Чи подарує Україна Кримську волость Росії?

30 переглядів
Ігор Радзієвський, для УП
Вівторок, 3 червня 2008, 15:35

А що, може, і справді подаруємо Крим Росії? Тільки й усього – передати Кримську волость, забутий Богом край. Росія ж так жалібно пхикає. Ми воювали, каже, так подавай нам її сюди. А то ми без неї й дня не проживемо.

Дійсно, нехай забирають собі на здоров’я, держава не збідніє.

Ще краще – зробимо Медведєву несподіваний сюрприз на день народження. Ми йому Кримську волость піднесемо, а він у відповідь, дивись, теж щось цікавеньке підкине. Ну, наприклад, газ по 50 доларів.

І росіянам приємно, і українцям – геть зайвий головний біль.

Та й знову ж таки можна на цьому нову карколомну тіньову схему спорудити. Нині таких справ майстри в усіх парламентських фракціях окопалися. Ось, нарешті, і поєднається схід і захід.

Ну, а якщо серйозно. Треба взаший гнати тих сучих синів та дочок, самозванців, які "казенні землі розбазарюють". Натомість пора й уторопати, і не лише, як кажуть, "в общих чертах", що ж насправді відбувається в Україні та її околицях.

На тлі сплеску патріотичної, антивеликодержавної риторики в Україні, вже роздаються непоодинокі голоси на кшталт: скільки можна скиглити про зовнішніх ворогів та виявляти уроджені комплекси меншовартості.

Причини проблем треба шукати в середині країни. Внутрішні кланово-олігархічні чвари, бездарність влади та цілковиту її байдужість до потреб та вимог громадян найлегше списати на підступи сусідів. Розберіться, мовляв, спочатку в себе дома.

З цим можна повністю погодитись, якби не той загрозливий характер, що останнім часом набувають українсько-російські відносини. На жаль, все частіше з обох боків – завуальовано або відкрито – лунає жорстоке слово "війна". Реальна небезпека зникнення суверенної України примушує знов і знов бити на сполох.

Нинішня міждержавна штовханина України з Росією відбувається в умовах радикальної зміни світового політичного ландшафту, сформованого в результаті II світової війни.

Процес перекроювання територіальних кордонів сучасних національних держав почався з розпаду СРСР, Чехословаччини та Югославії і триває до цього часу. Косовський приклад тому підтвердження.

Сепаратистські рухи активізувались у Грузії, Молдові, Бельгії, Великобританії та інших країнах.

РФ, попри певні ілюзорні ознаки консолідації, також рухається у бік нового витка дезінтеграції. За певних умов невдовзі власні державні проекти можуть запропонувати Татарстан, Північнокавказькі народи, Саха (Якутія), Башкирстан та інші національно-територіальні утворення.

Під реальною загрозою розвалу та поголовної китаїзації Росія починає приндитися та шукати ворога, щоб згуртуватися і відтягнути час схлопування Великої Росії у нематеріальну точку сингулярності.

Маніакальне загострення войовничості Росії на ґрунті постімперської неповноцінності знайшло вихід у ритуалізованій агресії проти України. Сьогодні розвіюються, як дим, останні ілюзії щодо можливості трансформації російського імперського авторитаризму у бік демократії.

Ознаки непереборності цієї властивості "русского духа" набувають особливої рельєфності у світлі українського питання. Не можна нічого вдіяти з ментальністю північного слов’янського народу, коли на обох півкулях головного мозку кожного росіянина золотими церковнослов’янськими викарбовано: "Україна – Малоросія, Севастополь – місто російської слави".

З мурів столичного Кремля сам факт існування незалежної України узрівається як історичне непорозуміння, а остаточне її зникнення з політичної карти світу – лише питання часу. При цьому йти на будь-який компроміс із українською владою, що відстоюватиме національні інтереси, Москва не збирається.

У конфлікті з ненависним їм "бандерівським режимом" геостратеги північного сусіда виходять із таких базових міркувань. По-перше, Кримський півострів – невід’ємна частина території Росії, тимчасово окупована "галіцаями" – найслабкіша ланка української державної самостійності.

По-друге, виведення ЧФ із Севастополя означатиме крах кремлівської політики відродження Російської імперії на пострадянських теренах.

По-третє, збереження у будь-який спосіб, примусовий чи добровільний, присутності ЧФ у Криму на невизначений термін означатиме кінець України як суверенної держави.

По-четверте, джокером у рукаві російських геополітичних картярів є той факт, що значна частина кримчан орієнтована скоріше на Білокам’яну, ніж на Стольний Град.

По-п’яте, для розв’язання кримського питання не виключається й застосування силового сценарію.

Мимоволі спадає на думку приклад Мюнхенської змови. Якщо пригадати історію цього ганебного політичного "компромісу", то можна  знайти дивовижну схожість із сучасною боротьбою за Кримський півострів.

Для більшої наочності наведемо схематично хроніку подій.

Тоді, як і в наш час, відбувався безцеремонний переділ світу і сфер впливу між сильними світу цього за рахунок слабкіших та менш агресивних країн.

Здійснивши у травні 1938 року, при цілковитому потуранні тогочасних головних політичних акторів, аншлюс Австрії, нацистська Німеччина під загрозою застосування воєнної сили заявила свої претензії на територію Судетської області Чехословаччини, де компактно проживали етнічні німці.

Судетські німці, голосом націонал-сепаратистської Судетсько-німецької партії, фінансованої нацистами, постійно репетували про утискання прав з боку уряду Чехословаччини, вимагали автономії, а також проведення референдуму про приєднання Судетської землі до Германії.

"Заради спасіння миру" в Мюнхені 30 вересня 1938 року було підписано Угоду, за якою "великі демократії" – Великобританія і Франція при цілковитій підтримці США – погодилися на передачу Судетської області Третьому Рейху.

Представники Чехословаччини були відсторонені від участі у підготовці та проведенні Мюнхенської наради. Їх, по суті, поставили перед фактом.

Так, за одну ніч купка держав Європи винесла смертний вирок суверенній Чехословаччині. Відторгнення Судетської області фактично санкціонувало розчленування Чехословаччини. Шматки її території прихопили тоді Польща і Угорщина. Словацька меншина відокремилась та сколотила власну маріонеткову квазідержаву.

І це відбулося попри те, що, здавалося, суверенітет і територіальна цілісність цієї європейської держави були надійно захищені системою міжнародних договорів.

Однак чого ці юридичні гарантії реально вартували з’ясувалося, коли "великі держави" без усіляких сентиментів пожертвували дружньою їм країною заради власних геополітичних інтересів. "Миротворчість" за чужий рахунок.

Цинізм у політиці торжествував на повну силу.

Повернемося до реалій України. Кримські росіяни голосом "Російської громади Криму" – відверто антиукраїнської організації, фінансованої Росією, – постійно репетують про утискання політичних, мовних, культурних та релігійних прав українською владою.

Представники цієї організації звернулися до керівництва РФ із закликом про денонсацію Великого російсько-українського договору та відновлення політичної єдності з Росією. Наполегливо мусується питання проведення місцевого референдуму про приєднання Криму до Росії.

На сьогодні зібрано понад 500 тисяч підписів жителів півострова на підтримку безстрокового перебування ЧФ Росії у Севастополі.

У російських медіа розгорнулася шалена антиукраїнська інформаційна кампанія. Постійно лунають провокаційні заяви з боку офіційних осіб та їх глашатаїв, суть і зміст яких ставлять під сумнів територіальну цілісність України та спрямовані на розхитування ситуації в Криму.

Згодом цілком імовірно будуть висунені на державному рівні претензії на українські землі. Росія перед анексією ґрунтовно та професійно нафарширує "незайманих" європейських обивателів інформацією про страждання кримських росіян, які з останніх зусиль захищають рідну мову, православну віру, національну ідентичність, та ще чимось подібним на закуску.

Розвинені західні "демократи та демократки" із полегшенням проймуться цими бідами та визнають легітимність кримського сепаратизму.

А далі – справа техніки, переважно військової.

Маленька блискавична побідоносна війна так необхідна режиму Медвєдєва для об’єднання нації, піднесення її духу. Адже Росія, за специфічною логікою її історичного розвитку, вступає у період смути та глибокої кризи.

Як бачимо, нові геополітичні сценарії – це добре засвоєні старі.

На перший погляд здається, що суверенітет, територіальна цілісність та непорушність кордонів України нібито надійно захищений міжнародним правом. Україну, як незалежну державу, визнали на дипломатичному рівні всі країни світу, вона є повноправним учасником численних міжнародних організацій та режимів.

Гарантами безпеки та цілісності України, яка добровільно відмовилася від третього в світі ядерного потенціалу, виступили Росія, США і європейські країни, підписавши Будапештський Меморандум 1994 року.

Але чи можемо ми бути певними, що наша країна має чіткі та довгострокові юридичні гарантії безпеки, а не лише пустопорожні декларації?

Чи дочекається Україна жорсткої та своєчасної реакції міжнародного співтовариства у випадку замаху Росії на її юрисдикцію?

Чи не побачимо знову, як 70 років тому, у відповідь на загарбницькі дії Росії лише блудливі дипломатичні маневри з боку європейських та світових політиків? Чи не станемо свідками Мюнхену-2?

Згадаймо хоча б характерний приклад: під час конфлікту навколо Коси Тузла, ніхто з так званих гарантів навіть пальцем не поворухнув для захисту України.

