Уся президентська рать…

П'ятниця, 2 травня 2008, 19:25

Іноді в політиці достатньо одного карколомного кроку, несподіваної заяви на межі парадоксальності, неочікуваного вчинку, щоб переломити ситуацію, змішати всі карти й перехопити ініціативу.  

Сталося так, що після чи не першого розлогого інтерв’ю, відомого своєю утаємниченістю, Коломойського, в якому олігарх зізнався, що він є фанатом Віктора Ющенка, крига скресла.

Можливо, збіглося у часі, елементарно співпало, але констатуємо: саме квітень став місяцем, коли наближені до президента політичні сили почали доводити одна одній, а надто самому гаранту, свої незамінність і відданість.

І якщо раніше, за винятком вірного президентського Санчо Пансо з власного секретаріату, Ющенко, по суті, мало на кого міг насправді розраховувати, тепер ряди його політичних прихильників досить несподівано почали зростати.

Утім, ні в якому разі не претендуємо на точку відліку – цілком можливо, що таким приводом стало не висловлювання Коломойського, а, скажімо, тріщина, що утворилася після раптової й зовсім неочікуваної заяви Юлії Тимошенко про Україну як парламентську республіку.

І вже на цьому тлі – загострення конституційної кризи. А конфлікт навколо Фонду Держмайна і приватизації Одеського припортового й зовсім зірвав маски з провідних політичних гравців, змусивши їх конкретно визначатися і зайняти чітко регламентовану позицію – президентський чи прем’єрський бік барикад.

Причому, окремі з них – як от очолювані В’ячеславом Кириленком і Юрієм Луценком – отримали гарний шанс не тільки продемонструвати президентові свою суперлояльність, а й відтерти Віктора Балогу, який, набивши оскомину візантійськими інтригами в президентському оточенні, монополізував не лише інформаційні потоки, а й доступ до тіла.

Першим, хто прагматично і демонстративно скористався представленою можливістю, став лідер фракції НУНС, якого небезпідставно підозрювали в пробютівських настроях ще з часів нестерпно довгих пологів так званої демократичної коаліції.

Спокусившись посадою спікера, В’ячеслав Кириленко тривалий час не тільки йшов сам у фарватері політичної лінії БЮТ, а й спрямував туди більшість фракції.

Тоді, з подачі чільника секретаріату, до відома президента було доведено наступний факт: нібито Кириленко у супроводі Тимошенко навідувався у ще порожній кабінет голови Верховної Ради, щоб "приміряти" на себе спікерське крісло.

Як відомо, Віктор Ющенко володіє дуже чутливою і вкрай вразливою психікою. Він може забути, пробачити, здавалося б, немислимі вчинки і стратегічні прорахунки як друзів, так і ворогів, коли їх можна пояснити певними об’єктивними обставинами, недосвідченістю, врешті, низьким професіоналізмом.

Проте гарант ніколи не подарує підступної дворушності, наглої зради, дій, що не кореспондуються з вилаштуваними власноосібно моральними забобонами. Тож В’ячеславу Кириленку, як і Юрієві Луценку, доведеться ще довго позбавлятися наслідків "бютівського затемнення". Хоча обидва останнім часом якраз у цьому досить успішні.

Ніколи раніше лідер фракції НУНС не дозволяв собі такої різкої, на грані мітинговості, риторики стосовно партнерів по коаліції, як після заяви про можливий перехід до парламентської форми правління.

Не зупинила його і фраза Тимошенко, сказана під час розбору польотів на загальних зборах коаліції, про рейтинг президента, який, нібито, перетнув критичну точку сповзання і став непідйомним.

Кириленко, підхопивши естафету безапеляційності, звинуватив "БЮТ, регіоналів і комуністів у бажанні відібрати повноваження у президента і передати їх партійним фракціям парламенту і якомусь канцлеру".

