Інформаційна кампанія щодо НАТО та ЄС: зґвалтування ідей та ідеями

Тісно пов'язати інтеграцію до ЄС і до НАТО — не винахід України. Проте ця ідея доволі нова і не використовувалась під час перших хвиль розширення ЄС. Зв'язок між вступом до двох організацій виник після падіння "залізної завіси".

У той період ЄС (тоді ця абревіатура розшифровувалась як "Європейські Співтовариства") перебував у підвішеному стан: економічні мотиви до інтеграції поволі вичерпувалися, а про політичну інтеграцію, за хиткої міжнародної ситуації, було лячно говорити.

У тих умовах роль головного "демократизатора" країн Центральної та Східної Європи взяли на себе Сполучені Штати. Саме так виникла ідея, що вступ до НАТО необхідно передує вступові до ЄС.

Цю концепцію було успішно реалізовано країнами ЦСЄ. Зрештою, населення цих країн не приховує своїх проамериканських симпатій, для них НАТО це втеча від російського панування, проти якого вони боролися майже 50 років, можливість закріпити власну незалежність, яка до 1990-тих років усе ще була хиткою.

Ситуація, в якій опинилася Україна, інша. Специфіка українського сприйняття НАТО відома. Її складові — ефективна радянська пропаганда в минулому помножена на активну інформаційну антинатовську політику Росії, що нерідко перетворюється на прямі погрози українській стороні.

Можна безкінечно довго говорити про те, що міфи треба розвінчувати, про м'яко кажучи "небратську" поведінку РФ, проте факт залишається фактом — підтримка НАТО в Україні залишається мізерно низькою. Це  визнають усі: експерти, президент, про- та антинатовські політики, Генсек НАТО, українські та закордонні ЗМІ.

Для корекції сприйняття Альянсу та його діяльності українцями, започатковано масовану інформаційну кампанію, ціль якої — інформування населення про НАТО. Початок кампанії "НАТО — ТАК!" блоком НУНС не вселяє особливої надії щодо можливості суттєвої зміни громадських стереотипів.

В’ячеслав Кириленко дуже правильно сказав про те, що активні борці проти НАТО спекулюють міфами радянської доби. Проте міфи — основоположна частина творення суспільства, з ними важко боротися, їх можна тільки змінювати. І навіть це — дуже складно.

Радянські міфи та стереотипи створювала ледь не найпотужніша пропагандистська машина у світі. Для їх знищення мало простої аргументації та правильних фактів. Для цього треба, щоб той, хто говорить мав значний авторитет у суспільстві.

Інакше він потопить і свій рейтинг, і рівень підтримки власне ідеї. Рівень підтримки НУНСу яскраво продемонстрували київські вибори...Тож яке право на деміфологізацію є у цієї чи будь-якої іншої політичної сили?

Рейтинги українських політиків авторові болять менше за все. Зрештою, співпрацю з НАТО можна вибувати таким чином, щоб гарантувати, з одного боку — безпеку України, з іншого, — суспільний спокій.

Адже зрозуміло, що якими б благородними не були цілі політиків (іронію — за дужки), проте завжди знайдуться сили, здатні спекулювати на цьому питанні і збурювати народ не тільки проти політиків, але і проти української держави.

Адже є приклади Австрії чи Швеції — країни-члени ЄС, котрі зберігають свій позаблоковий статус. Трохи більше року тому авторка була присутня на зустрічі з очільником місії Швеції в НАТО. Він довго розповідав, що хоча Швеція не є членом НАТО, представників цієї невеликої, за кількістю населення, скандинавської країни допускають фактично на всі зустрічі, обговорення, планування тощо.

Вони фактично не відчувають різниці між собою та повноправними членами Альянсу. На логічне запитання про те, у чому тоді різниця, він відповів, що фактично єдина відмінність полягає у неможливості застосування відомої Статті 5 Договору про Північноатлантичний Альянс — колективної оборони у разі нападу на одну зі сторін учасника Договору.

Звісно, Швеція немає причин очікувати військового нападу (попри це, на півночі країни завбачливі скандинави досі тримають військові підрозділи на випадок нападу з боку Росії).

Проте головна причина спокою шведських дипломатів полягає у твердій переконаності, що якщо такий напад і станеться, країни НАТО після стількох років тісної співпраці стануть на захист "неповноцінного" члена, незважаючи на юридичні формальності.

Тож і вівці цілі, і вовки ситі: шведи радіють своїй нейтральності, шведські політики певні, що є гарантії захисту країні через тісну співпрацю з найефективнішою системою колективної безпеки.

Є ще один нюанс — плани ЄС по розбудові власних військових сил. Звісно, вони перебувають наразі у зародковому стані, проте війська ЄС уже самостійно брали участь у кількох міжнародних операціях, першими з яких стали місія "Конкордія" у Македонії та місія "Артеміс" у Конго. До речі, війська ЄС задіяні також у Придністров'ї — безпосередньо на кордоні України.

Отже, чи варто зараз намагатись "стрибати" у НАТО, попри усі внутрішні чвари, за умов, коли є перспектива долучитися до будівництва нової Європейської системи безпеки?

Безумовно, цей шлях складніший та потребує більшої дипломатичної гнучкості, проте чи не буде  він доцільнішим, з точки зору внутрішньополітичної ситуації?

Окрім уже згадуваного браку авторитету серед населення у політиків, котрі беруться пропагувати вступ до НАТО, є інші причини, котрі змушують сумніватися в ефективності цієї кампанії.

Ідеї щодо витрат грошей платників податків на пронатовські брошури та листівки, не витримують жодної критики.

Якщо політики переконані у тому, що країні треба інтегруватися у НАТО — нехай про це говорять і аргументують, проте до чого тут кошти Держбюджету? Говорити і переконувати — прямий обов'язок політика, чому за це мають доплачувати виборці з власної кишені?

Масоване "інформування" викличе тільки обурення та чергову хвилю спекуляцій з боку політичних опонентів та Москви.

І головне — в країні, де не створено традиції аргументованого діалогу між владою і суспільством, марно чекати, що інформаційна кампанія, впроваджувана урядом та ще й з такого непопулярного питання як НАТО, стане ефективною.

В умовах повної дискредитації усіх політичних сил, (див. результати київських виборів), можливість у чомусь переконати народ — близька до нуля, більш того, народ дедалі легше віритиме у старі добрі міфи. Адже чому люди повинні слухати політиків, що вперто не хочуть почути людей?

Народ дуже багато про що просив своїх обранців — як горохом об стінку. Але тепер, коли треба звернутися до народу, влада очікує, що її почують?!

Найбільше занепокоєння викликає те, що за умов ототожнення ідеї інтеграції до НАТО та до ЄС, невдала кампанія за приєднання до Альянсу потопить і ідею вступу до Євросоюзу.

НАТО — міжнародна організація, спрямована на вирішення питань оборони та безпеки. І ніде правди діти — початково вона дійсно була спрямована проти Радянського Союзу.

Певний час після закінчення холодної війни, НАТО переживала кризу самоідентифікації, через втрату "головного ворога".

Терористичні атаки 11 вересня допомогли НАТО знайти нову ціль. Попри зміну ворога, ідеологія Північноатлантичного Альянсу не змінилась — жорсткий бісмарківський realpolitik, з чітким поділом на "своїх" і "чужих" та перевагою військових методів вирішення конфліктів.

З-поміж 27 членів ЄС, 21 країна — члени НАТО. Попри таке велике співпадіння, Євросоюз — зовсім інша організація. ЄС має риси наднаціональної структури. Велика частина рішень, особливо стосовно регулювання економічної сфери, делеговано зі столиць держав-членів до Брюсселю.

Так функціонує так званий "перший стовп" ЄС. Питання зовнішньої політики обов’язково узгоджуються між учасниками, те саме стосується боротьби зі злочинністю та питань безпеки.

Надускладнена система прийняття рішень в ЄС спрямована на те, щоб не було проігноровано позиції навіть найменшої країни. Це часто призводить до криз у роботі ЄС. Проте, гарантує демократичність ухвалення рішень.

Скільки галасу було, коли громадяни Ірландії, кількість яких складає менше 1% населення ЄС, висловилось проти ухвалення Лісабонського договору (реформованого варіанту Європейської Конституції). Натомість в Україні влада дозволяє собі ігнорувати точку зору значно більшого відсотку громадян!

Євросоюз є значно активнішим у питанні просування ідей та цінностей, надання безпосередньої фінансової допомоги країнам, що розвиваються (попри усі недоліки такої діяльності, не можна її недооцінювати. В той час як НАТО фактично уникає цих інструментів впливу), вирішення конфліктів шляхом переговорів, а не військовими методами.

Після Маастрихтського договору Євросоюз отримав риси політичної спільноти. Безумовно, для цього потрібна висока підтримка громадян, розвиток європейської ідентичності, про що зараз так багато говорять в Європі.

Чи розуміють увесь цей комплекс проблем українські політики, коли говорять про те, що країна безперечно вступить в ЄС? Чи багато хто з українських політиків — чи то прихильників, чи то супротивників євроінтеграції, знають, що таке acquis communautaire?

Чи всі вони розуміють, як працює система прийняття рішень в рамках ЄС? Чи точно назвуть різницю між Європейською Радою, Радою Європейського Союзу та Радою Європи? Чи, може, їм варто влаштувати іспити перед тим, як давати право висловлюватися з цього приводу публічно?

Говорити про "європейське майбутнє" і ґвалтувати народ щодо НАТО — значно простіше, аніж зайнятися реальним справами у власній країни.

Чому українці мають вірити президентові, який відкликає власний підпис під указом про заборону висотного будівництва у центрі Києва, попри масовий громадянський рух, що розгортається в столиці з цього приводу?

З абсолютно егоїстичних причин автор дуже хоче, щоб Україна вступила до Євросоюзу. Саме з тих причин, через які, здається, питанню євроінтеграції політики приділяють менше уваги аніж питанню співпраці з НАТО.

Причина тому одна: автор від усього серця бажає, щоб рішення, що стосується українського повсякденного життя перестали ухвалювати українські політики. Хай краще це роблять чиновники в Брюсселі.

Чи не цього бояться і президент, і прем'єр, і лідери опозиції? Та чи варто боятися українській громаді відкритих кордонів з країнами ЄС, європейської політики захисту прав трудящих, тощо?

Чи може громадяни сильно вірять українському судові і не хочуть мати змогу звертатися до Європейського Суду Справедливості в Люксембурзі?

А українським політикам варто про це пам’ятати. І починати з наведення ладу у власній хаті, хоча б по сусідству від їхніх службових помешкань. Допоки Києво-Печерська Лавра ще не зсунулась у Дніпро.

А розмови про НАТО залишити на пізніше, коли зовнішня небезпека стане більш вагомою, аніж внутрішня.

 

Інна Совсун, політолог, активістка громадянської ініціативи "Збережи старий Київ", для УП