Звичайна кавказька трагедія

Придушення акцій громадського протесту в Єревані викликало мляву реакцію в Україні. Керівництво держави заклопотане боротьбою довкола президії ВР та відносинами з господарюючими суб’єктами Росії.

Коли падає тиск у газовій трубі, стає не до занедбаних куточків Кавказу. Між тим, події у Вірменії викликають цілу низку аналогій, які не можна оминути.

Можна скільки завгодно казати про відмінності між політичними культурами двох наших країн, однак і Україна, і Вірменія вийшли з однієї радянської "шинелі". Тому і цікаво подивитися, що сталося у колишній радянській республіці під час пост-виборчої боротьби між владою та опозицією.

Що сталося?

Вибори президента у Вірменії відбулися 19 лютого.

Переможцем президентських перегонів офіційно визнано діючого прем'єр-міністра Сержа Саркісяна, який згідно з оприлюдненими результатами, отримав 53% голосів. Його опонентом був перший президент Вірменії Левон Тер-Петросян.

Саркісяна вважають спадкоємцем президента Роберта Кочеряна, термін перебування при владі якого минув цього року.

Прихильники Тер-Петросяна не згодні з результатами виборів і звинувачують владу у фальсифікаціях. При цьому міжнародні оглядачі назвали вибори справедливими і вільними, визнавши деякі проблеми і необхідність удосконалення виборчого процесу.

Опозиція вивела людей на вулиці, щоб домогтися нових виборів. Однак під час масових демонстрацій в Єревані відбулися сутички, влада вивела на вулицю танки. 8 осіб були вбиті, 130 поранені, більше 100 опинилися за ґратами.

У столиці Вірменії було оголошено надзвичайний стан. На цей час вірменським ЗМІ заборонили використовувати будь-які джерела інформації, крім державних. З ТВ програм вирізають репортажі CNN про події у Вірменії, були закриті кілька веб-сайтів. Тільки закордонні журналісти зараз можуть дозволити собі відвідувати прес-конференції опозиційного лідера Тер-Петросяна.

Тим часом, влада Вірменії не вперше використовує силу проти політичних опонентів. Наприклад, у 1995 році, коли Тер-Петросян був президентом, щонайменше один опозиціонер помер за ґратами в той час, як його політична партія була заборонена.

Вірменський анти-Майдан

Тандем Кочарян-Саркісян, як і очікувалося, не злякався опозиційних маніфестацій і застосував збройну силу.

Якщо на початку масових акцій протесту ще знаходилися бажаючі зробити пряму аналогію між Києвом та Єреваном, то сьогодні таких уже немає. Традиція "кольорових революцій" зробила крок убік.

1 березня близько 2 тисяч демонстрантів вийшли на вулиці Єревана на знак протесту проти підрахунку результатів президентських виборів, що відбулися 19 лютого.

Російські спостерігачі одразу почали говорити про схожість подій у Єревані з драматичними акціями влади у Бішкеку (19 квітня 2007 року) та Тбілісі (7 листопада знов-таки минулого року). Мовляв, "кольорові революції" починають їсти своїх дітей, і незабаром їхня батьківщина Україна теж відчує цей процес.

Однак, вони знову поспішають у своїх узагальненнях. По-перше, у Вірменії ніколи не було "кольорової революції". У державі, де і влада, і опозиція проросійські, не могло бути свого Майдану.

По-друге, природа подій у Бішкеку, Тбілісі та Єревані досить різна. У киргизькій столиці відбувалися заворушення що не стосувалися революції, а були скоріше сумішшю палацових інтриг та міжплемінної війни.

У Тбілісі молодий та гарячий президент просто образився на натовп своїх критиків. У Єревані інший президент, зовсім не молодий і досить розсудливий, застосував армію, тому що для Вірменії на протязі останніх сімнадцяти років – це єдина актуальна сила. Країна, що сформувала свою модерну ідентичність у полум’ї карабаської війни, не може бути іншою.

Опозиція вірменська теж не просто так, хлопчики з прапорами. Опозиційні політики Вірменії були готові до бою в прямому сенсі слова.

Якщо в Україні ненасильницький спосіб захоплення влади був не єдиним, але головним варіантом, то у вірменів мирні акції були лише "артилерійською підготовкою".

Та й фальсифікаціями тут нікого не здивуєш. У 1996 році самого Тер-Петросяна звинувачували у спаплюженні виборчої волі, на що він відповів застосуванням сили. Тепер йому довелося відчути тиск влади вже на самому собі.

У вірменської опозиції не було достатніх ресурсів для перемоги над владою. У геополітичному плані вони згодні між собою, орієнтуючись на Росію. Що опозиціонери могли запропонувати, крім звичайної критики існуючого режиму? Відсутність "супер-ідеї" робила їх справу марною.

Своєї армії в них теж не було, що в умовах Кавказу стає вирішальним фактором. Тому і програли, поховавши при цьому кілька десятків своїх прибічників.

Вісім осіб загинули під час зіткнень демонстрантів з поліцією, 130 поранені, більше 100 арештовані.

Прихильники опозиційного президента Левона Тер-Петросяна вийшли на вулиці захищати свій вибір

Президент Роберт Кочерян оголосив у країні надзвичайний стан, на вулиці з'явилися танки

Життя без фальсифікацій

"Майданна" технологія стає популярним товаром. Відтепер кожні вибори проходять під акомпанемент звинувачень у фальсифікаціях. Уявити, що еСеНДівські вибори можуть відбутися без переформатування виборчої волі просто неможливо. Фальсифікації починають шукати ще за кілька років до початку передвиборчої кампанії.

І в цьому ми значно більше схожі з вірменами чи грузинами, ніж із поляками чи навіть ізгоями сучасної Європи – сербами. От у минулому році відбулися вибори у Польщі. Однак, ніяких Майданів не було, партії швиденько узгодили коаліцію та опозицію і почали працювати.

У значно більш войовничій ніж Польща Сербії на нещодавніх виборах президента провладний кандидат переміг з різницею у чотири відсотки. Але, знов-таки серйозних заворушень не відбулося. Лідер радикальної опозиції визнав свою поразку. Хоча міг зібрати армію прихильників та почати трощити магазини, підпалювати державні установи, звернутися за допомогою до Росії.

У країнах СНД складається парадоксальна ситуація. Влада користується певною підтримкою, однак у будь-якому разі ніхто не вірить у чесність виборчих кампаній.

Фальсифікації стають супутником виборів та їх постійною ознакою. За останні кілька років масові заворушення виникали або могли виникнути практично в кожній з пострадянських республік, де проходили вибори.

Винятком були лише країни Балтії (у них вже повний ЄС) та середньо-азійські деспотії (крім Киргизії).

І українська ситуація в даному разі мало чим відрізняється від закавказької. Лише темперамент інший, тому можемо впоратися без застосування бронетехніки, гелікоптерів та хімічних спецзасобів. Вперед, до євроінтеграції!

Юрій Корогодський, для УП