Українська олігархія: моя відповідь Кучмі

Днями на одної із станцій київського метро побачив відновлені книжкові "розкладки". Українських книг там не було, за винятком творів двох авторів, котрі проживають в Україні: Олеся Бузини і Леоніда Кучми.

Не знаю, чи Леоніду Кучмі відомо з ким сусідить він у вільному продажу, але, очевидно, на думку книготорговців, саме цей "книжковий тандем" має найкраще продаватися разом з завезеними до столиці України з Росії книгами.

У кумівському "пост майдані", до речі, є посилання на мою давнішню статтю: "Я обратил внимание на следующий анализ, принадлежащий перу украинского политолога Виктора Каспрука: "В отличие от Чавеса, президент Украины Леонид Кучма является не оппозиционером относительно отечественной олигархии, а наоборот — ставленником олигархии, олигархолюбом и олигарховодом — селекционером этой специфической породы населения страны...

В этом понимании Леонид Кучма не только оппонент социально ориентированного Уго Чавеса, а и его историко-политический предшественник, как и замененный на президентском посту Уго Чавесом лидер Демократического движения Венесуэлы Карлос Андрес Перес.

Согласно этой классификации, лишь следующий президент Украины может стать для нашей страны тем, кем стал для Венесуэлы Уго Чавес. В случае, конечно, если и он не будет ставленником олигархических кругов …

Здесь я нашел одну глупость и одну интересную мысль. Глупость — в словах, что я вывел в Украине породу "олигархов" и явился их ставленником.

Серьезный человек, а тем более политолог, исследователь политических процессов не должен, по-моему, повторять выкрики популистов.

Олигархия — это правление узкой группы лиц. Сначала "олигархами" были названы несколько самых крупных предпринимателей России. Это была чистая условность, пропаганда. Потом слово "олігарх" прижилось и в Украине.

Дошло до нелепости: "олігархами" стали называть "воротил" даже районного масштаба. На деле ни в России, ни в Украине власть никогда не принадлежала тем лицам, которые считаются "олігархами"...

Два срока подряд я был Президентом Украины благодаря победе на выборах. Это во-первых. Во-вторых, с первого до последнего дня мне пришлось делить власть с парламентом.

Наши отношения были очень сложными, подчас — драматичными. Иногда побеждал я и мои сторонники в парламенте, иногда — парламентская оппозиция.

Напомню для примера, что я потерпел поражение по такому важнейшему, принципиальному, исторического значения вопросу, как торговля сельскохозяйственной землей, создание земельного рынка.

А неудача моего проекта конституции 1996 года? Какая же, к чертям собачьим, олигархия? Если бы Украиной правили настоящие олигархи через своего ставленника-президента, разве позволили бы они себе проигрывать такие дела?!" – пише Кучма у своїй книжці.

Можливо, екс-президент щиро вважає, що в Україні олігархів взагалі немає, та їх не було тільки до початку його президентства в 1994 році. Але час, в котрий ми живемо, характеризується наявністю олігархів як специфічного соціального явища і як ще більш специфічного суспільного прошарку.

Олігархізм, як би не спростовував сам факт його існування Кучма, є і діагнозом, і долею. Олігархи плоть від плоті, кров від крові нашого народу.

Вони не прибули до нас з інших світів в сяючих літаючих тарілках і не іммігрували з інших країн. Рядовий, так би мовити, олігарх виріс і виховувався у вітчизняних дитячих садках, школах, на вулицях і в підворіттях.

Продовжував навчання і стажувався в технікумах, ВУЗах, НДІ, на заводах за торговим прилавком. Умовні рефлекси законослухняності він отримав в спілкуванні з карним кодексом СРСР, "шостим управлінням" і, хто особливо талановитий, з відповідними відділами держбезпеки.

А це визначає багато що зі складових феномену вітчизняної олігархії.

Олігархи – стовідсотковий продукт вітчизняного суспільства. Їх знання і погляди, етика і мораль, схеми і методи діяльності в міжособистісній і економічній діяльності сформовані на основі міфологем радянського періоду.

З цього витікає, що сьогоднішній олігарх – це олігарх-совок і іншим він, по-суті, не стане, як його не навчай і як би він не виглядав зовні. Той вельми "дикий" капіталізм, котрий виник за останні роки, за великим рахунком є моделлю, складеною, в першу чергу, олігархами-пасіонаріями, тобто людьми непересічної енергії, розуму та волі.

Модель ця складена з детальок морально застарілого конструктора серії "страшилки дикого образу капіталізму", виробленого марксистсько-ленінською фабрикою ідеології.

Так, ми всі (і майбутні олігархи також) сміялися над цим конструктором і його картинками. Однак, коли прийшов час творення, то іншого матеріалу під руками, вірніше в підсвідомості, просто не виявилось. Тим більше, коли на чолі держави перебував екс-парторг Леонід Кучма...

Незалежно від того, наскільки нам подобаються (або ні) самі олігархи, їх повадки і все зроблене ними, їх не можна ані відмінити ані заборонити. Не рахуватися з олігархією, як об'єктивним явищем, закривати на неї очі не можна.

Особливо якщо ми бажаємо хоча б у майбутньому зробити країну і суспільство цивілізованими.

З практично-історичної точки зору, бажано, щоб олігархів як таких не було зовсім. В принципі, нічого поганого немає в тому, що вони мають багато грошей. Погано те, що ці бізнеси мають сукупну монополію в економіці, а їхні хазяї монополію на гроші і, через це, на владу.

Разом це складає таке сумнівної суспільної корисності явище як олігополія – різнопланова (суспільна, економічна, політична тощо) монополія олігархів. При цьому і в економічній, політичній і інших сферах олігополія діє як зозуленя – знищує все без розбору.

Погано також і те, що олігополія, як і кожна монополія, виставляє економіці і суспільству занадто високу ціну на свою продукцію і занадто низьку на продукцію решти суспільства.

Ціна власних "продуктів" прямує до нескінченності, а ціна на все інше, відповідно, до нуля. Саме це ми спостерігаємо нині в Україні – низькі зарплати, відсутність новацій у виробництві тощо. Олігополія – це занепад суспільства, шлях у історичне небуття.

Відтак, "суспільство розвинутих олігархів" не є гуманістичним суспільством, воно також не може бути демократичним. Олігархічний тоталітаризм – ось майбутнє кожної країни, котра не приборкала власних олігархів.

Це й наше, українське майбутнє, якщо ми не приборкаємо своїх. Це зовсім не означає, що знову треба когось розкуркулювати і боротися з зовнішніми ознаками олігархізму тими ж тоталітарними методами.

Треба перетворити багатія-олігарха на просто багатія, а його бізнес з паразитичного на цінностетворчий. Для цього необхідна конкуренція, потрібні єдині і прозорі правила гри в економіці і політиці.

Не варто влаштовувати полювання на олігархів. Хоча б тому, що очолять його вони самі, а полювати будуть на перспективний "молодняк". Потрібно влаштувати загальносуспільне і загальнодержавне полювання на олігополію – систему пограбування кожного з нас.

Яким чином? Це треба визначити спільно. Втім, є ще один аргумент, котрий приводять ті, хто боїться боротьби з олігополією. Мовляв, вони багатші. Це фатальна помилка. Ми сильніші. Якщо, звісно, єдині…

Ну, а поки олігополія існує і розвивається, попри зміну президентів, Леонід Кучма буде й далі одержувати щедрі гонорари за те, що публічно заперечує її наявність.