Як нам облаштувати Україну? Лікнеп

Четвер, 19 червня 2008, 13:52

Знаючи про надзвичайну прискіпливість та ерудованість інетівської публіки, автор зізнається: назва статті поцуплена у Солженіцина.

Автор не є палким прихильником згаданого митця. Майже однойменний публіцистичний опус "Как нам обустроить Россию" кинув, як тільки-но мова зайшла про Україну. Бо все чисто по Винниченку, варто подряпати шкіру російського інтелігента, як звідти вилізе самі знаєте чиє рило...

А назва запам’яталася. Тож хай хоч так, опосередковано, цей напівукраїнський Нобелівський лауреат послугує своїй, із його ж слів, напівбатьківщині.

Перечитавши коментарі до статті на УП, я зрозумів – схоже, народ дозрів до радикальних змін у стосунках із владою.

І тутечки без радикальних ідей, гасел чи дій не обійдешся. Бо радикальні реформи без цього просто неможливі.

Але позаяк цей матеріал ніякого радикалізму не передбачає, то автор, аби підтримати такий-сякий градус, перед його викладенням вирішив поділитися, можливо, і не радикальною, але крамольною думкою.

Цікаво, чи задавався хто-небудь питанням, чому прибалти, із котрими Україна на шляху незалежності стартувала одночасно із розвалом Союзу, у розбудові демократії зайшли так далеко, що вже давно інтегрувалися в усі сутні європейські структури, а українці так і зависли на старті?

Очевидно, це стало можливим тому, що там сталися певні криваві події: у латишів невідомі спецназівці постріляли митників, а литовців почавили совєтські танки.

Саме ці події, вкупі із пам’яттю про громадянське суспільство, яке було хай і не остаточно розвинутим, але таки існувало в довоєнних прибалтійських країнах, настільки згуртували ці народи та їхні еліти, що гасло "Краще ми будемо голодними, житимемо при свічках, але справді незалежними!", стало не просто гаслом, а керівництвом до радикальних дій.

Українцям же незалежність дісталась, як подарунок, без будь-яких  особливих подій, які б згуртували народ та хоча би частину його еліти.

Ну, а про пам’ять щодо громадянського суспільства й мови вести нічого, бо такої не існувало взагалі із-за відсутності громадянського суспільства будь-коли на теренах України.

Авторові можуть заперечити, мовляв, українці за свою історію принесли достатньо жертв, аби бути гідними своєї незалежності.

Так! Але, по-перше, не завжди ці жертви приносились задля незалежності. По-друге, це, так би мовити, давня пам’ять про жертви, яка до сучасного процесу виборювання та відстоювання незалежності та демократії  має суто опосередкований характер.

Але, якщо хтось подумав, що автор закликає до сокири, аби змусити владу діяти у потрібному для громади руслі, то він помиляється. І хоча не виключено, що без цього може й не обійдеться, але поки що у українців є шанс все зробити мирним шляхом.

І шлях цей – розбудова громадянського суспільства.

Лікнеп про вісім головних складових громадянського суспільства

В енциклопедичних талмудах совєтського періоду термін "громадянське суспільство" відсутній взагалі. А поки власних енциклопедій, на кшталт Оксфордського словника, не маємо, то скористаємося випробуваним методом загинання пальців.

Спочатку варто усвідомити, що громадянське суспільство здатні сформувати лише вільні та незалежні особистості. А, як відомо, ні військо, ні держава, ні партії, ні релігія, ні закон – ніщо і ніхто не дають такої свободи та незалежності, як приватна власність.

Тобто громадянське суспільство – це такий стан, коли практично кожний громадянин є, чи може стати, власником чого-небудь: або металургійного гіганту – при можливості, або ж свічного заводу – при бажанні. Загнемо першого пальця.

Громадянське суспільство – це коли людина ще із молоком матері всмоктує або трохи пізніше – через батьківський пасок – починає розуміти: приватна власність – це священна корова. І немає в світі жахливішого злочину, аніж зазіхання на чиюсь власність.