Лише наївний може всерйоз розраховувати на те, що провідні країни світу підуть на відкритий конфлікт із Росією заради чужої їм дивакуватої країни. Всім зрозумілоа ні старушці Европі, а ні дядьку Сему так не хочеться ризикувати власним спокоєм та добробутом.

Ніхто не буде втручатися у бійку через абстракті принципи демократії та права; всі керуються лише політичними та матеріальними інтересами. Держави "першого" світу з чистою душею здадуть неньку в утиль, в обмін на стабільність та безперешкодне постачання енергоносіїв.

Необхідно чітко усвідомлювати, що у сучасному надпрагматичному світі на Україну чатують держави-чикотіло, які із задоволенням розпатрають її на шматки, а потім нітрохи не сумніваючись брязнуть: "а был ли мальчик?".

Як тільки Росія поставить питання руба щодо Криму, не забаряться зі своїми територіальними претензіями й інші "друзі".

На "східні креси" зазіхатиме Польща. Недарма ж вона повним ходом видає "картки поляка" – вхідні квитки до раю Речі Посполитої. Угорщина прихопить Закарпаття. Відновлення прикордонного знаку на нинішній межі Закарпатської та Львівської областей – Верецькому перевалі – символізує прагнення ідеологів Великої Угорщини до панування в регіоні Карпат.

Румунія не зволікатиме з висадкою екстремальних туристів у камуфляжі на острові Зміїному.

У цій ситуації Україна має знайти відповідь на питання: який саме вибір зовнішньополітичного статусу відповідатиме корінним інтересам усіх громадян, сприятиме розв’язанню ключових завдань держави – розвитку і безпеки.

Об’єктивно Україна має лише три варіанти при виборі напрямку зовнішньої політики:

- реінтеграція у пострадянський простір;

- позаблоковість або нейтральність;

- інтеграція у євроатлантичні і європейські структури.

Реалізація першого варіанту призведе до поступового розчинення усього українського в Україні. В рамках процесів відродження Росії у статусі великої держави, існуванню самостійної України немає місця.

Позаблоковий статус також не надає Україні жодних гарантій безпеки. Тримати "кругову оборону" може лише внутрішньо згуртована нація з міцним ресурсним, промисловим, людським та, особливо, військовим потенціалом.

Сучасна Україна, на жаль, не може похвалитися такими перевагами. А за наявності небезпечного сусіда з проявами девіантної поведінки, територіально агресивного, нейтральність означатиме нейтралізацію національної державності.

Таким чином, тільки вступ до НАТО залишає Україні, як незалежній державі, хоч якійсь шанс убезпечити себе від неадекватних територіальних апетитів сусідів та зберегти перспективу подальшого самостійного розвитку.

І Росія вимушена таки буде зважати на цей факт. Недарма її шовіністично налаштована владна еліта аж "зі штанів вискакує", так протидіє інтеграції України до Північноатлантичного Альянсу.

Чи хтось може запропонувати ще реальні альтернативи колективній безпеці у межах НАТО? Здається немає жодної.

Зараз знову заговорили про передчуття III світової війни. Такі самі тривожні настрої поширювались в Європі у 30-х роках минулого століття. Однак моторошні очікування безглуздої бійні тоді зачіпали, як правило, тих, хто був першим втягнутий у вир протистояння. Інші – байдуже спостерігали осторонь.

Сьогодні, як це не прикро, Україна опинилася на передовій.

Глобальні загрози примушують український політичний клас усвідомити: настав час нарешті подорослішати. Пора набратися мужності та зважитися на ухвалення доленосних для країни рішень.

Що робити – відомо давно. Послідовність кроків чітко та детально розписано у безлічі наукових робіт, концепцій та програм.

Питання в тому, чи спроможний хтось із владоможців взяти на себе цю тяжку ношу, відмовившись від звичних та дорогих їх серцям справ: дерибану землі, газових оборудок, хабарництва, забудови парків, дитячих та спортивних майданчиків тощо.

Сьогодні, на жаль, можна знайти чимало бажаючих, і не лише в Росії, дати в морду Українській революції.

Одначе в українців ще є час зробити так, щоб у недругів при словах "самостійна Україна" виникало єдине бажання – піти повіситися на першому ліпшому суку від безсилля.

Ігор Радзієвський, кандидат наук з державного управління, спеціально для УП



powered by lun.ua
Опозиційний розкол. Як Бойко і Вілкул ділять спадок "регіоналів"
Око за ОККО. Як нелегали захоплюють ринок нафтопродуктів
Змінна асоціація: як у Брюсселі узгодили перші правки до Угоди між Україною та ЄС
Бонжур, Москво. Як Ощадбанк може змусити Росію оплатити рахунки на 1,3 мільярда
Усі публікації