На практиці, вважає він, це означає "створення системи колективної безвідповідальності і всевладдя парламентсько-олігархічних кланів". Ліквідація інституту президентства, на думку В’ячеслава Кириленка, загрожує Україні втратою суверенітету і територіальної цілісності України.

Про те, що лідер НУНС теоретик, м’яко кажучи, не досить підготовлений, відомо давно й усім. Та він, схоже, цим не дуже переймається, головне для нього зараз зовсім інше – показати президентові, що він, як і колись, на зорі помаранчевої революції, стовідсотково відданий тільки Ющенку, а обвинувачення у перефарбованності й симпатії до "білосердечних" – лише чутки, запущені Балогою та іншими недругами.

Як уже відзначалося, президент – людина, яка здатна пробачити заблудлу вівцю, та й чільникові секретаріату нема чого ділити з Кириленком – не та вагова категорія. То ж, як водиться у такого роду компаніях, відступникові дається останній шанс.

У нашому випадку – покласти до ніг гаранта 37 штиків – саме стільки потрібно для переформатування коаліції. А необхідність цього нині не викликає жодних сумнівів після того, як Тимошенко пішла ва-банк і фактично спровокувала здачу прем’єрської посади.

Зазвичай, черга кандидатів у прем’єри вишикувалася "ще з ночі" – в ній немало поважних осіб – це і Балога, і Богатирьова, і Єхануров, і Хорошковський, і, ясна річ, Янукович. Бракує лише останнього штриха – депутатів, які проголосували б за нову коаліцію.

Тому-то й заграють сьогодні на Банковій не тільки з Кириленком, а й з Луценком – без них жоден Яценюк не допоможе. Тому й свята для них – не свята, бо ж доводиться "зачищати" ситуацію.

А поки потрібну кількість бажаючих не вдалося загнати у нову політичну резервацію, Ющенку доводиться мовчки вислуховувати прикрі обвинувачення Тимошенко у тому, що президент проводить антиукраїнську діяльність, за що народ може показати йому червону картку.

Відповісти на рівні "сама дурепа!" можна, та вдіяти нічого не вдасться, голосів не вистачає в рідній "пропрезидентській" фракції. Поки що, принаймні, не вистачає.

Ці голоси залюбки міг би дати ще один "тимошенківець" – Луценко, який контролює 18 депутатів від "Народної Самооборони". Останнім часом складається враження, що Юрій Луценко поступово "відчалює" від берега Тимошенко і дрейфує в бік Ющенка, досить прозоро натякаючи президентові на свою лояльність.

Найбільш промовистий приклад – поїздка до Донецька під маркою участі у конференції "З любов’ю і турботою до дітей" замість засідання Кабміну. До речі, цей вояж багато зіпсував крові й нервів, засвідчив непевність і внутрішню метушню колись бравого й безоглядно рішучого Луценка.

Немало видань вмістили фото гарячих обіймів міністра з Ахметовим та рукостискання з Колесниковим. Проте, мабуть, не тільки в Донецьку, а й на Банковій не поспішають повірити в щирість цих маневрів, не безпідставно підозрюючи амбіційного політика у бажанні зіграти власну гру на кістках секретаріату.

Аналізуючи, наприклад, схвальне висловлювання міністра МВС про президентську версію створення Антикорупційного бюро, на Банковій розуміють, що Луценко поступово втрачає інтерес і смак до роботи у ввіреній йому галузі.

Зазначимо в дужках: такий інтерес у нього нівелюється з кожною новою спробою хоч якось реформувати корумповану й прогнилу зверху до низів систему МВС. Особливо рельєфно це проявилося, коли широко розрекламована колегія з участю президента звелася – з подачі дуету Балога-Яценюк – до пошуку винного у маніпуляції "середнім пальцем".

Не задовольнили Банкову і пропозиції Луценка про заміну генпрокурора, а пакет (близько 20) законопроектів стосовно реформування МВС, розроблених Геннадієм Москалем, виявився заблокованими тією ж зв’язкою Балога-Яценюк.

