Друге пришестя Віктора Ющенка
У ті романтичні часи, коли на вулицях Києва було не соромно з'явитися з помаранчевою стрічкою, у повітрі перебувала перспективна ідея: наповнити новостворений секретаріат президента яйцеголовими випускниками Гарварду й Оксфорду, перетворивши його в мозковий центр, головну опору євроінтеграції і стратегічних реформ.
Через три роки цей план виявився частково реалізованим: на Банковій все-таки з'явилося щось середнє між ленінським Політбюро й аналітичним відділом ЦРУ.
Правда, верховодять там не вихованці Гарварда, а хитромудрий виходець з Мукачівського району. Та й зайнятий новий колективний мозок не проривом у Європу, а куди більш важливою проблемою – переобранням президента Ющенка на другий термін.
Мабуть, зараз завзяте небажання Віктора Андрійовича розлучатися з президентським кріслом можна вважати головним джерелом деструктиву в українській політиці.
Нескінченні інтриги, спрямовані на ослаблення прем'єра Тимошенко і розкол Партії регіонів, спроби дискредитувати вітчизняний парламентаризм, звістки про сумнівний "Гарт", проект нової Конституції з диктаторськими повноваженнями для президента – все це дуже сумно.
Ті, хто завжди недолюблював Віктора Ющенка, спостерігають за деградацією колишнього героя прогресивних сил з відвертою зловтіхою.
Ті, хто свого часу скандував "Ю-щен-ко!", намагаються про це забути і відокремити світлий образ Майдану від фігури нинішнього президента. Хоча з Майданом ВАЮ пов'язаний нерозривно, і соромитись тут абсолютно нічого.
Хороший Віктор Андрійович чи поганий, але 21 листопада 2004 він став реальним переможцем президентських виборів і заслуговував нашої підтримки в дні помаранчевої революції. Можливо, українські виборці, які здебільшого проголосували за кандидата Ющенка, помилялися.
Але ця була їхня помилка, їхня воля, їхній вибір, який у громадян України спробували відібрати. Нехай це звучить парадоксально, але робити свої власні помилки й вчитися на них – невід'ємне право кожного, і воно варте того, щоб за нього боротися.
Про те, що демократична система дозволяє досить успішно отримувати уроки з колишніх помилок, свідчить нинішній рейтинг президента Ющенка, який символічно застиг у районі чортової дюжини. На жаль, ці 13 відсотків не спонукають Віктора Андрійовича задуматися про те, щоб піти зі сцени, а, навпаки, стимулюють активність президентської канцелярії.
Політику не даремно порівнюють зі спортивними змаганнями. У спорті є чимало способів домогтися перемоги, чесних і не дуже: можна завзято тренуватися, таємно прийняти допінг, підставити підніжку конкурентові, підкупити суддів, врешті-решт, ввести нові правила, підігнані під конкретного кандидата в чемпіони...
Очевидно, на Банковій вирішили не розмінюватися на дрібниці і задіяти весь арсенал доступних засобів.
Гірші за все справи з чесною політичною конкуренцією. Віктор Ющенко, який б'ється з Юлією Тимошенко за голоси помаранчевого електорату – це римський християнин на арені з левом. Віктору Андрійовичу нічого протиставити залізній волі, енергії і харизмі лідера БЮТ.
По суті в президента є лише один коник – резонансні історичні теми. Недоброзичливці часто звинувачують Ющенка в спробах поставити музу Кліо на службу своєму рейтингові.
Ймовірно, так і є: адже особливо бурхливу активність гарант розпочав після нищівного фіаско на позачергових виборах, коли БЮТ з легкістю відбив у пропрезидентської сили майже всі західні області. Але чи можна відвоювати втрачені позиції за допомогою бійців УПА або жертв Голодомору?
З одного боку, президентські ініціативи мають безсумнівний успіх: не тільки Захід, але й Центр охоче відмовляється від радянської історичної міфології на користь нової, української міфології.
Однак голосні історико-культурні заходи сприймаються у відриві від особистості Віктора Ющенка і не спонукають помаранчевий електорат полюбити ВАЮ як ефективного політика. Привласнюючи звання Героя покійному генерал-хорунжому УПА, президент піднімає рейтинг Романа Шухевича, але не свій власний.
Деякі експерти викривають Банкову в намірі зробити розворот на 180 градусів і змінити електоральне поле, заручившись підтримкою помірного крила ПР і особисто Ріната Ахметова.
Запеклий конспіролог міг би запідозрити, що нинішні екстрені заходи з примусової українізації починаються тільки для того, щоб потім їх ефектно скасували.
Не будучи шанувальником конспірології, автор має зазначити, що навіть такий кульбіт не допоміг би президентові заручитися симпатіями Півдня і Сходу. Занадто пізно!
