Злам епох
Справжньою причиною великих потрясінь, що передують зміні цивілізацій – як то: падіння Римської імперії і підняття арабів – є кардинальне оновлення у думках… Усі хоч трохи значні історичні події – видимі результати невидимих зрушень в людському мисленні.
Г. Лебон. Психологія натовпу
Нездатність українців задовольнятися малим ставить жирний хрест на ідеях використання їх у якості дешевої робочої сили для процвітання доморощених олігархів. Тому зараз стало модним критикувати українців за "неефективність" та агітувати за трудову "свідомість". Але чи саме в цьому полягає проблема?
Фактором, що примушує людину радіти малому і жертвувати великим, є її духовна суть. Відчуття і впевненість у виконанні якоїсь великої місії та причетність до спільної благородної справи. Така велика духовна ідея лежить в основі кожної особистості і кожного етносу.
Духовна мета етносу формує його систему цінностей, еліта впроваджує цю систему цінностей у життя. Створюється чітке визначення Добра і Зла. Покарання зла у суспільстві знаходить своє вище виправдання, тому корупція та злочинність щезають швидше, ніж про них хтось дізнається.
Без духовного стержня людина стає "німим і підлим" рабом, а народ – вимирає.
Для раба об’єктивними, непідвладними його власній волі є його матеріальні бажання. Саме бажання, а не потреби. А бажання, на відміну від потреб, є безкінечними. Тому раб ніколи не може бути цілком задоволеним своїм життям, адже завжди залишатиметься щось, чим він ще не володіє, і він ніяк не може відмовитися від бажання це щось мати.
Автор особисто знає сім’ю з чотирьох дорослих людей, що ударно працюють на полях Гранади і щопівроку приїжджають в Україну. Для того, щоб поновитися на біржі праці і одержати соціальну допомогу по безробіттю та пільги на оплату комунальних послуг.
На свої "кровно зароблені" в Іспанії сім’я вже збудувала цілий палац в Україні вартістю в не одну сотню тисяч доларів, але щомісяця одержує пару сотень гривень як "малозабезпечені".
І навпаки, серед авторових знайомих є один 70-річний селянин, який навідріз відмовляється від державної допомоги, пенсії і тому подібного, бо вважає, що має всього достатньо і сам повинен "годувати" Україну, а не вона його.
Сучасний період української історії – це розпад старого слов'янського суперетносу з Москвою на чолі.
Як тільки народ одержує свободу, відразу ж стають очевидними індивідуальні якості кожного. Чи це раб, чи це пан. Вродженого раба зробити паном у принципі неможливо.
Український вроджений раб, одержавши свободу, відразу ж подався на пошуки "легкого хліба". Поліз у політику, став олігархом, але суті своєї не змінив. А головне – нав’язав свою рабську ідеологію суспільству в цілому.
Українське сучасне суспільство масово перейняло систему цінностей та уявлення країн "розвинутого капіталізму" епохи "індустріалізації", коли головним завданням кожної нації вважалося економічне зростання.
Це все відбулося у момент розпаду старого етносу, коли традиційні важелі суспільного регулювання впали, а нові ще не встигли сформуватися. Ідеалом епохи стало впровадження капіталістичних стосунків на теренах колишнього СРСР.
Логіка тут проста. Раб прагне якомога глибшого матеріального задоволення: "хочемо бабок, дєвок і крутих тачок! " А також всього супутнього. А де "найкрутіші" "бабки, дєвки і тачки"? У країнах ринкової демократії. "Хочемо у ринкові країни!"
Те, що благополуччя країн "золотого мільярду" створене самовідданою працею духовно потужних поколінь, українського раба не цікавить – нематеріальних субстанцій він просто не сприймає. Те, що самі ці країни криком кричать про свої проблеми та майбутні катастрофи – раб не впритул не помічає, бо не бачить далі від свого носа.
А населення цивілізованих країн перебуває від українців у перманентному шоці і ніяк не може зрозуміти: невже це ті самі люди, що запускали космічні кораблі і вчили Америку вищих наук?
У 60-70-х роках минулого століття ринково-демократична система організації суспільства досягла свого найвищого розквіту. У такі моменти людям, що живуть у цій системі, здається, що закони існування їхнього суспільства ідеальні, природні і вічні, а саме суспільство – вінець розвитку світової цивілізації.
Але пік розвитку системи означає початок її занепаду. Занепад ринкового суспільства почався з констатації очевидного факту: ресурси Землі є обмеженими.
Розширення використання енергетичних ресурсів змінює енергетичний баланс Землі, що тягне за собою глобальне потепління, а, можливо, – і екологічний колапс, співмірний з "ядерною зимою". Всесвіт ставить для людства межу матеріального нагромадження.
