Найцікавіша країна на світі

Середа, 12 березня 2008, 12:59
Нам, українцям, пощастило жити у найцікавішій країні на світі. І про це можна говорити не лише заради публіцистичної гіперболи, але й спираючись на цілком конкретні факти, які нам надає щодня оточуюча дійсність.

У нас, наприклад, дуже цікава політика. Тільки в Україні існують не просто два центри влади або два варіанти влади. Кількість "влад" в Україні зажди прямує до нескінченності.

Історичний досвід показує: в українському менталітеті завжди є якийсь невловимий компонент, що примушує множити центри прийняття рішень.

Якщо, приміром, за часів Руїни кінця XVII століття це виражалося у нескінченній кількості гетьманів (мінімум троє – пропольський, протурецький та промосковський), за буремних років революції та громадянської війни – у отаманщині та повстанській вольниці, за якої ледве не у кожному повіті існувала своя "влада".

ХХІ сторіччя принесло з собою нові типи традиційного українського роздвоєння держави, зокрема, у формі війни гілок влади, що, фактично, не припиняється у нас 17 років.

Це холодна але тотальна "війна всіх проти всіх". Президент завжди воює з Верховною Радою, яка віддячує йому взаємністю. Нерідко вони об’єднуються проти уряду, що, в наслідок свого конституційно-правового статусу, знаходиться під постійним перехресним вогнем.

Мери воюють з місцевими радами, але об’єднуються з останніми, щоб протистояти главам місцевих адміністрацій.

Не можна сказати, що все це виключно український винахід. Адже боротьба за владу це нормальний стан будь-якої політичної системи. Однак, лише в Україні ця боротьба настільки тотальна, всеохоплююча, безглузда та руйнівна.

Особливо це виявляється на міжнародній арені. Зокрема, у передчутті нової газової кризи, до Москви зачастили вітчизняні високопосадовці. Про газ говорили і президент, і прем’єр, і секретар Радбезу.

Говорили з різними і про різне, чим справили цілком справедливе враження абсолютно несерйозних людей, представників несерйозної нації.

Замість того, щоб самостійно вирішувати проблеми, у нас постійно шукають іноземного арбітра, "барина", що приїде і всіх розсудить. Лунають постійні звернення до ООН, НАТО, Росії тощо.

Слава Богу, до Аль-Каїди ще не звертаються. Однак, судячи з перебігу подій, і цей демарш не змусить на себе чекати.

Замість того щоб вирішувати проблеми, їх постійно примножують. У цьому контексті особливо кумедно звучать заяви про переваги членства у НАТО. Мовляв, ПДЧ передбачає демократичні трансформації та боротьбу з корупцією.

А що, самі до цього ми додуматися не спроможні? Невже без міжнародних угод ми не в змозі збагнути, що корупція – зло, що без реформ країна приречена?

Якби в Україні вдалося винайти генератор, що спроможний із енергії руйнування, протиборства та беззмістовної злоби виробляти електроенергію, то енергетична проблема світу, швидше за все, була б вирішена назавжди.

Однак, такого винаходу поки немає, тому слід якось навчитися жити з тим, що ми маємо.

Спочатку – з’ясувати найголовніший урок української історії. Він полягає у тому, що перший наш ворог – це не підступні окупанти, а наша політична культура, що базується на схильності до протиборства заради протиборства, на тяжінні до "індивідуального гетьманства".

Це культура, що базується на небажанні підкорюватися елементарним суспільним норам, на відсутності традиції компромісів та консенсусних рішень, на схильності до залучення зовнішніх факторів як факторів національної політики.

Саме через призму цього стає зрозуміло, чому нація із такою довгою історією має таку скромну традицію державотворення.

Якщо вітчизняні діячі бажають і надалі керувати в Україні, вони мають прийти до відпрацювання "правил гри" у політичному просторі, згідно до яких і мають прийматися рішення, відбуватися перехід влади від однієї коаліції до іншої, розгортатися діалог у просторі політики.

Без цього – остаточний занепад, розпад та руйнація, як це вже неодноразово відбувалося у вітчизняній історії.

Петро Олещук,політолог, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді