Подвійні стандарти

Вступ України до НАТО не є приводом до розриву договору з Росією

Останнім часом затуліними, регіоналами, комуністами тиражується теза про те, що ПДЧ, не кажучи вже про вступ до НАТО, суперечить статті 6 Договору 1997 року про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.

Відповідно, договір не буде подовжено, і кордони України знову поставлять під сумнів. В статті 6 зазначеного договору знаходимо: "Кожна з Високих Договірних Сторін утримується від участі або підтримання яких би то не було дій, спрямованих проти іншої Високої Договірної Сторони, і зобов'язується не укладати з третіми країнами будь-яких договорів, спрямованих проти іншої Сторони.

Жодна із Сторін не допустить також, щоб її територія була використана на шкоду безпеці іншої Сторони".

На перший погляд, може здаватися, що тут якраз про НАТО і йдеться. Утім, Росія дещо інакше трактує свої стосунки з НАТО.

Основополагающий акт Россия – НАТО 1997: "Россия и НАТО не рассматривают друг друга как противников…Россия и НАТО будут стремиться к самому широкому сотрудничеству между государствами-участниками ОБСЕ в целях создания в Европе общего пространства безопасности и стабильности без разделительных линий или сфер влияния, ограничивающих суверенитет любого государства.

Россия и НАТО исходят из того, что общая цель укрепления безопасности и стабильности в евроатлантическом регионе (вжито навіть натівське визначення - авт.) во благо всех стран требует ответа на новые риски и вызовы, такие, как агрессивный национализм, распространение ядерного, биологического и химического оружия, терроризм, продолжающиеся нарушения прав человека и прав лиц, принадлежащих к национальным меньшинствам, и неурегулированные территориальные споры, которые представляют угрозу всеобщему миру, процветанию и стабильности".

(Останній абзац, до речі, пояснює, чому і після завершення "холодної війни" країни ЦСЄ прагнуть стати членами НАТО).

Але може з того часу відбулися зміни в офіційній позиції Росії? На це запитання відповідь, очевидно, слід шукати у нещодавно (6 квітня) підписаному Бушем і Путіним документі "Декларация о стратегических рамках российско-американских отношений".

"По итогам состоявшихся в Сочи переговоров президенты России и США приняли Декларацию о стратегических рамках: Российская Федерация и Соединенные Штаты Америки, ссылаясь на Совместное заявление от 13 ноября 2001 года о новых отношениях между Россией и США, а также Совместную декларацию от 24 мая 2002 года, вновь подтверждают, что эра, когда Россия и США рассматривали друг друга как врага или как стратегическую угрозу, закончилась.

Мы отвергаем мышление по принципу "игры с нулевой суммой" времен "холодной войны", когда "то, что было хорошо для России, было плохо для Америки" и наоборот.

Напротив, мы полны решимости работать вместе, а также с другими государствами, для решения задач, связанных с глобальными вызовами 21-го века, переводя российско-американские отношения из состояния стратегического соперничества в стратегическое партнерство.

Мы намерены сотрудничать как партнеры в целях укрепления безопасности, а также совместно противодействовать стоящим перед нами угрозам миру, включая международный терроризм и распространение оружия массового уничтожения".

Звичайно, насправді російська еліта здебільшого продовжує розглядати США як загрозу, і тому є чимало свідчень, зокрема численні заяви російських політиків. Але документально зафіксована офіційна позиція Росії інша, і парадокс у тому, що виходячи з неї, приєднання України до НАТО – це плюс для російської безпеки.

Ну, а заяви про те, що Договір не буде продовжено і що таким чином знову постане питання про Севастополь і Крим, ударять по самій Росії. Територіальні претензії до України лише дискредитують Росію в світі, а в самій Україні є найкращим аргументом за НАТО.

Олексій Гарань, для УП