Проблема ринкового суспільства у тому, що воно є нездатним до обмеження економічної активності, як армія Наполеона – до зупинки.
Сучасне населення країн "золотого мільярда" розділилося на дві неоднакові частини. Одна переконана у вічності принципів свого існування. Інша – зовсім нечисленна – живе в передчутті майбутньої катастрофи та гарячково шукає можливостей її відвернення.
Але нації "золотого мільярду" уже програли битву за майбутнє у "війні колисок". Білі американці прогнозують, що менш, ніж за сорок років вони стануть меншістю у своїй країні.
Мусульмани вже чисельно переважають християн, китайці практично заселили російське Зауралля, а араби ганяють французів по Парижу. Турки чекають на падіння стіни на шляху до Євросоюзу, як голодні піраньї на жирного буйвола.
Уряди країн ринкової демократії зробили свої власні висновки, котрі вони вважають за краще не афішувати. В їхню основу покладено прагматичний підхід: "Якщо існує обмежений ресурс, і його на всіх не вистачає, то неминучою є конкурентна боротьба за володіння цим ресурсом".
Ресурсів Землі все одно не вистачить для всіх, тому "дикі" народи повинні звільняти місце для "цивілізованих". Для підкріплення своїх "теорій" уряд США підготував до масового виробництва арсенал найновітніших видів озброєнь: від генетичної та психотронної зброї до космічних крейсерів, здатних бомбувати об'єкти на Землі урановими циліндриками.
Якщо сприймати закони капіталізму як "природні" та "вічні" (що у принципі хибно, бо побудоване на них суспільство ефективно існує всього лише кількасот років і то – на обмеженій території), то розпад СРСР слід трактувати як перехід до цієї "природної" системи капіталізму, а сам СРСР – як помилку історії. Але, як відомо, в історії помилок не буває.
Говорячи про ринок та приватну власність, треба мати на увазі, що вони є основою не тільки країн "золотого мільярду". А й, скажімо, Ліберії.
Територія Ліберії була викуплена у місцевих племен американським урядом у 1820 році. У 1822 році сюди стали переселяти чорношкірих мешканців зі США, сповнених бажань створити вільну державу за зразком і подобою самих США.
У 1847 році Ліберія ("liberty" – свобода) стала республікою. Політична та соціально-економічна система Ліберії була скопійована з американської і є такою по сьогодні, країна побудована з "чистого листка". Основа населення – колишні американці, щоправда, чорношкірі. Про результати "експерименту" можна судити з даних таблиці.
Ще більш цікавими є Індія та Китай. Кожна з цих країн за населенням переважає усі країни "золотого мільярду", разом взяті. Обидві вони успадкували чи не найдревніші на Землі цивілізації і знаходяться у приблизно однакових кліматичних та географічних умовах.
Навіть сучасні республіки обидві створили майже одночасно – у кінці 40-х минулого століття. Але Індія послідовно тримається капіталізму англійського (класичного) типу, а Китай, не менш послідовно – соціалізму марксівського зразка. Результати конкуренції теж видно з таблиці.
У основі кожного етносу та історичного періоду лежить своя унікальна політекономічна модель. Марксівський соціалізм і смітівський капіталізм, що ліг в його основу, – це два протилежні способи вирішення завдань епохи, котру називають "індустріальною".
І країни ринкової демократії чекає не менш катастрофічний занепад, ніж СРСР, Древній Рим та гітлерівську Німеччину.
Теорія ринкового господарства у тому вигляді, у якому її подають в Україні як останнє досягнення світової політекономічної думки, є почерпнутою з іноземних підручників сорокарічної давності. Бо жодна країна, що себе поважає, не відкриє на широкий розгляд своїх останніх досліджень та висновків у даній стратегічній сфері.
Особливо це стосується США. Кожен день, у який українським та усім іншим студентам на Землі вдовбується ідея "ідеальної універсальності" капіталізму, подовжує існування США у ролі світового гегемона.
Зміна епохи неминуче тягне за собою зміну ідеалів, системи "вічних" та "природних" цінностей, а зміна системи цінностей – зміну країни-лідера.
І нова епоха прийде тоді, коли на світовій арені з’являться нові етноси-лідери, що запропонують світовій спільноті більш привабливі умови існування. Зрозуміло, що США доведеться тоді поступитися місцем.
Якщо пристати на точку зору, що "індустріальна" епоха добігає свого кінця і повинна уступити місце епосі "постіндустріальній" (що прогнозується на 2015 рік), то основним завданням та проблемою сьогодення стає не побудова ринкової економіки на зразок американської у світовому масштабі, а створення якісно нового суспільства, що могло б ефективно розв’язати непереборні для сучасного світу проблеми і дати приклад усьому світовому співтовариству, започаткувавши глобальний перехід до нової епохи.