А держава з усіма своїми інститутами та атрибутами – армією, поліцією, судом, законом, парламентом, президентом тощо – зобов’язана пильно стежити, аби жодні брудні лапи не потяглись до приватної фешенебельної вілли на ПБК чи до клаптика землі із милою оку халабудою у якій-небудь Богом позабутій Зачепилівці.

Але так себе поводить тільки держава, котра вимуштрувана громадянським суспільством.

Бо найпідступнішим ворогом громадянина-власника є НЕ нічний злодюжка із ножем у кишені, НЕ заздрісний сусіда – потенційний підпалювач твоєї ферми чи майстерні, НЕ бандити із калашами та прасками, а саме НЕвимуштрувана  громадянським суспільством держава.

Саме вона веде постійну смертельну боротьбу за приватний наділ, віллу, халабуду, майстерню або ж автогігант... і прагне вона не тільки захапати усе вище перераховане, але й приватизувати власника цього скарбу.

Так що головне завдання громадянського суспільства – це приручення дикої держави. Загнемо другого пальця.

Муштра ця може носити найрізноманітніший характер. Як відомо, будь-яка влада вважає своїм головним завданням – як найглибше і нахабніше влізти громадянину до кишені, і це можна зрозуміти, бо ж державним охоронцям твого спокою та заможності їсти теж хочеться…

Але, якщо знахабніла держава не тільки виверне кишені лояльного громадянина, але й ще вгніздиться небораці на шию, примовляючи при цьому йому на вушко: "Як працюєш, так і живеш!", то цей самий законослухняний громадянин просто зобов’язаний припинити бути лояльним і в кращому випадку мусить спровадити державних бонз у відставку.

В гіршому – за грати, ну і в найгіршому – в еміграцію або ж із мосту  в ополонку.

Останнє має назву революції, після котрої, як правило, не залишається ні держави, ні громадянського суспільства, якщо таке до цієї  напасті існувало.

Навчені гірким досвідом маратовсько-кромвелівських потрясінь, розумні держави, як-то Франція, Англія, Німеччина, Польща чи Чехія, до цього вже не доводять. Розумні суспільства – теж.

Бо розумні громадяни розумної держави знають, що президента, прем’єра із урядом та парламент вони посадовили на голову собі власноруч, а не якесь там ні перед ким не підзвітне Політбюро.

І як посадовили, так можуть ввічливо і попрохати пересісти із цієї голови в інше, менш зручне місце, влаштувавши в певний час масові гульки із відвідинами виборчих дільниць, де й повикреслюють геть в папірцях, що звуться виборчими бюлетенями, прізвища або партії усіх, хто не виправдав довіри.

А трапляється і так, що суспільство, знервоване зневагою та обдурене передвиборчим базіканням державних достойників, влаштовує своїм обранцям вселенську прочуханку під заморською назвою "імпічмент"…

Або дострокові вибори, після котрих колишні народні улюбленці заречуться самі і нащадкам своїм до сьомого коліна накажуть не ходити більше в "батьки нації".

Все разом це зветься виборчим правом і є невід’ємним елементом громадянського суспільства. Що ж, загнемо третього пальця.

Привчені до нескінченної череди виборів без вибору в совкові часи, українці були ошелешені "альтернативними" виборчими баталіями 1989-90 років і покладали певні надії на створений більш-менш демократичним шляхом депутатський корпус у вже незалежній Україні в 1994 та 1998.

Але, спостерігаючи за звітами із сесійних тусовок нардепів нижчих рівнів, почали усвідомлювати, що пригадати передвиборчі обіцянки сотень і тисяч наших обранців і відстежити їх виконання практично неможливо.

Аби якось проконтролювати таку силу депутатів, довелося б залишити усі інші справи. І все одно ефект така вселенська ревізія дала би мізерний.

