієї протилежності в тому, що голосуюча більшість прагне всіма силами у своїй життєдіяльності втримати наявний, нехай і поганенький статус-кво.

Усі ж без винятку дійові особи правлячої меншості роблять все, щоб зруйнувати усталену соціальну рівновагу, як першу умову для нарощення власних позицій. Навіть Тимошенко не зацікавлена в існуючому гомеостазі.

Довго тривати ця різновекторна напруга, що повсякчас росте, не може. Особливо при тому, що всі учасники, щоб їх не забули, кожен зі свого боку потроху підливають масло в вогонь.

А за межами "мєждусобойчіка" накопичуються проблеми, якими ніхто не зайнятий. Ось і логічно на листопад, акурат до четвертої річниці Великої події, слід чекати першої розв'язки.

Зараз важко з певністю вказати, в яких це буде формах, але, очевидно, "весілля сорочку найде". Єдине, що вже видно неозброєним оком — "піпл" у черговий раз продемонструє, що він цього хавати не буде і дасть у морду.

Гадаю, це буде подібно до "України без Кучми", коли іще недоформований протест, уже здатен виявити себе, але іще не здатен на висунення зі свого середовища альтернативної правлячої меншості.

Відповідно, базову проблему — "відсутність ефективного, фахового управління країною" "Україна без Кучми-2" не вирішить.

В силу специфіки своєї освіти нинішні наші політичні актори Моска, Парето, разом Лассуеллом не вивчали і тому не усвідомлюють, що еліта — це не ті, хто "зверху", а ті, хто спроможний.

Отже, їм на власному досвіді доведеться переконатися у справедливості Джовані Сарторі, який стверджує, що у випадку, коли правляча меншість не спроможна полагоджувати соціально-економічні суперечності, то її невідворотно витіснить нова правляча меншість, яка буде спроможна це зробити.

Зазвичай, ця нова правляча меншість (еліта) постає із лона попередньої владної корпорації.

Але в нас у всіх кольорових таборах все живе та альтернативне геть вичищене. Тому очевидно, що нова владна корпорація буде формуватися переважно з інших галузей-громадського сектору, бізнесу, культури, профспілок і т.д.

Що, насправді є не дуже добре. Втрачається досвід, навички, наступність. Знову над Україною тяжіє прокляття розривності розвитку, про яке говорили Чижевський та Лисяк-Рудницький.

Сьогодні можна тільки уявляти, до якої точки кипіння доведе стан загальних українських справ календарно передбачена на 2009 рік і фактично уже рік як розпочата президентська кампанія. Навіть різні уламки СПУ активно розгортають свою любов до народу.

Що ж казати про головних дійових осіб, які уже спромоглися втягнути довірливого Володимира Володимировича Путіна у своє протистояння. Ясно, що за ці півтора роки вражень ми отримаємо багато. Побачимо, скільки наберемося досвіду.

Вражає, як засвоєно головний урок 2007 року. Який іще інакше можна назвати "уроком Олександра Мороза". Печінкою всі відчули, що не можна говорити одне, а робити інше так відверто і цинічно. Відтепер — це карається.

Але мета Революції-2004 — дати Україні фахове керівництво, спроможне вирішувати проблеми країни — не досягнута. Політики тішаться "власною красою", а потрібні конкретні суспільні досягнення та результати. Тому логічно виглядає повернення цього раунду некомпьютерної гри у вихідну точку - "завдання не виконано, повернення на початок сценарію".

Тобто нас чекає не тільки "Україна без Кучми-2", а і "Майдан-2". Нова революція яка, спираючись на здобуту свободу, дасть нам справедливість.

Нас так закликали за неї боротися. Нумо! Потреба у ній наболіла і перетворюється на свідому ціль.

Так ми виконуємо своє найскладніше і найважливіше завдання: формуємо свою систему цінностей — основу нашої ідентичності (української мрії, національної ідеї...).

Не має значення яких форм набере ця подія, призначена дати Україні остаточну політичну еліту. Відбудеться цілковите перезавантаження нашої політичної системи.

Ось яка панорама розгортається при "розпакуванні" такого динамічного сюжету, як нинішня парламентська напруга. Власне, іще є час і змога. Аби було натхнення втрутитися у ту стихію, що вже набирає оберти. І яка закінчиться для всіх значними втратами, що бажано було б уникнути.

Все таки Україні потрібна еволюція. Але народжена революцією поточна правляча меншість так і прагне нових революцій. Нехай же не ображається ні на кого, коли наступна революція змете і її.

Олена Скоморощенко