Якщо в усіх бідах України винна Тимошенко, то за що відповідає президент?

Середа, 4 червня 2008, 10:53

Чи винні коні української виконавчої влади, тобто – уряд в тому, що грузне віз вітчизняної економіки? Питання риторичне. При відповідному накалі творчого натхнення можна обвинуватити і Римського Папу у відсутності релігійних переконань.

Тому питання, на яке шукаємо відповідь, повинне звучати так: чи є підстави для критики теперішнього українського уряду? І якщо є, то в кого?

Головна проблема, за яку критикують команду Тимошенко – підвищення цін, особливо на продовольчі товари. Так, інфляція в Україні в 2008 році може скласти 20%. В березні ціни на продукти харчування зросли порівняно з минулим роком на 42%. М’ясо подорожчало майже вдвічі.

Багато це чи мало? Все пізнається в порівнянні.

В Китаї свинина подорожчала в минулому році на 58%, ціни на споживчі товари виросли у січні 2008 року на 7,1%, а на продовольчі на 18,2%. Ціна на рис з січня цього року підскочила на 54%.

В Єгипті ціна на хліб зросла на 35%, рослинну олію – 25%. В Італії високі ціни на макаронні вироби призвели до падіння їхнього споживання в минулому році на 5%.

У Франції в 2007 році ціна вершкового масла піднялася на 37%. Інфляція в країнах Балтії у квітні 2008 склала: в Естонії – 11,4%, у Латвії – 17,5 %, у Литві – 11,9%.

Потрібно зауважити, що це ситуація в країнах зі стабільною економікою і порівняно низьким рівнем корупції. Ситуація у світі настільки серйозна, що в багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки вже починаються голодні бунти. І небезпека від цих бунтів зараз прирівнюється до небезпеки від світового тероризму.

За даними ООН, продовольча криза загрожує 37 країнам, голодувати будуть сотні тисяч людей. Причому, зростання цін на продовольство продовжиться в найближчі 10 років.

Головною причиною зростання цін називають підвищення цін на нафту. За останні кілька років вона піднялася з 20 до 130 доларів за барель. В усіх без винятку країнах світу сьогодні ціни на продукти стрімко ростуть і ніяких підстав для припинення цього процесу поки що не видно.

Продовольства у світі надто мало, щоб нагодувати усіх землян. І це при тому, що 90% жителів планети споживають не зрівняно менше, ніж середньостатистичні заможні жителі країн "золотого мільярду".

Головною причиною сьогоднішньої глобальної паливної та продовольчої кризи слід вважати не злу волю чи недолугість певних осіб, а прагнення населення кожної країни споживати якомога більше.

Бажання американця, китайця чи українця їздити на джипі, неминуче робить нафту та продукти її переробки супердорогим ресурсом. Прагнення замінити нафту "біопальним" призводить до дефіциту площ ріллі у світовому масштабі. Збільшення площ ріллі веде до перенапруження природного довкілля аж до глобального потепління і екологічного колапсу.

Дорогі автомобілі є сьогодні основним аргументом апологетів ринкового напряму розвитку України і головним позитивним критерієм зростання добробуту сучасних українців. Але нарощування такого "добробуту" у світовому масштабі загрожує людству загибеллю.

Добробут проти майбутнього.

В часи становлення капіталізму в Англії було модним казати, що "вівці з’їли людей". Тепер людей їдять круті тачки та інші атрибути красивого життя.

Якщо порівняти внутрішню ціну на українську пшеницю із світовою (270 доларів/т проти 400), то складається враження, що сьогоднішньому уряду України треба ставити прижиттєві пам’ятники за збереження прийнятних цін на хліб в ситуації, коли це видається вже малоймовірним.

Головні чинники ціни хліба – ціна пшениці, енергоносіїв, особливо електрики та газу, та вартість робочої сили. За останні кілька років ціна на газ зросла з 50 до 200 доларів за 1000 кубів, пшениці – зі 100 до 270 доларів за тону, а середня зарплата в Україні – з 400 до більше як 1500 гривень.