Бо пересічний громадянин не мав реальної можливості затиснути свого конкретного ясновельможного улюбленця де-небудь в глухому кутку і ввічливо так запитати; "А ну, голубе доповідай, як ти виконуєш свої передвиборчі побрехеньки?".

А всенародний обранець, не дивлячись на всі декларації, не несли абсолютно ніякої відповідальності за свої дії та вчинки ні перед виборцями, ні перед суспільством, ні перед державою.

Тобто саме по собі виборче право, без ефективного механізму контролю над діяльністю депутатів, не вартує і ламаного шеляга.

В усьому цивілізованому світі простий, як двері, та ефективний, як пурген при політичних запорах, механізм такого контролю ґрунтується на багатопартійності.

Справа в тому, що багатопартійна система виборів і формування законодавчої та виконавчої влади апріорі передбачає сувору відповідальність партії за свого висуванця.

І обумовлена така відповідальність не якимось там законом чи універсалом, а ризиком для партії втратити на чергових виборах якийсь відсоток голосів виборців.

В Україні за тутешніх депутатів до 2002 року ніхто не відповідав. Але навіть після впровадження часткової, а із 2006 року повної пропорціоналки, вести мову про справжню багатопартійність в Україні поки що не доводиться.

Але про це трохи потім, а поки констатуємо: багатопартійність є складовою частиною громадянського суспільства – і загнемо четвертий палець.

Якщо громадянин потрапляє до міліції і йому, замість розбити до крові пику, пропонують прийняти до відома, що з цього моменту усе мовлене може бути використано проти нього, окрім того, він має право відразу ж викликати адвоката і до його появи взагалі нічого не розповідати, то виникає підозра, що громадянином тим переймаються представники правового суспільства.

Якщо в суді справу розглядає абсолютно ні від кого, окрім закону, незалежний суддя, обвинувачення буде підтримувати залежний від держави (позаяк є державним чиновником) та закону прокурор, а захищати буде залежний лише від самого себе і клієнтських інтересів адвокат – підозра щодо правової держави посилиться.

Якщо ж ця таки справа, на думку судді, настільки складна і важлива, що вирішувати її він сам не в стані, то вона потрапляє (за рішенням того ж таки судді) до суду присяжних, а долю затриманого будуть вирішувати 12 народних посланців, то можна бути впевненим: такий затриманий живе у правовій державі.

Головною характерною рисою правової держави є верховенство закону – починаючи із правил перетину вулиць і завершуючи контролем за діяльністю такого поважного інституту, як спецслужба.

А за тим, аби це верховенство ніким не порушувалося, стежить Конституційний Суд, членом якого в деяких країнах стати набагато важче, ніж президентом.

Так що громадянське суспільство – це правове суспільство. Після чого загнемо п’ятого пальця.

Держава із найпотужнішою в світі армією, із жорстокою політичною системою, із могутнім "вовкодавом" КДБ та з всеконтролюючою КПРС на чолі, зникла зі світової мапи практично за три дні.

Спробуй, розвали отак Францію, Англію чи навіть карликовий Ліхтенштейн. Нічого не вийде. Бо міць цих держав ґрунтується на силі громадянського суспільства.

Так, держава то сила. Але й громадянське суспільство теж сила, котра протистоїть державі і тримає її в їжакових рукавицях. Інколи здається, що в тих же США, наприклад, поміж владою та суспільством квітнуть дружні стосунки, на фоні яких "ірангейт" чи бунти латинос – прикрі непорозуміння та винятки.

Але більш-менш гармонійні стосунки поміж двома головним силами нації не викликають подиву тому, що там держава вже вимуштрувана суспільством поважати його свободи і навіть охороняти їх.

У свою чергу, народ утримується від дріб’язкового втручання в державні справи.

Але щоби досягти такої ідилії, суспільству необхідно, попри все, звільнитися із-під тиску державної машини, тобто самому стати силою – створювати власні структури і за їхньої допомоги, перехопивши ініціативу, до тих пір тиснути на больові місця влади, поки вона навчиться ні на йоту не виходити за рамки закону.

