Імідж України в кривому дзеркалі "братньої" пропаганди
Імідж будь-якої країни формується дією трьох основних чинників. По-перше, всією життєдіяльністю її громадян та спадщиною, залишеною поколіннями їхніх предків.
По-друге, цілеспрямованою іміджевою політикою держави та всіх заінтересованих інституцій. По-третє, зовнішнім інформаційним впливом. Спробуємо розібратись, як ці процеси проходять в Україні.
Дію першого чинника можна охарактеризувати коротко. На жаль, Україна дає світові негативних інформаційних приводів більше, аніж позитивних. Імідж України тісно пов’язується з корупцією, економічними та соціальними негараздами, політичною нестабільністю.
Те, що позитивного напрацьовано попередніми поколіннями і, що сьогодні для покращення іміджу країни робиться окремими яскравими особистостями та щоденною сумлінною працею, інтелектом та творчістю мільйонів "маленьких українців", зводиться нанівець насамперед діями "слуг народу".
Вплив другого чинника є незначним і пояснюється недооцінкою українською владою значення інформації. Її роль декласовано і зведено до рівня інструменту вербування електорату на чергових виборах та дискредитації опонентів.
Чиновники з відомих причин шанобливо ставляться до матеріальних активів і демонструють зневажливе ставлення до речей нематеріальних. Вони добре розуміються на розкішних автомобілях з кріслами-масажерами, елітній нерухомості, яхтах та оптових закупівлях, а інформаційній галузі відводять роль Попелюшки.
Звідси й наслідки. Реальним формуванням позитивного іміджу країни влада не займається. Цільова програма на 2003-2006 роки, через традиційну для нематеріальної сфери відсутність фінансування, фактично залишилась не виконаною. Програма на наступне чотириріччя й досі не затверджена.
Іміджеві заходи, що іноді проводяться, є спонтанними і малоефективними. Впадає у вічі непропорційно високий рівень використання етнографічної та гастрономічної атрибутики.
Шароварщина квітне буйним цвітом. У ХХІ столітті Україна намагається презентуватись у світі таким-собі уламком ХVII-ХVIII століть – часів гоголівського коваля Вакули.
Звичайно ж, українці повинні шанувати власні традиції і любити свій фольклор, національну кухню та декоративно-ужиткове мистецтво, але на міжнародному рівні пропагувати варто не стільки гопак, сало та шаровари, скільки, насамперед, національні досягнення, які є, або можуть бути, надбанням всього людства.
Варто нарешті визначитись, що Україна – це сучасна держава, яка пам’ятає своє минуле, але, як і всі цивілізовані країни, дивиться і рухається у майбутнє.
На відміну від української влади, по-справжньому серйозно, іміджем України опікується Російська Федерація, влада якої дуже добре розуміє роль та значення інформації і майстерно володіє всіма технологіями її застосування: розвідка-контррозвідка, пропаганда-контрпропаганда, реклама-антиреклама, інформація-дезінформація.
Звичайно ж забарвлення такого іміджу є дуже своєрідним.
Усім вже набридли постійні наїзди на Україну як транзитера та споживача газу. А коли ж, чи не вперше у своїй історії, Росія отримала реального газового ляпаса від українського уряду, платівку довелось змінити. Обійшлось це зовсім недорого, зате яким гучним був ефект!
Лише 1200 гривень (близько 5400 рублів) вистачило для того, щоб відволікти увагу, без перебільшення, всієї світової спільноти від сплеску ксенофобії та зародження фашизму в Росії, а заодно й звинуватити напередодні Дня Перемоги в культивуванні нацистської ідеології Україну, народ якої, за словами Черчілля, постраждав від гітлеризму чи не найбільше.
Тільки уявіть: тайванська лялька, виставлена на прилавку одного з численних київських генделиків, схвилювала світ більше, ніж реальні трупи десятків представників інших рас та народів, які щорічно гинуть в Росії від рук місцевих бритоголових націонал-патріотів!