Тож Луценко прекрасно розуміє: найкращий спосіб зберегти себе в політиці – зіскочити з "підніжного корму" МВС на більш перспективну для втілення своєї мрії в реальність, ділянку. Мрія відома й банальна – хоче людина стати президентом, очолити країну.

У ситуації, в якій Луценко опинився зараз, найбільш підходящий варіант – прорив до Київради на чолі блоку НУНС, спонсорами якого виступають Жванія та Мартиненко.

Основні гаслі кандидатів, очолюваних Луценком, не раз випробувані декларації про тотальний контроль за всіма діями і Київради силами міністра МВС – майбутнього керівника фракції.

Усе б нічого, якби не стійка алергія киян на словосполучення "Наша Україна" та неприємна оскомина від бійки з Черновецьким, якому сьогодні симпатизує чималий сегмент столичного електорату.

Проте нічого іншого Луценку зараз не залишається. Він прекрасно усвідомлює, що корпорація "Балога енд компані" вже підготували йому подарунок від імені президента.

Йому запропоновано створити партію на базі "Народної Самооборони". Власне, ідею ініціював він сам, однак на Банковій її вдало "вписали" в загальну стратегію "Ющенко-2".

Ця політична структура, за розрахунком секретаріату, повинна відбирати голоси в БЮТ, бо "пасеться" на одному з ним електоральному полі. Тож успішний похід до Київради позбавить Луценка зайвого головного болю.

Ідея такого собі політичного монстра з двома крилами-партіями, однією з яких виступить "Наша Україна", іншою – партія, яку до певного часу називали умовно "Ікс", схоже, втілюється в реальність.

Другим крилом, звичайно, не судилося стати луценковій "Самообороні". Цей хитромудрий хід Банкової розрахований, передусім, на нейтралізацію самого Луценка: чим би дитя не тішилося, нехай тільки під ногами не плутається, чекає, поки не покличуть.

Почесна місія "другого крила" відводиться ж, звичайно, для "Єдиного Центру", котрий, з легкої руки Тимошенко, називають просто й зрозуміло "Єць".

Подейкують, що крім херсонського губернатора Бориса Силенкова, до складу "технологічного проекту" секретаріату дала згоду ввійти не тільки певна кількість мерів, а й губернаторів, що, безперечно, підсилить адмінресурс політичної сили, але не факт, що справить потрібний і очікуваний вплив безпосередньо на виборців.

Окрім чергової когорти "добровольців ющенківського призову", про що переможно відрапортували і самому гаранту, і в ЗМІ, до складу "ЄЦ" "вливають" так звані маргінальні, карликові партії типу ХДПУ Журавського та Християнсько-ліберальної Черновецького, РХП Поровського, НДП Супрун (кандидатура розглядається секретаріатом на посаду губернатора Запорізької області) та інші.

Що з цього вийде – невідомо, адже мікроскопічний рейтинг цих політичних одиниць навряд чи підросте, якщо навіть формально рахувати кількість членів. Як влучно висловився один політтехнолог, одиниця, помножена на нуль, завжди нуль і принесе.

Нарешті, в битві за Київ президентські сили виступають не тільки розпорошено, але й в умовах суворої законспірованості, ледве не підпілля. Тут ставки зроблено перш за все на Черновецького та блок Кличка, до складу останнього ввійшли ставленики не тільки секретаріату, а й близькі до сім’ї президента.

Проте у ситуації, що склалася, підтримувати своїх можливих партнерів на Банковій змушені пошепки, натяками, обрисами – якщо кияни про це дізнаються, запросто можуть відмовити їм у довірі і дати, як казав один класик, "отлуп". Такий собі "секрет Полішинеля" виходить…

Володимир Кулеба, для УП

powered by lun.ua
Головне на Українській правді