МІСІЯ УКРАЇНИ
"Нація в рабстві прагне більше до збереження того, що має, ніж до здобуття більшого; на противагу цьому, нація вільна прагне до завоювання, а не до збереження", – стверджував Монтеск’є.
У незалежності України є свій глибинний смисл: новий слов’янський суперетнос повинен бути створений під її проводом. У цьому полягає історична місія нового українського етносу.
Цей суперетнос повинен бути якісно новим утворенням, на основі ментальності прийдешньої епохи. Лише в цьому випадку існування незалежної української держави матиме виправдання і "ліцензію" Всесвіту.
Народ, від якого вимагається здійснити ключову місію, так би мовити, "обраний", не може сподіватися на комфортне життя у межах старого світопорядку, котрий він повинен розвалити.
Більше того – такий народ спеціально ставиться у екстремальні умови, близькі до повного вимирання, щоб ліквідувати будь-яку альтернативу для нього. Урятування світу є більш важливим завданням, ніж сите та бездіяльне благополуччя.
Сама соціально-економічна система суспільства є алгоритмом виконання етносом своєї унікальної місії. Прагнення побудувати у себе "успішне" суспільство методом запозичення суспільного ладу у інших є подібним до спроби стати знаменитим композитором шляхом переписування рукописів Моцарта.
Тому, які б "рехворми" не вигадували тутешні "народні обранці", яких би зусиль не докладали уряди для реалізації цих реформ, задоволеність українців та, особливо, їхні плодючість і тривалість життя не зростуть ні на йоту, поки в основу практичної політики не буде покладена історична місія і вищі духовні цінності.
Збільшення задоволення людини є основним завданням соціально-економічної системи і основним критерієм її оцінки. Але зрозуміло, що жоден соціально-економічний лад задовольнити вимоги раба не здатен, а жодна держава у такому стані довго існувати не зможе.
Тому мусується образ новітнього Месії, надлюдини, що здатна була б забезпечити кожному українцеві задоволене і не обтяжене зайвими клопотами життя, скажімо, на Канарах.
Але ж лідера створює народ, перетворюючи звичайну людину на великого історичного діяча. Месія є в кожному з нас, якщо тільки кожен з нас є здатним до духовного вдосконалення.
Автор особисто відчуває величезний пієтет до Тимошенко і вважає її єдиним на сьогодні серйозним державним діячем в Україні. Автор б з радістю довірив їй своє майбутнє, якби тільки не одна проблема: хибні уявлення, покладені в основу формулювання мети, завжди приводять до катастрофи.
У переломні моменти історії, коли час, простір, матерія та енергія стиснуті до максимуму, політик, державний діяч не має змоги одночасно займатися самоосвітою та вирішувати нагальні практичні питання. Тому змушений покладатися на свою "інтуїцію", котра, у свою чергу, базується переважно на старих уявленнях.
Останній "Месія", що інтуїтивно вів свій народ, послуговуючись цінностями умираючої епохи, і привів цей народ до катастрофи, покінчив життя самогубством у 1945 році. Після всебічного узагальнення досвіду його діяльності цивілізовані країни прийшли до висновку, що питання розробки фундаментів національної політики слід віддати у відання університетам, а не політикам.
В Україні сьогодні, за великим рахунком, немає вчених, здатних вирішувати поставлені перед ними історією завдання з точки зору державотворчої нації. У цій ситуації можна звинувачувати СРСР, можна клясти "недолугий" народ, але картина від цього не зміниться.
Більш продуктивною видається праця по створенню в Україні власної школи національної політекономії. Тільки мова повинна йти про українську національну політекономію з унікальним підходом та українським унікальними завданнями.
Розгляд простих побутових проблем "бідні ми чи прибідняємося?" привів українців до фундаментальної дискусії на філософські теми. Здавалося б – причому тут історична місія України та зміна епох, якщо у Оверка нема чим за газ заплатити?
А при тому, що особливість сучасного моменту полягає у необхідності не мавпування "універсальних рецептів успіху", а фундаментального політекономічного осмислення і формулювання шляхів розвитку українського суспільства на основі його унікальних рис і здібностей.
Без вирішення цього завдання гроші у бідного Оверка ніколи не з’являться, а сам Оверко ніколи себе вважати бідним не перестане. І вирішувати це завдання мусимо ми, українці, бо чужий розум і досвід нам наші проблеми не розв'яже.
Олександр Бобик, політеконом, Чикаго, для УП
