Двоє в човні не враховуючи електорат

Непомітно минув 25-літній ювілей Рейгановської концепції "імперії зла". Саме цей перехід – від політики економічного змагання двох систем до морального імперативу безкомпромісної боротьби зі злом – неминучим наслідком мав поразку комуністичного режиму.

Так, навесні 1983 року Рональд Рейган виступає перед Національною асоціацією євангелістів США: "Помолімося за спасіння всіх, хто живе в темноті тоталітаризму – молімося, щоб вони відкрили радість пізнання Бога. Але будьмо свідомі, що допоки вони проповідують верховенство держави, проголошують її всесилля над особистістю і пророкують своє остаточне панування над всіма народами землі, вони – джерело зла в сучасному світі.

Я закликаю вас відкинути спокусу гордині – спокусу непродуманого возвеличення себе задля того, щоб клеймувати обидві сторони як рівновинні, клеймувати, ігноруючи історичні факти та агресивні пориви імперії зла і спрощено називаючи гонку озброєнь величезним непорозумінням, клеймувати, а насправді усуватися від боротьби між правдою і кривдою, між добром і злом".

Ці нехитрі і зрозумілі істини вилущували сутність проблеми і виносили її з-під ідеологічних нашарувань на рівень базових моральних цінностей християнської цивілізації: компроміс зі злом є зло.

В термінах теорії двох етичних систем Лефевра (його книга "Алгебра совісті" вийшла в 1982 році, і незабаром нею зацікавився американський держдеп) суть Рейганової трансформації політики стає гранично зрозумілою.

За цією теорією є дві етичні філософії: перша, власне, постулює, що "компроміс між добром і злом є злом", друга – що "для досягнення добра можливий компроміс зі злом".

Лефевр стверджує, що рефлексуючий індивід (тобто осмислюючий себе) прагне підвищити образ себе (того, яким індивід бачить себе у своїй уяві). В результаті, в першій етичній системі ідеальний індивід, негативно оцінюючи компроміс між добром і злом, прагне – для підтримки самоповаги – компромісу з іншим індивідом.

І навпаки, в другій етичній системі – при настанові, що добро можна досягати і через зло – неможливе таке вирішення конфлікту, яке б зберігало гідність обох сторін.

Парадоксально, але суспільство, що ставить особистість вище колективу, функціонує на засадах кооперації (гра за чесними правилами). А в суспільстві, що сповідує вищість колективних цінностей, домінує ворожа постава один до одного.

Слід, звичайно, пам’ятати, що моделі завжди ідеалізують реальність, життя багатоколірне, а не чорно-біле, однак, з іншого боку, модель фокусує увагу на сутнісних і не завжди помітних рисах цієї реальності. Вона, ця ідеальна модель, окреслює домінуючий у масовій свідомості ідеал суспільних відносин, до якого суспільство більш чи менш наполегливо прагне.

Але вернімось до Рейгана і його концепції "імперії зла".

Допоки СРСР розглядався США (тобто, носіями першої етичної системи) як суперник, що має інші погляди, домінуючим було намагання досягти з ним компромісу. А досягти компромісу з ним було неможливо, оскільки в другій етичній системі (типовим представником якої і був СРСР) конфлікт закінчується або перемогою, або поразкою. Третього (компромісу) не дано.

Якщо ж СРСР усвідомлюється, в першу чергу, не партнером і навіть не суперником, а – в силу неморальних принципів його сутнісної природи – злом як явищем, то ситуація вирівнюється: обидві сторони ведуть безкомпромісну боротьбу. Причому ця безкомпромісність не переноситься на особистості.

Зрештою розділення персонального і ціннісного пластів комунікації дало можливість Рейгану збудувати доброзичливі стосунки зі своїм візаві Горбачовим (домінанта міжперсональної кооперації), не поступаючись в безкомпромісності боротьби з комуністичною ідеологією (домінанта боротьби зі злом). Результат відомий.

Виходячи із спостереження Лефевра, що "нормальний індивід не може вольовим зусиллям вийти з-під "юрисдикції" моральної свідомості, так само як він не може змусити себе перестати розуміти рідну мову", можна було б критикувати політику старої Європи щодо Росії.

Цікавішим видається застосувати теорію двох етичних систем до нашої нинішньої ситуації в Україні.

Модель Ющенко+Янукович

Перша така спроба була зроблена стосовно пари "Ющенко – Янукович", що знаходилися в процесі розпуску парламенту після кількох відповідних указів президента. Ющенко виступав як представник першої етичної системи, Янукович – як приклад другої.

Власне, Ющенко є дещо специфічним представником першої етичної системи, бо ця система, як правило, кореспондує в уяві її носія з егалітарним баченням правильної організації суспільства.

Ющенко це правило не підтверджує. Але і не заперечує. І ця антиномія загальної рівності та хоружівсько-візантійської ієрархічності поєднує президента зі своїм народом, амбівалентність якого формувалася на пограниччі цивілізаційного поділу.

Щодо другого представника згаданої на початку абзацу пари ремарок не маю.

Так от, тодішній аналіз показував, що найоптимальнішою для Ющенка тоді була політика конфронтації з опонентом – що, відповідно, життя і підтвердило. Підтвердження, правда, відбувалося надто невпевнено і зигзагоподібно, стосовно чого теорія, зрештою, має своє пояснення. Навіть два.

Перше – наявність у президента секретаріату, причому такого, в якому відверто домінує друга етична система. Через її призму сигнал, отриманий політикумом і суспільством від президента, може співвідноситися із посланим з точністю до навпаки. Рівно це ж може відбуватися і зі зворотнім сигналом. Звідси, до речі, і ще один чинник цілком зрозумілого скепсису щодо першості етичної системи Ющенка.

Друге пояснення – тої ж природи, що і в описаному випадку конкуренції США-СРСР. З тою різницею, що Рейган усвідомив різницю між злом партнера і злом як явищем, а в нашому випадку рівень усвідомлення був недостатнім.

І це викликало спорадичне перемикання з однієї позиції на іншу: від Януковича як партнера (хай і недосконалого, але якого можна навчити любити українське) до Януковича як окреме і конкретне проявлення загального політичного зла.

Пояснимо ефект спорадичного перемикання аналогією.

Є така оптична ілюзія – "куб Неккера", Луї Альфреда Неккера, швейцарського кристалографа, що опублікував її в 1832 році. Лінії на малюнку наш навчений мозок інтерпретує як ізометричне зображення куба. Ілюзія полягає в тому, що є дві можливі орієнтації цього куба, інтерпретованого з рисунку.

Спочатку бачимо одну з них, і вона видається єдино можливою, через деякий час куб "переклацується", і перед нами вже інша орієнтація. Поки ми дивимося на картинку, доти тривають "переклацування" – так само як на іншій картинці: між молодою кирпатою дівчиною і старшою горбоносою жінкою (принагідно зазначу, що на цьому феномені "фігури і фону" і була збудована гештальт-психологія).

Оці невидимі переклацування "партнер/явище" в оцінці Ющенком Януковича і дано було нам у відчутті зигзагоподібності і непередбачуваності.

І ще два зауваження. Перше, щодо переклацування. Для Януковича, який в режимі "недосконалого партнера" успішно досягав компромісів з президентом, тактика маленьких перемог в персональному спілкуванні привела в результаті до великої поразки в режимі "явища" ("думали, что он лох, а он оказался беспредельщиком") – аналогічної до поразки успішного негоціатора Горбачова.

Друге, щодо недостатньої усвідомленості переклацування. Вона виникала через певну українську національну (в сенсі країни) специфіки.

В США (і не тільки там) існує розгалужена мережа інтелектуальних інституцій, для яких осмислення суспільних процесів є основною роботою. Влада є вмонтованою в цю матрицю інтелектуальних дискусій і постійно користується нею, шукаючи адекватних пояснень та концептуалізації дійсності.

Натомість в Україні політики глибоко зневажають інтелектуалів (задля симетрії відзначу, що ці почуття взаємні), тому дефіцит усвідомлення є правилом, а не винятком.

Модель Ющенко+Тимошенко

Зі справ минулих перейдемо до нинішніх. Змінився прем’єрський опонент президента, з нею і ситуація. Щоправда і цього прем’єра з її кредо "задля святої справи всякі методи добрі" я б теж відніс до другої етичної системи.

Наперед визнаю – щоб випередити закиди в суб’єктивізмі – що такий суб’єктивізм у тексті дійсно присутній. Я презентую методику бінарно-етичного аналізу, а якщо хтось має свої міркування щодо параметрів пропонованої моделі, то має і вільну волю ці параметри застосувати у власному аналізі – як і верифікувати цей аналіз з реальністю.

Постулюємо вихідні умови. Обидва індивідууми нашої моделі "Ющенко" і "Тимошенко" адекватно оцінюють ситуацію та переконані, що відносини між ними конфронтаційні, і що так думає кожен з них. Обидва модельні індивідууми вважають (причому "Ющенко" – із сумнівами, а "Тимошенко" – без), що адекватно оцінюють ситуацію, а партнер (чи скоріше, суперник) – ні.

Тепер зведемо це все у математичну формулу. Щоб не лякати гуманітарних читачів, опишу наслідки цього зведення словами, а сміливців – цим посиланням відправлю за математичними деталями.

Отже, в типології нормативних індивідів Лефевра формула, що описує модель "Ющенка" – це тип пересічного "обивателя". Принагідно можна відзначити (виключно теоретично, звичайно), що зміна конфронтаційних відносин з "Тимошенко" в його оцінці ситуації переводить формулу цієї моделі в тип "святого".

Натомість модель "Тимошенко" у масовій свідомості за цією лефеврівською класифікацією – це тип "героя". В уяві ж "Ющенка", зауважмо, модель "Тимошенко" фігурує як нормативний "лицемір" і до того ж "невиправне зло" – "машина" з нульовою ефективністю "переробки" зла на добро.

Звівши докупи формули двох індивідів і перебравши всі можливі комбінації "добра" і "зла" на вході цих моделей можна вирахувати ефективність системи "Ющенко"–"Тимошенко", з точки зору переробки зла на добро.

В результаті отримуємо: якщо у стосунках "Ющенка" та "Тимошенко" домінує перша етична система, то оптимальною конфігурацією відносин між ними буде компроміс.

Натомість, якщо у стосунках "Ющенка" та "Тимошенко" здомінує друга етична система (тобто від імені "Ющенка" його позицію формуватиме середовище секретаріату), або якщо між нашими індивідами пануватиме конфронтація, то ефективність машини з утилізації зла впаде на третину.

Модель Ющенко+Тимошенко+електорат

Життя спонукає ускладнити модель шляхом введення третього важливого суб’єкту політичної сцени. Введення електорату додає певну градацію цій чорно-білій картині і вимагає доповнень до наших вихідних допущень.

Отож, постулюємо, що "виборці" наших індивідів належать до переважно другої етичної системи, правильно оцінюють ситуацію у цьому переконані – як і в тому, що "Тимошенко" теж оцінює ситуацію правильно, а "Ющенко" – ні.

Постулюємо також, що "виборці" бачать відносини між "Ющенком" і "Тимошенко" конфронтаційними, але хочуть вірити в протилежне, і що свої відносини з "Ющенком" оцінюють як конфронтаційні, але вагаються з цією оцінкою.

Звівши всі ці описи у формулу і провівши відповідний перебір всіх можливих варіантів, можна виявити, що система сконфігурована так, що її ефективність не залежить від відносин "Тимошенко" з електоратом.

Натомість для системи оптимальною є конфронтація "Ющенка" з електоратом (тобто не загравати з електоратом, а зайняти щодо нього сувору "батьківську позицію") плюс кооперація з "Тимошенко".

Коефіцієнт корисної дії такої конфігурації сягає 100%.

Якщо ж у стосунках "Ющенка" та "Тимошенко" домінує секретаріатська, тобто друга етична позиція (або при домінуванні першої – панує конфронтація), то ефективність машини падає в середньому на третину.

Аналогічно, якщо "Ющенко" перейде до політики компромісу з електоратом другої етичної системи (політика популізму), це знизить ефективність машини в середньому на 70%.

Простіше кажучи, якщо ми маємо прем’єра з нахилом до популізму, то президент у стосунках з народом повинен виконувати стабілізуючу функцію. Але, з іншого боку, ця утримуюча функція повинна досягатися не конфронтацією з прем’єром, а будуватися на кооперуючих засадах.

Іншими словами, замість сварки має бути доброзичлива дискусія. І дискусія має бути не про те, хто буде наступним президентом, і не про те, хто з них кращий лідер…

Дискусія повинна йти про дії, рішення і стратегії: щодо НАТО чи незалежного тестування, щодо інфляції чи справедливості. Тобто – про цінності, а не про особи, якими цінними вони б не були.

Суспільство більше потребує не окремо взятого Ющенка чи окремо взятої Тимошенко, а цілісної пари, як продуктивного поєднання протилежностей.

А для тих, хто має особливу думку про президента, прем’єра чи їх пари висмикну з контексту слова Віллі Старка з "Всієї королівської раті": "треба робити добро із зла, бо більше нема з чого". Не злом, зауважте, і не зі зла, а із зла.

 

Орест Друль, "Західна аналітична група", для УП