Вони повернулися…

Будинок СБУ на Володимирській, 33 виглядав того дня досить дивно. В просторому холі замість звичних стін пофарбованих у витримані суворі кольори – тисячі облич, що дивляться із фотографій, замість звичної настороженої тиші – гамір.

Внизу перед входом, черга бажаючих ввійти в будинок з якого колись непросто було вийти.  Камери, мікрофони,  диктофони, блокноти в донедавна цілком закритому для преси приміщенні.

Загалом — нещадне попирання "славних" традицій КГБ. А винуватцями цього неспокою в колишньому осерді радянської карально-репресивної системи  в Україні стали знову вони – бандерівці.

Тут, на колишній Короленка, 33,  протягом десятків  років в процесі творення "добропорядних радянських громадян" ламали "ворогів народу" ("петлюрівців", "бандерівців", дисидентів).

Слідча тюрма у дворі, кабінети слідчих, довгі коридори – це було останнє, що бачили сотні тисяч незгодних перед відправкою в кращому випадку — на далекий Сибір, у звичному — на інший світ.

Ці люди повинні були зникнути. Зникнути фізично і зникнути з пам’яті. Все, що нагадувало про них: документи, отримана в ході слідства інформація, конфісковані речі осідали в таємних архівах. Потім ці матеріали  часто потрапляли у пічку, як "такі що не представляють історичної вартості".

Та система не встигла. Не встигла перетопити усіх в єдиний радянський народ, не встигла зачистити сліди існування незгодних. Тому архіви, що мали стати єдиним цвинтарем "незгодних", стали місцем, звідки вони повертаються до своїх родичів, свого народу, своєї історії.

В архівах СБУ зосереджені найцінніші матеріали нашої нещадно перекручуваної історії.  Історії, з якої намагалися вирвати окремих осіб чи цілі періоди.

Тут можна ознайомитися із тим, як перекручували і як нищили, хто перекручував і хто нищив. Конфісковані у "ворогів народу" документи, фотографії, предмети, що осіли тут, розповідають про історію боротьби проти системи, про тих, хто відважився кинути їй виклик. Маленькі історії окремих людей, з яких можна складати реальну картину "цілком таємного" періоду.

27 травня в центральному офісі Служби безпеки на Володимирській відкрилася фотовиставка "УПА. Історія нескорених". Сотні фотографій та документи, більшість із яких вийшли із сховків НКВД-КГБ, розповідають історію нескореного покоління. Дехто із них присутній в залі.

Це Степан Семенюк, уродженець Волині, який безпосередньо брав участь у творені перших повстанських відділів, згодом  — шеф політичного відділу Воєнної округи "Турів". Заарештований в 1944 році, засуджений на смертну кару, згодом замінену на двадцять років таборів. На дев’ятому році ув’язнення Степан Семенюк бере участь у Норильскому повстанні 1953 року, одному з тих, які розвалили "архіпелаг ГУЛАГ" та захитали імперією.

Це син Головного командира УПА Романа Шухевича Юрій. Вперше в цьому будинку він побував 1948 року, п’ятнадцятилітнім хлопцем. Юнака радянська влада вважала небезпечним "ворогом народу", а тому звідси він міг вийти тільки у табір. Там він втратив зір, там пройшли його молодість. Загалом Юрій Шухевич відсидів тридцять один рік

Це сотенний УПА "Кривоніс", він же Мирослав Симчич. Двадцятилітнім юнаком командуючи сотнею УПА "Березівською" розгромив цілий полк НКВД під Космачем. За що радянська влада віддячила йому тридцятьма шістьма роками таборів.

Це інші повстанці, а нині люди похилого віку, які пильно вдивлялися в фотографії, впізнаючи на них себе чи своїх побратимів по зброї.

Жива історія та історія на світлинах. Очевидна історія. Без пропагандистського намулу та остогидлих ідеологічних кліше. Ось вони, "бандиты и воры" з відкритими обличчями і вірою в погляді. Без пафосу парадів регулярних армій, без урочистої уніформи генералів.

Зі спокійним переконанням в необхідності свого обов’язку. Щоденного обов’язку захистити себе та своїх дітей: від голоду, тюрми та страху. Без роздумів, як "історія оцінить" їх. Якщо діти будуть живі – пам’ятатимуть: нічого надзвичайного, просто чергова війна. І черговий шанс, аби діти жили без чергової війни.

Ось вони через десятки років: не те що биті — нищені життям. Ті ж відкриті обличчя, але вже покраяні зморшками. Спокійно дивляться на свої молоді лиця на стендах центрального офісу Служби безпеки, приймають сучасні нагороди. Так само спокійно, як десятиліття тому дивилися в очі смерті: коричневій, червоній, безколірній.

Час і місце виставки має значення, але не для них. Для нас. Вони ж отримали все, що хотіли – на тій же Володимирській дві години тому малеча спокійно бігла до школи.

А вони просто повернулися в будинок під номером 33, де їх мордували чекісти та гестапівці. Повернулися переможцями і героями. В УКРАЇНУ. І це просто факт. В якому ніхто з тих молодих облич на світлинах не сумнівався.

 

Володимир В'ятрович