Стара килимова доріжка для нової диктатури

Останнім часом певного поширення набуває думка про нагальну необхідність "твердої руки" у вітчизняній політиці. Вперше довелося почути про це ще 2004-го року, коли активно насаджувалася теза протиставлення демократичному волевиявленню сильної особистості, яка б "прекратила беспредел и навела порядок в Украине".

Не треба мати дар провидіння, щоб зрозуміти, що вітер у вітрила цієї "ідеї-фікс" дме з півночі, де прихід до влади такої особистості було успішно забезпечено. Називалися навіть конкретні прізвища – обидва вихідці із спецслужби, тож вуха стирчали вже зовсім непристойно.

Дуже швидко, однак, ідею було відкинуто як недієздатну й таку, що не відповідає реальним обставинам, котрі тоді стрімко змінювалася. Натомість з’явився новий витвір політтехнологів – штучний поділ країни на схід і захід, персоніфікаторами якого нібито виступали обидва кандидати на президентську булаву.

Катастрофічні наслідки впровадження цієї "технології" ми переживаємо й досі.

Проте ідея необхідності приведення на владний олімп диктатора, який "твердою" рукою наведе порядок, як виявилось, не знімалася з черги денної. Час від часу про неї згадують у ході дискусій про те, як нам облаштувати Україну.

Зазначимо в дужках, що не в міру часте, уперте й до того ж не завжди доречне звертання до подібних теоретичних постулатів є не що інше, як прояви невпевненості у правильності обраного шляху, свідчення слабкості й відсутності політичної волі в обраних демократичним шляхом керманичів, і в цілому – крихкості демократичних традицій у суспільстві.

Саме останнє, до речі, й сприяло тому, що поворот від демократичних засад до тоталітаризму в Росії відбувся легко й невимушено, на одному диханні. Що дозволило теоретикам такого "розвороту" обґрунтувати дії правлячої верхівки неготовністю російського народу до сприйняття справжньої демократії.

Якщо ми не зробимо це поступово, без відповідної підготовки, стверджують вони, то Росії загрожує справжній хаос і некерованість.

Україна, як відомо, не Росія, але й у нас останнім часом спостерігається тяжіння окремих політиків до наслідування подібних сентенцій, намагання пристосувати і пересадити ідеї тоталітаризму з чужого на власне підґрунтя.

Нічого несподіваного, як на мене, немає в тому, що одним з ентузіастів став Юрій Луценко, який недавно заявив про те, що "суспільству потрібен освічений правитель з твердою рукою".

Виходить, помилявся, хто думав, що "Народна Самооборона" якраз захищатиме демократичні цінності й боронитиме Україну від реставрації тоталітарного режиму?

Власне, для політиків штибу Юрія Луценка характерні подібні хитання на гойдалках своїх переконань.

Що красномовно свідчить про нестійкість, а частіше – відсутність чітких світоглядних орієнтирів і свідомо виробленої громадянської позиції, про які вони готові в перший-ліпший момент забути, відректися і здати на поталу кон’юнктурі, аби це тільки сприяло їхньому кар’єрному зросту.

У цьому не їхня вина, скоріше – біда. Наш політикум – так вже історично склалося – населяють або ж успішні бізнесмени, які привнесли в політичне середовище характерні методи "дикого" бізнесу.

Серед них (цих методів) елементарний "кидок", наприклад, вважається добропорядним, зрозумілим і логічно обумовленим  вчинком. Або ж так звані "польові" командири, які, в залежності від обставин, сьогодні – за "білих", завтра – за "червоних" і навпаки.

Вони так часто змінюють політичну орієнтацію, що й самі часом плутаються, до якого табору належать саме цього політичного сезону.

Політичне епігонство, схильність до гучних ефектів, надмірний самопіар, світоглядний дилетантизм та виняткова безпринципність – характерні риси цієї категорії українського політикуму.

На їхньому фоні Луценко виділяється безумовно: сліпо скалькувавши з польської назву своєї демократичної сили, він не тільки закріпився на політичному олімпі, а й вдруге отримав крісло міністра-силовика.

На цій посаді демократом-самооборонцем бути важко та й, мабуть, не потрібно, більше б став у нагоді досвід північного сусіда. Там за вісім путінських років не тільки насаджено політику "ходоркосту", а й застелена килимова доріжка для абсолютної диктатури, нафталіновий дух якої, схоже, лоскоче ніздрі наших доморощених кандидатів у "освічені правителі".

Те, що ідею "твердої руки" знову вкинуто на загал саме напередодні президентської кампанії, неофіційний старт якої вже відбувся, можна було спрогнозувати.

Цікаво, що внесено її не кимось з вірогідних кандидатів – це було б логічним і зрозумілим з точки зору передвиборчої риторики – а саме Луценком. Тим самим Луценком, якого у політичних кулуарах напівжартома  називають "зіркою Давида", натякаючи на вирішальну роль у його розкрутці колишнього "завгоспа" Майдану.

Тобто, сертифікат походження ідеї "твердої руки" підтверджено ще раз і недвозначно.

Куди ж кличуть апологети такої, на перший погляд, привабливої, в умовах соціальної кризи й майже повоєнної розрухи, ідеї?

До створення суспільства, де влада боїться саму себе? Де вибори давно вже стали цирковою виставою, режисери якої ховаються за кремлівськими мурами? Де на шляху до народного самовиявлення виставлені бар’єри, що набагато перевищують ці мури?

Де множиться кількість політв'язнів, до яких застосовують середньовічні тортури? Де поховано свободу слова, а населення зомбується політтехнологіями часів "холодної" війни?

Якщо вони не усвідомлюють цього, їм, ясна річ, нема чого робити в політиці. Якщо ж розуміють і чинять свідомо – інша річ. Тоді приховані пружини політтехнологій "твердої руки" слід шукати за межами України.

І вкидаються сюди ці ідеї – далеко не з ностальгічних міркувань. Бо насправді "міцна російська влада" більш за все боїться власного народу, його пробудження, й, борони Боже, кольорової революції на кшталт України чи Грузії.

Звичайно ж, для тоталітарного режиму подібні катаклізми мають незворотний характер. Куди спокійніше жити поруч з другою Білорусією, ніж з непоступливою демократичною державою.

Тому-то й піднято такий галас навколо можливого приєднання "нескорених" до НАТО. Тоді жодні погрози, шантаж чи політтехнології не спрацюють – адже доведеться мати справу вже не з колишньою губернією, якій, у разі чого, можна заблокувати сировинну заглушку.

Чи бажає пан міністр МВС взяти особисту участь у втіленні в життя ідеї "освіченого правителя із твердою рукою"? Напевне, що бажає. Тільки як людина досвідчена, розуміє, що нинішній герць за президентську булаву – ще не його цикл.

Проте, він може з успіхом розім’ятися на рідному силовому міністерстві, в основу діяльності якого покладено непорушний принцип "единоначалия". До того ж, відкриваються широкі перспективи по його реформуванню, тобто приєднанню міграційної служби, слідчого комітету, антикорупційного бюро, нацгвардії, прикордонників.

Створивши такого монстра, і за державу можна братися…

Володимир Кулеба, для УП