І чомусь нікого не дивує і не шокує, що в центрі Києва досі стоїть пам’ятник Леніну, а комуністи замість конспіративних квартир, шалашів у Розливі та ЦК в екзилі мають фракцію в українському парламенті.
Невже забули, у кого Гітлер учився будувати концентраційні табори? Треба віддати належне послідовникам Геббельса – таки уміють зробити з лайна кулю пропагандисти російського Першого каналу.
А ще цікаво було б дослідити коло спілкування та політичні уподобання власника генделика та прослідкувати шлях ляльки з Тайваню до України. Часом не через Хутір Михайлівський вона до нас потрапила?
Бо завжди, коли світом прокочується хвиля негативних публікацій про Україну, як і у випадках з газом та лялькою Гітлера, з поміж сторінок поважних світових видань стирчать не те, що вуха, а будьонівки, нагани, парашути та пробірки з діоксином і полонієм кремлівсько-газпромівсько-гебешного пулу.
Як тут можна не погодитись з Минком, який закликав бути обережним зі словосполученням "високі європейські стандарти журналістики". Очевидно, що гроші, навіть якщо вони газпромівські, не пахнуть.
І хоч сьогодні представники деяких західних ЗМІ встигли пояснити свою участь в антиукраїнській кампанії втомою від нічної зміни, покаятись і пообіцяти надалі таких витівок не скоювати, осад таки залишився.
Якщо ж подивитись російські фільми та серіали, особливо з військово-патріотичної тематики, впадає у вічі: зрадники та інші негативні персонажі зазвичай "гекають" та мають українські прізвища.
Українців "стратегічні брати" зазвичай зображують такими собі недолугими і злодійкуватими свинопасами, що їдять сало та "тирят русскій ґаз". Зовсім свіжий приклад: 29 квітня на каналі "1+1" демонструвався російський фільм "Таємниця вовчої пащі". Голос за кадром повідомив, що фільм українською мовою дубльовано на замовлення каналу "1+1".
Перша реакція глядача: "1+1" – молодець, виконує норму закону. Проте перегляд фільму вже з перших кадрів шокує його відвертою антиукраїнськістю. Переповідати цей пропагандистський витвір не варто, але чогось більш огидного бачити не доводилось давно.
Особливо ж обурює те, що фільм є дитячим, тому логічно запитати: які почуття він здатний викликати в українських дітей, який слід залишити в їхніх душах?
Тих самих дітей, мізки яких через той же "1+1" та інші так звані українські телеканали, і так щоденно промиваються каламутними хвилями імперської пропаганди.
Всілякі нескінченні "русскіє спецнази", "мєнти", "бріґади" "солдати" та "кадєти" небезпечні тим, що своєю масовістю дезорієнтують українців у сприйманні власної Батьківщини та усвідомленні національної ідентичності.
А от фільм, у якому чудові дітки офіцерів російського ЧФ протистоять тупому, агресивному і водночас боягузливому синку офіцера українських ВМС, принижує їхню гідність і сприяє явно не вихованню почуття патріотизму, а, скоріше, – комплексу національної меншовартості.
Те, що Росія продукує такі фільми, нікого дивувати не повинно – їй, як і горбатому вже нічим не зарадиш. Образ ворога конче потрібен імперії задля зцементування не надто монолітного строкатого конгломерату народів.
Дивує інше – нахабство та абсолютна впевненість у своїй безкарності тих, хто транслює у вітчизняному ефірі образливі для українців пасквілі.
Сумно, але не дивно, бо навіть після скандалу 2005 року з російськими "Окнами", в одному з випусків, Нагієв влаштував виставу про те, як "хахлушкі в Масквє" позбавляються "хахляцкаво акцента" оральним сексом, "Новий" канал ще довго крутив цей вертеп у прайм-таймі. Договір, мовляв.
При цьому ні власник, ні менеджери каналу жодних ознак каяття не виявили, у відставку не подали. А "Окна" неушкодженими перекочували на інший канал. При цьому не спостерігалось належної реакції ні з боку влади, ні з боку політичних партій патріотичного спрямування.
Проковтнули і не подавились. А Нагієв, судячи з нейтрально-позитивних згадувань в українському сегменті Інтернету, в Україні не персона нон грата, а бажаний гість.
В якій ще країні національний телеканал дозволив би собі поливати помиями своїх співвітчизників у їхніх власних домівках?
Горезвісна українська толерантність вже зашкалює за рамки розумного і стає схожою на беззубість. Дотепні журналісти вже й слово нове придумали – "толерасти".
Те, що сьогодні відбувається в російському ефірі вже навіть ялова українська влада називає інформаційною війною проти нашої держави. Росія глибше ніж Україна інтегрована у світовий інформаційний простір, тому й не дивно, що через міжнародні системи обміну новинами, іноземні ЗМІ українські новини отримують з подачі Росії, у відповідному соусі, звичайно.
До чого це призводить, ілюструє наведений приклад з лялькою фюрера.
Прикро, але доводиться констатувати, що на млин імперської пропаганди затято ллють воду українські телеканали, які стали головними провідниками інформаційної політики Кремля в Україні.
Жадоба до економічної вигоди в умовах не в міру ліберального українського медійного законодавства призвела до того, що канали, які займають національні радіочастоти, транслюють чи не всі 90% інформаційного продукту однієї окремо взятої країни – Росії, з усіма відповідними наслідками, у тому числі, можливістю останньої проводити імперську агітацію та антиукраїнську пропаганду в максимально комфортних умовах.
Окрім того, їхні власні програми, такі, як "Свобода" Шустера, стали постійною трибуною для всіляких українофобів затуліних, лєонтьєвих, жиріновскіх, павловскіх. Те, що капає на мізки українців з каналів ТБ, культивує любов до Росії і всього російського і, нерідко, зневагу до України і українського.
Дієвість такої роботи красномовно ілюструють оприлюднені 12 травня результати досліджень соціологічних служб КМІС (Україна) та Левада-Центр (Росія). В той час, коли 88% українців ставляться до росіян позитивно і лише 7% негативно, добре ставлення до "молодших братів" демонструють лише 55% росіян, тоді, як 34% до них ставляться погано.
Українські можновладці, щоб не мати собі зайвого клопоту та не дратувати "старшого брата", зазвичай звикли не помічати його недружніх випадів і, про всяк випадок, по-страусячому ховати голову в пісок.
Проте безпрецедентна нахабність інформаційної агресії проти України вже перетнула критичну межу й змусила владу нарешті звернути увагу на цю проблему. Питання інформаційної безпеки було винесено на розгляд Ради Національної безпеки та оборони, засідання якої відбулось 21 березня.
На засіданні Президент Ющенко, зокрема констатував, що Україна стала полем для здійснення інформаційно-психологічних операцій в інтересах інших держав, а їхня інформаційна експансія призводить до дезорієнтації українців у питаннях мови, культури, релігії, цивілізаційного вибору, до розмивання національної свідомості та загалом перешкоджає консолідації нації.
Втішає та дає певні надії на позитивні зрушення те, що імідж держави РНБО визначає як важливу складову її інформаційної безпеки. Рішенням Ради, за результатами розгляду цього питання, в двомісячний термін доручено розробити і затвердити нову державну програму формування позитивного іміджу України.
Хочеться вірити, що її не спіткає доля попередньої. Влада дійсно зробить висновок, що політика попередніх років була декларативною, тому й провальною, і в питаннях формування і реалізації іміджевої політики відбудуться кардинальні зміни.
До затвердження та оприлюднення нової програми часу залишилось небагато. Незабаром зможемо переконатись, чи уміє українська влада вчитись на власних помилках, і чи здатна вона захистити національні інтереси в інформаційній сфері.
Сергій Олійник, для УП
