Декілька думок "проти течії" щодо проекту "Великі українці"
Вразило, що у першу десятку ввійшли справді великі особистості, кожна з яких залишила видатний слід в історії України.
Попри абсолютно розмиті критерії відбору, які були штучно нав'язані організаторами проекту, до першої десятки ввійшли лише ті, життя і діяльність яких були нерозривно пов'язані з Україною і кожен з яких більшість свого життя прожив на українських землях.
Більше того, семеро з них сприймаються усіма як етнічні українці і лише двоє українцями не були - очевидно, що національність Ярослава Мудрого важко ідентифікувати, тому це особливий випадок.
Прикро лише, що цей проект також не було проведено, скажімо, 10 років тому. Тоді можна було би у значній мірі зрозуміти, в який бік іде відновлення національної ідентичності українців.
Очевидно, що результати в 1998 році були би суттєво іншими, зокрема, принаймні, щодо двох осіб — Степана Бандери і В'ячеслава Чорновола — їх гарантовано не було би у першій десятці.
Отже, не така вже безнадійна справа — відновлення національної ідентичності українців — попри загалом неукраїнський інформаційний простір в державі.
З другого боку, вразили коментарі та зарозумілість низки вітчизняних політиків, яких було запрошено як експертів.
Власне, викликає здивування сам принцип відбору експертів. Якщо пан Шустер вважав необхідною участь в програмі лідера комуністів Петра Симоненка, тобто традиційної антиукраїнської політичної сили, чому він не запросив представника крайніх правих партій, скажімо, пана Тягнибока?
Дивним виглядає рішення запросити Тараса Чорновола до участі в програмі, оскільки його погляди на історичні події в Україні, скидається, не збігаються з баченням більшості представників Партії регіонів.
То кого він представляв у цій програмі?
Зрештою, як на авторову думку, ведучий явно переборщив з кількістю політиків в якості експертів. Утім, дві особи мали особливий статус — панове Литвин і Табачник всім своїм єством показували, що вони не тільки видатні політики, але й не менш видатні історики.
Щоправда, декілька їхніх історичних пасажів кинулися в вічі. Наприклад, пан Табачник був явно невдоволений тим, що в десятці опинився Бандера. З цього приводу він прозоро натякнув телеглядачам, що це, мовляв, мешканці західної України знову проявили високу активність і штучно привели в десятку деяких небажаних діячів.
При цьому він чомусь (чи спеціально?) не подумав, що такими фразами він продовжує політику ПР щодо поділу України...
Відзначився Дмитро Табачник і інформацією про те, що Святу Софію в Києві було побудовано в 10-му столітті, хоча загальновідомо, що її побудовано в 11-му столітті -1017-1037 роки, потім, до речі, ще довго йшла добудова.
Крім того, він висловив сумнів в тому, чи обрали би Леоніда Кравчука президентом, якби він не підписав Біловезького договору про ліквідацію СРСР. Натомість Кравчука спочатку обрали президентом – 1 грудня 1991 року, а вже потім він підписав той договір – 12 грудня того ж року.
Глибоко "науковим" був коментар Володимира Литвина про Богдана Хмельницького, який зводився до того, що зараз новітня Україна продовжує те, що започаткував гетьман.
Якщо лідери новітньої української держави підписують нові переяславські договори з Росією, то пан Литвин є активним учасником цього ганебного процесу, адже він довгий час був керівником адміністрації Кучми та головою Верховної Ради.
Цікаво, що ні пан Литвин, ані пан Табачник чомусь не висловили свого негативного ставлення до того факту, що в сотні великих українців опинилися такі діячі як Лєнін та Брєжнєв, які принесли українцям більше зла, ніж добра.
До речі, щодо обрання Щербицького в першу сотню великих українців, то аргументація експертів межувала з блюзнірством. Було сказано, що, мовляв, за часи його керівництва суттєво зріс добробут українців.
Цікаво, якою статистикою користувалися пани Кравчук, Литвин та інші?
Автор добре пам'ятає, як на початку 70-х років, коли Щербицький замінив Шелеста на посаді головного комуніста УРСР, в кожному великому гастрономі Києва можна було купити декілька сортів копченої та напівкопченої ковбаси, твердого сиру, свинину, курятину та яловичину за державною (низькою) ціною. Про дефіцит масла та інших молочних продуктів тоді в Києві ніхто і не чув.
На початку 80-х, через 10 років правління Щербицького, копчену та напівкопчену ковбасу можна було отримати лише в пайку на виробництві, твердий сир пристойної якості був лише на Хрещатику, а за свининою і курятиною були величезні черги.
А вже наприкінці правління "добродія" Щербицького (кінець 80-х років) автор цих рядків вставав о 5:30 (!) ранку та йшов займати чергу за молоком для маленького сина. Ясно, що вчорашні комуністи Кравчук та Литвин про це не знають, бо, мабуть, тоді ходили не в магазини, а в спецрозподільники за пайками.
Вище наведені пасажі яскраво підкреслюють відому хворобу багатьох вітчизняних політичних діячів, якій активно сприяють українські ЗМІ. В Україні сила силенна політиків, які одночасно подають себе як видатних науковців та експертів. Вони купують дисертації, фіктивно читають лекції в вузах і через рік-два стають "професорами", а деякі навіть академіками.
Усе це відбувається паралельно з їхньою основною роботою на посаді міністра, депутата, голови облдержадміністрації чи адміністрації президента. Будь-який науковець, який займається лише наукою, підтвердить, що на написання кандидатської та докторської дисертацій йде 15-20 років, а для отримання звання професора — ще декілька років.
Проте, низка відомих політиків, зокрема й деякі експерти з передачі пана Шустера, пройшли цей шлях у багато разів швидше, причому без відриву від "виробництва" —політичної діяльності чи керівної роботи.
Та міжнародні бази наукових даних яскраво підтверджують їхню "професійність". Наприклад, якщо в найавторитетнішій в науковому світі базі даних Інституту наукової інформації (Філадельфія, США) задати пошук наукових праць панів Литвина та Табачника (як і абсолютної більшості українських політиків-проФФесорів), база видає відповідь "No articles found".
На прохання показати цитування праць цих науковців — база видає декілька праць у наукових журналах західних країн, в яких цитується декілька газетних (не наукових!) публікацій панів Литвина та Табачника. Коментарії, як кажуть, зайві...
Роман Черніга, для УП
