Війна всіх проти всіх

Чим хороший нинішній український прем'єр? Тим, що вміє порадувати нас влучним слівцем. Іноді навіть більш влучним, ніж здається самій Юлії Володимирівні.               

Ось і нещодавно Леді Ю заявила: "Я можу вам сказати, що, зімкнувши дзьоб, знаєте, як на картині Пікассо, я буду в дзьобі тримати цю маслинову гілку миру, незважаючи ні на які шторми".

Образ набагато красномовніший, ніж здається на перший погляд. Член Французької компартії Пабло Пікассо створив знамениту голубку в 1949 році, як емблему Всесвітнього конгресу прихильників миру.

Цей "миротворчий" рух цілком контролювався Москвою і служив банальним пропагандистським прикриттям для агресивної політики Сталіна. Західні карикатуристи в ті роки охоче зображували радянські танки і бомбардувальники, замасковані під безневинних голубок Пікассо.

Словом, епітет, використаний пані Тимошенко, як не можна краще характеризує суть і функції "миротворчості" в українській політиці. Справжнім прихильникам миру тут не місце. Проте, це стосується і всієї країни.

Уже який рік в Україні продовжується Bellum omnium contra omnes – війна всіх проти всіх. На вітчизняних просторах безроздільно панує бог Марс. Наша країна виявилася втягненою відразу в три війни: нескінченні бої в українському політикумі, культурне протистояння Сходу і Заходу, конфронтація з Росією.

Усі три військові кампанії тісно взаємозалежні. З одного боку, боротьба політичних еліт і конфлікт з РФ служать каталізаторами культурної війни в Україні. З іншого боку – наші політики активно використовують протистояння Київ-Москва та Схід-Захід у боротьбі один з одним. І, зрозуміло, перманентні внутрішні суперечки послаблюють Україну перед натиском північного сусіда.

Але, схоже, мало кого з вітчизняних політиків це хвилює.

Для наших партійних вождів війна стала способом життя. Коли українські політики не знають, що робити далі, вони починають говорити про дострокові вибори. Адже будь-які вибори – це свого роду бій; вони дозволяють зануритися в рідну стихію.

Там все знайоме і зрозуміле: є партійна диспозиція, є пропагандистське озброєння, є електоральні висоти, які потрібно відбити у ворога. Можна навіть Сталінград згадати між іншим...

Кожен вітчизняний політик вважає себе великим стратегом і мріє про бліцкриг, про блискавичний розгром конкурентів. Однак нинішня боротьба в українських верхах скоріше нагадує позиційні бої Першої світової, коли супротивники просувалися всередину ворожої оборони на кілометр-другий, втрачаючи сотні тисяч солдат.

У наших умовах роль служивих, яких безжалісно кидають на кулемети, відіграють стратегічні інтереси держави Україна. Євро-2012 ось-ось помре, ПДЧ смертельно поранено, українська економіка перетворюється на каліку.                  

При цьому жодному з войовничих партійних босів не вдалося домогтися беззастережного успіху. Невідповідність величезних втрат і ефемерних виграшів – ось що вражає більше за все в політичній війні по-українськи.

На жаль, українські громадяни не можуть втихомирити своїх вождів, які ретельно руйнують країну. Суспільство саме охоплене культурною війною, зайняте запеклими битвами за історію і мову.

Безумовно, усі розуміють, що конфронтація Сходу і Заходу не обіцяє Україні нічого хорошого, але така вже людська натура. Притискувати ненависного ворога – це ж так азартно! Нав'язувати свої цінності, переборюючи опір злобливого супостата – це ж так добре!

І коли політично активні громадяни говорять про "консолідацію України", під консолідацією зазвичай мається на увазі беззастережна капітуляція іншої половини країни. А капітулювати без бою ніхто не має наміру, і наше суспільство трясе сильніше ніж раніше.

Сказати, що вітчизняному політикуму вигідна така ситуація – значить не сказати нічого. Спритність, з якою "помаранчеві" і "біло-блакитні" використовують культурне протистояння в суспільстві, можна сміливо заносити в класичні підручники макіавеллізму.

Яскравим прикладом може слугувати недавнє загострення мовної війни. Коли Нацрада з питань телебачення і радіомовлення атакувала вітчизняні канали, націонал-патріотична громадськість раділа – ура, ми перемагаємо!

Насправді перемогу одержала Банкова, якій і підконтрольна горезвісна Нацрада. Нездійсненні мовні нормативи допомогли зробити телемовників зговірливими.

В умовах, коли будь-який телеканал можна притягти до відповідальності за потурання русифікаторам, топ-менеджери охоче йдуть назустріч побажанням президентського секретаріату, коректуючи новини і скасовуючи популярні шоу напередодні київських виборів. Схема спрацювала.

Грубий адміністративний тиск на ЗМІ, який обернувся відродженням цензури, було підтримано політично активною частиною українського суспільства. Тими, хто потенційно міг протистояти планам Банкової, але виявився осліпленим гаслом боротьби з "русифікацією телеефіру".

У цьому і полягає вся привабливість війни: ефективнішого перетворювача суспільної пасіонарності в особисті вигоди не існує.

Війна (будь-яка – релігійна, національно-визвольна, культурна і т.п.) дозволяє цинічному політику прикрити власні інтереси не простою словесною мішурою, а чимось Святим.

Прагматичний герой роману Маргарет Мітчелл резонно зазначив: "Війни завжди священні для тих, кому доводиться їх вести. Якби ті, хто розпалює війни, не оголошували їх священними, який би дурень пішов воювати? Але які б гасла не викрикували оратори, збираючи дурнів на бойню, які б шляхетні не ставили перед ними цілі, причина воєн завжди одна. Гроші. Усі війни, по суті, - бійка за гроші. Тільки мало хто це розуміє. Усі занадто оглушені фанфарами, барабанами і промовами трибунів, які відсиджуються в тилу. Іноді їхній войовничий клич звучить так: "Врятуємо гроб нашого Христа від язичників!" Або так: "Геть папістів!" А в іншому випадку інакше: "Свобода!" Або: "Бавовна, Рабовласництво або Права Півдня!"

Що ж, "Інформаційна безпека", "Національне відродження", або ж "НАТО – ні!" – усі ці сакральні мантри вітчизняного виробництва не менш ефективні, ніж гасла, наведені цинічним літературним персонажем.

Цивільне протистояння в Україні підтвердило ще один жорстокий закон війни – на поверхню постійно спливають люди сумнівних моральних якостей. Нечистоплотні інтенданти, тилові трибуни, кар'єристи, готові покласти тисячі життів заради чергової зірочки на погонах...

Суспільство, охоплене військовою істерією, благоволить їм. Цинічний негідник у генеральському мундирі виглядає героєм; а гуманісти і пацифісти на кшталт Бертрана Рассела або Генріха Манна постають  жалюгідними зрадниками, здатними викликати лише презирство та ненависть.

Те ж саме ми спостерігаємо й у сьогоднішній Україні. Колишній марксист-ленінист, який оперативно перекваліфікувався в переконаного націоналіста і несе у маси світло "історичної правди".

Тупий чиновник, не здатний створити нічого, окрім абсурдних розпоряджень і заборон. Заповзятливий видавець або кінопрокатник, який бажає позбутися конкурентів. Хитрий борзописець, який навмисно розпалює полум'я цивільного конфлікту...

В умовах культурної війни по-українськи всі ці одіозні типажі процвітають. Їхні послуги затребувані, їхню роботу схвалює значна частина суспільства – включаючи чесних, щирих людей.

Для когось війна – вигідне комерційне підприємство. Для когось – зручна платформа для кар'єрного зростання. А для когось – єдиний порятунок.

Київські вибори і результати останніх соцопитувань свідчать: ключові політичні гравці в Україні тотально дискредитовані. Мобілізувати електорат стає все складніше і складніше. Рейтинги ВАЮ, ЮВТ і ВФЯ неухильно повзуть вниз. Все більше українців готові процитувати безсмертні слова Миколи Яновича: "Та пішли ви!" Однак іти з політичної арени наші амбіційні лідери не мають наміру.

Що ж робити збанкрутілим вождям? Вихід один – позиціонувати себе як менше зло, яке необхідно підтримати, щоб перешкодити ще більшому злу.

Але в мирному житті громадянин не схильний з'ясовувати, яке з двох зол гірше. Він порівнює конструктивні програми, управлінські таланти – усе те, чим українські політики похвалитися не можуть.

Менше з кількох зол вибирають в екстремальних умовах, на війні. Це під час війни переконані демократи змушені, згнітивши серце, підтримувати Сталіна – тільки тому, що він бореться з Гітлером, який ще безумніше і небезпечніше.

Таким чином, у наших політиків немає іншого виходу, окрім як ретельно нагнітати військову істерію в суспільстві. І сподіватися, що рядові громадяни приймуть запропонований їм спосіб мислення: "Звичайно, політик Ікс такий же бездарний, самозакоханий і корумпований, як і всі інші. Але все-таки він – менше зло: бореться за національну ідентичність, визнає Голодомор геноцидом. А якщо до влади прийдуть малороси і космополіти, це буде катастрофа!"

Можна і по-іншому: "Так, політик Ігрек така ж бездара і шахрай, як і всі інші, але, принаймні, він проти агресивного блоку НАТО…"

У сучого сина є тільки один спосіб заручитися народною підтримкою – довести нам, що він наш сучий син. Як же тут обійтися без війни?

Михайло Дубинянський