Закону, зважте, продиктованого вже не державою, а суспільством.

А структурами громадянського суспільства є будь-які незалежні об’єднання громадян. Це – асоціації дрібних та середніх власників, споживачів, різноманітні профспілки. Це усілякі фонди та клуби – від федерації підприємців до ліги сексуальних меншин.

Зрозуміло, що саме в незалежних університетах та інститутах виникають юридичні, економічні, соціологічні та інші наукові центри суспільства. На його боці – і як його політична сила – діють усі опозиційні політичні партії. Отже, незалежні від держави громадські інститути є однією із найголовніших засад громадянського суспільства.

Відкриємо рахунок пальців на іншій руці.

Окрім вже згадуваних випадків протистояння держави і суспільства, поміж ними також точиться перманентна боротьба за оволодіння четвертою владою. Бо ж дійсно: хто володіє інформацією, той контролює ситуацію.

Практичні американці, аби покласти край цій боротьбі, взяли і прямо в Конституції врізали державі по рукам: "Конгрес не повинен видавати закони, які обмежують свободу слова та друку". Ніяких обмежень – і баста!

Загнемо сьомий палець.

Але найголовніше – це люди, котрі формують громадянське суспільство.

А його фундаментом є так званий середній клас – клас бізнесменів та підприємців, висококваліфікованих робітників і фермерів, високооплачуваних юристів, діячів культури і науки, котрі окрім іншого вирізняючись загостреним почуттям патріотизму, за першої ж можливості не втікають за бугор із обридлої країни.

Характерною рисою цього класу є те, що усі його представники, будучи власниками матеріальних та інтелектуальних цінностей, у своїй більшості люди аполітичні, які звикли перейматися, в першу чергу, власною справою і усвідомили головну життєву аксіому: в цьому житті розраховувати можна лишень на самих себе.

При цьому вони чудово усвідомлюють, що їхній життєвий успіх безпосередньо залежить від того, чи на їхню користь витрачає держава їхні ж податки, чи у надійному стані перебуває судова система, чи не спостерігається чиїхось недобрих зазіхань на вільну пресу чи приватну власність?

І якщо тут щось не так, вони можуть покинути все і втрутитись особисто або через структури громадянського суспільства, або, у виключному випадку – через Майдан.

Завершимо відлік пальців та перейдемо до українських реалій.

Хто в домі господар?

Чим далі, тим впевненіше народонаселення, доходить висновку, що ні Ющенко із його балоганним секретаріатом, ні Юля, з усіма її обіцянками-цяцянками та Кабміном, ні Янукович, із тіньовим урядом, на державних господарів явно не тягнуть.

І якщо після такого переконання народонаселення, замість того аби й надалі шукати собі господаря, зрозуміє, що саме воно й є господарем у цій країні – значить українці дозріли до того, аби почати розбудовувати громадянське суспільство.

А якщо ж ні, то все може статися, як в тому анекдоті...

Мешканці поскаржились дільничному, мовляв, сусіди із 57-ї квартири їх зовсім дістали. Музика третю добу не вщухає. Шарварок, гуркіт, бедлам. Голі дівки вечорами на балконі п’яними вигуками перехожих лякають.

Молодняк на сходах постійно кайфує. Дим від драпу в під’їзді коромислом. Якісь темні особи вечорами в цю саму квартиру шмигають і звідти речі та меблі виносять.

Пішов дільничний розбиратися. Дзвонить до квартири, а йому двері відчиняє хлопчина років 8-10, обдовбаний і з косяком у зубах. Мент питає: "Господарі, вдома?"

А пацан, хитро так примружившись і випускаючи струмінь диму в бік мента, задає зустрічне питання: "А ти , як  вважаєш?"

 

Валерій Семиволос, Харків, для УП

powered by lun.ua
Головне на Українській правді