Негативний імідж Ющенка в південно-східних областях України зрівнявся з репутацією Усами бін Ладена на Мангеттені. І, мабуть, ні гіпотетичні реверанси в бік ворожих регіонів, ні навіть сам Ахметов не в силах забезпечити президентові підтримку з боку біло-блакитного електорату.
Показово, що в 2006-му, після підписання Універсалу, від Віктора Андрійовича відвернулися виборці Заходу і Центру, але для жителів Сходу і Півдня він все одно залишився ненависним помаранчевим узурпатором і американським шпигуном USщенко.
Усі пам'ятають нашумілий радянський вестерн "Свій серед чужих, чужий серед своїх". Віктор Ющенко виявився в ще гіршому становищі ніж головний герой: за три з зайвим роки президент став чужим для мільйонів українців, що підтримували його на Майдані, але ніколи не стане своїм для тих, хто в 2004-му бачив у ньому уособлення зла.
Глибокий електоральний вакуум, що утворився навколо гаранта, позбавляє сенсу і сценарії з усуненням одного з ключових конкурентів ВАЮ на прийдешніх виборах.
Припустимо, Банковій вдалося вивести з президентської гонки Віктора Януковича. Чи можна сподіватися, що в другому турі донеччани і кримчани підтримають діючого президента як менше зло?
Скоріше Південь і Схід проігнорує сутичку двох ненависних "помаранчевих павуків", дозволивши Заходу і Центру посадити в президентське крісло Юлію Володимирівну!
Для досягнення потрібного ефекту в парі з Віктором Ющенко має виступити як мінімум Олег Тягнибок або ж перевірений часом Петро Симоненко. Але, боюся, така комбінація не по зубам навіть затятим інтриганам з президентського Секретаріату.
Нарешті, хіт сезону – спроба радикально змінити правила політичної гри.
Прийняття нової Конституції, встановлення контролю над силовими структурами, мобілізація великого бізнесу в підтримку ВАЮ, повернення цензури в ЗМІ, карне переслідування конкурентів, всюдисущий адмінресурс... І, як наслідок, – президент Ющенко, що збагатився новими повноваженнями, залишається на чолі Української держави.
Реалізація подібного сценарію загрожує серйозними ризиками для країни, хоча Банковій навряд чи вдасться домогтися бажаного.
Все-таки помаранчева революція не пройшла безслідно: загартованих Майданом громадян уже не вдасться ламати через коліно. Практично нереально нав'язати українцям президента, якого вони не бажають, і при цьому не допустити до влади справжнього народного улюбленця. Або улюбленицю...
Так, за три з зайвим роки демократична чехарда добряче набридла рядовому українському громадянинові, і попит на "тверду руку" як ніколи високий – мудреці з президентського секретаріату вловили тенденцію правильно. Однак сумнозвісну тверду руку має доповнювати харизматична, популярна в народі персона.
Політик з 50-процентним рейтингом здатен без особливої праці відродити в нашій країні авторитаризм, а от політикові з 13-процентним рейтингом українці цього не дозволять.
Президент з диктаторськими повноваженнями дійсно потрібен народові, але трипільський романтик на цій відповідальній посаді – на жаль, ні.
Утворилося замкнуте коло: Віктор Ющенко не може забезпечити собі перемогу на виборах без авторитарних методів роботи з населенням, але й не може насаджувати авторитарні порядки без народної підтримки. І, схоже, з цим нічого не зробиш!
Звичайно, довірені особи запевняють Віктора Андрійовича в зворотному. Але що з них взяти – робота в них така. Президент Ющенко не хоче залишати насиджене крісло після 2009-го, і побажанням гаранта йдуть на зустріч: слухняно підкидають все нові ідеї, покликані вирішити нерозв'язну проблему.
А от чи вірять самі розроблювачі в ефективність пропонованих сценаріїв – велике питання.
Нехай не ображаються на невинну історичну аналогію добродії з Банкової, але в Німеччині на початку 1945 року теж вистачало жвавих генералів, які видавали на-гора амбіційні плани – як домогтися рішучого перелому в ході війни і завдати удару всім ворогам.
Не те щоб генералітет був впевнений в успіху цих прожектів, але вони були потрібні високопоставленим партайгеноссе з Рейхсканцелярії. Й треба сказати, що спроби реалізації фантастичних планів приводили до цілком реальних жертв.
Шанси Віктора Ющенка виграти битву за другий президентський термін невеликі, але це не головне. Біда в тому, що полем бою стануть наші державні інститути, наша правова система і наш багатостраждальний Основний Закон.
 |
Михайло Дубинянський