Виходячи з цього: скільки зараз повинен коштувати буханець хліба, що в 2005 році коштував півтори гривні?

Причиною інфляції в Україні джерела, близькі до секретаріату президента, називають виплату урядом компенсацій за вкладами в Ощадбанк СРСР. Це начебто спричинило різке підвищення грошової маси в обігу.

Припустимо, що це правда. Дійсно, збільшення платоспроможного попиту стимулює зростання цін. Але 1000 гривень – це менше, ніж теперішня середня зарплата в Україні. І далеко не кожен їх одержав.

Якщо ці виплати, однак, так збільшили інфляцію, то на скільки відсотків вона мала б зрости в результаті збільшення соціальних виплат населенню у 2008 році на 43%, в тому числі зростання пенсій на 37% та підвищення мінімальної зарплати на 32%? На цих виплатах президент наполягав особисто.

На скільки мали б зрости ціни в Україні від "вливань" заробітчанських грошей на рівні 100 мільярдів гривень щорічно? Від споживчих кредитів, що склали в 2007 році до 50 мільярдів гривень, або 50% від загальної суми зароблених українцями грошей?

Коли Тимошенко виплачує обіцяні Ющенком заощадження, її обвинувачують у стимулюванні інфляції. Хоче скоротити соціальні виплати, щоб обмежити інфляцію, – її обвинувачують у антиконституційних діях.

Коли вона хоче продати майно, щоб забезпечити соціальні виплати, її обвинувачують у порушенні стратегічних інтересів держави. Хоче повернути державі незаконно "прихватизоване" – у протидії ринковим реформам.

Коли в Україні зростає ціна на продовольчі товари, її попереджають про можливі голодні бунти. Коли уряд хоче обмежити експорт продовольства з метою утримання зростання внутрішніх цін, їй закидають повернення до "тоталітаризму".

Залишається ще обвинуватити її в антисемітизмі і ксенофобії і можна сміливо замінювати на більш прийнятну для Ющенка особу – хоч би того ж Яценюка. Одне, правда, хвилює: якщо в усіх бідах України сьогодні винна Тимошенко, то за що тоді відповідає президент?

Таку огульну критику прем’єра з усіх боків не можна пояснити тільки ідіосинкразією Ющенка до її особи. Головна вина Тимошенко в тому, що вона так і не змогла збагнути суті української натури. А суть ця в тому, що українець думає не головою, а серцем. Правильніше сказати – він не думає, а вірить.

Сподівається, надіється, замість того, щоб думати і жити. Як дитина – у добрих фей, сільська молодиця – у слова заїжджого жевжика.

Ринкова демократія – це для українця не соціально-економічний устрій, як, скажімо, для німця чи француза. Це Всеблагий і Всемогутній (і, зрозуміло, добрий) Повелитель, що якимось незбагненним чином є здатним і, головне, – має бажання зробити всіх українців заможними і успішними, українок – цнотливими і плодючими, українських дітей – здоровими і освіченими, а дороги і туалети – чистими і справними.

Яким саме чином Пан Ринок це зробить – українець пояснити не може. Але чим менше знаю – тим більше вірю.

Зрозуміло, що народ, який воліє покладатися радше на мрії про "світле майбутнє" "хоч синам, як не собі", ніж на тверезу оцінку реальності, на "впровадження" чергового "ідеалу", а не на практичне життя; такий народ не може управлятися ніким іншим, як бездарними і безсовісними політиками.

Такий народ прославляє Петлюру і Махна і ганьбить Скоропадського і Мазепу. Записує Грушевського у великі політики і не пам’ятає Святослава Хороброго.

Рецепт управління таким народом дуже простий: необхідно якомога заплутаніше і пристрасніше змальовувати "ідеал" і якомога активніше його "впроваджувати". Але так, щоб у процесі наближення кінцева стадія "впровадження" віддалялася б. Бо головне у "впровадженні" – процес, а не результат. Як у сексі зі старіючою дівою.

Уявімо собі раптом, що "впровадження" завершилося. Дитина одержала в подарунок казкову фею, розпорола її, а там – вата. Мрійлива молодиця вийшла заміж за Голохвастого, українці "побудували" ринкове суспільство…

Просте проектування процесу на результат дає приблизне уявлення про кінцеву стадію капіталізму в Україні. Якщо за двадцять років "впровадження" населення України зазнало втрат, співмірних з Голодомором, то скільки залишиться їх у самому кінці?

Якщо в результаті ринкових реформ в Україні зараз верховодять, з точки зору пересічного українця, хабарники і злодії, то яка нечисть опиниться при владі, якщо ці реформи будуть виконані в повному обсязі?

Якщо українські діти зараз займають перші місця у світі за нечисельністю, алкоголізмом, наркоманією, розпущеністю тощо, то що з ними буде років через двадцять?

Кожен житель України підсвідомо відчуває, що його чекає у фіналі. Тому всіляко підтримує тих українських політиків, які на кожному кроці нарікають на нерішучість у проведенні реформ, але на ділі – всіляко їх блокують.

Тимошенко цю просту і щиру народну правду якось прогледіла. Мало того – замахнулася на святе: вона посміла сформулювати процес "впровадження" у конкретні законодавчі ініціативи і навіть практичні дії уряду. Не розуміючи, що ідеал не може, не повинен, не має права бути впровадженим в життя українця. Інакше українець втратить всякий смисл існування.

Діяльність усіх інших українських урядів характеризувалася триєдністю протиріч. У повідомленнях українських ЗМІ доброю журналістською мовою описувалася ситуація, котру звичайна людська логіка з реальністю узгодити ніяк не могла.

Усна народна творчість притримувалася своїх уявлень, діаметрально протилежних офіційно декларованим. А офіційні урядові особи малювали дещо фундаментально відмінне від того і іншого.

Як тільки Тимошенко стає прем’єром, політична риторика і соціально-економічна ситуація починають узгоджуватися одне з одним. Політика стає цікавою, а народ – активним. Але ж це замах на українську політичну систему!

Уявімо собі, скажімо, Оверка з села Мала Дірка, що починає розуміти суть політичних чи економічних процесів в Україні. Ще гірше – захоче на них зреагувати у межах свої прав громадянина демократичної країни.

Це ж тоді, щоб попасти у вищі ешелони влади і керувати соціально-економічними процесами в Україні, потрібно буде хоч що-небудь в них розуміти. Де ж стільки розумних людей узяти на всі теплі місця?

Прискіпливий аналіз усіх соціально-економічних моделей: від родового матріархату до постіндустріальних ринкових демократій приводить до твердого переконання, що капіталістичне суспільство не тільки не є оптимальним для українського народу, але й обіцяє бути для нього катастрофічним.

З цієї точки зору уряд Тимошенко можна довго і плідно критикувати за надмірну активність у "впровадженні". Але право на цю критику мають лише ті, хто може підтвердити свою думку вагомими аргументами і запропонувати життєздатний варіант альтернативної соціально-економічної моделі.

Бо завивання вітренків-симоненків щодо "засилля світового імперіалізму" не скидаються на результати фахового наукового аналізу.

Але чи мають право критикувати прем’єра Тимошенко ті, що виправдовують власне безсилля у політиці нерішучістю інших у проведенні ринкових реформ, за те, що вона серйозно спробувала ввести процес "впровадження" у логічно-практичне русло?

За те, що вона сприйняла декларації всерйоз і вирішила на практиці реалізувати те, про що інші воліють тільки балакати? Що вона дала можливість політикам відчути різницю між пустопорожнім просторікуванням і реальними діями?

Відповідь – на початку статті.

Олександр Бобик, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді