Кому війна, а кому і "мать родна"

Іноді кабінетна теорія, або чистої води умоспоглядання можуть виявитися чи не найповнішим відображенням дійсності – таким собі поштовхом для всеохоплюючої практики.

Так сталося з теорією комунізму, привид якого почав бродити по Європі з доброї подачі Маркса. А забрівши до імперської Росії, перетворився на монстра, якому належало вступити в кривавий бій з не менш реальним монстром фашизму.

Щось подібне може трапитися і найближчої пори з привидом московського шовінізму, який ще до недавнього бродив просторами СНД. А тепер цей привид, не в останню чергу стараннями "младодемократів", до яких належать такі проекти як Саакашвілі та Ющенко, набирає фізично відчутних рис монстра.

Якому, до речі, рано чи пізно доведеться вступити в пряму протидію з не менш потворним монстром, умовно, американського псевдодемократизму.

Очевидно, настав слушний час "пофантазувати" на тему боротьби цих двох окріплих і зголоднілих монстрів, зрощених на доброму ґрунті людського невігластва, байдужості та непомірного егоцентризму.

Тим більше, що ці монстри не те що бродять по Європі, але й вже вбивають мирне населення в Грузії та підбурюють до оскаженіння, ненависті і люті українських громадян.

Отож Грузія разом Північною Осетією та Абхазією виявилися в ряді перших розмінних дрібних фігур в усе більш кривавій боротьбі.

Підштовхнувши Грузію до відкритої війни в Північній Осетії, монстр американського псевдодемократизму (його можна ідентифікувати як егрегор), наразі отримав тактичну перевагу.

По-перше, Польща дала "добро" на розміщення американських ПРО, поклавши початок відвертому угодовництву інших малих європейських націй та народів. Разом з тим, був нанесений відчутний удар по монстру московського шовінізму (теж своєрідний егрегор).

По-друге, рештки Грузії можуть бути "гуманітарно" окупованими, себто взяті під особливу опіку, США з цілком ймовірним розташуванням там військових баз.

По-третє, "старенька" Європа знову опинилася в досить незручній позиції, нав’язаній їй США, яка фактично змушує європейців вкотре пристати до американських витівок, останньою з яких було формальне визнання Косово як самостійної держави.

По-четверте, і що найважливіше, принаймні так виглядає, вибито з колії стабільності і, нехай поганого, але явного нейтралітету Україну, що може з часом послугувати детонатором повномасштабної кривавої боротьби монстрів на теренах Східної Європи по вертикалі Дніпра.

Взагалі, складається таке враження, що протистоянню в Грузії США відводилася і відводиться роль ЗАСОБУ для реалізації певних цілей американського монстра, в тому числі, і на теренах України за рахунок української нації.

Зокрема, українці стали свідками спроби втягнути країну у відкрите і пряме протистояння з Росією, так ніби Україна вже опинилася на порозі війни.

Виразником і провідником такої відверто цинічної і нібито, на перший погляд, бездумної та емоційно забарвленої реакції на події в Грузії є Ющенко – за статусом глава держави і гарант суверенітету.

Щоправда такі реакції та демарші Ющенка швидше за все не потягнуть за собою непоправних наслідків ні для України, ні для світу. Принаймні в найближчій перспективі. І ті, хто "ведуть" його, очевидно, добре розуміють це. А тому переслідують іншу ціль, аніж втягування України безпосередньо у війну.

Та й сам Ющенко, попри власну обмеженість і посередність, розуміє це. Інакше він би навіть під тиском ззовні навряд чи наважився б ось так от запросто втягнути Україну в відкриту війну.

Адже цілком прорахованим і передбачуваним є те, що вступаючи у війну з Україною, монстр московського шовінізму зламає собі хребет. Це неминуче хоча б з тієї причини, що смерть цього монстра знаходиться не де інде, як в українському "яйці".

Інакше кажучи, українці мають особливе становище щодо росіян, будучи їх духовним і культурним донором. А знищивши донора, на порозі смерті опиниться і сам реципієнт.

Тому відверта і пряма війна з Україною для Росії є принципово не прийнятною. І її, між іншим, не трапиться, навіть локально в Криму, якщо тільки не матиме місце пряма брутальна провокація.

В даній ситуації монстру московського шовінізму значно вигідніше, контролювати "донора" всіма доступними методами, особливо на рівні культури і решток духовності, зокрема, за посередництва мовного і релігійного питань. Однак, водночас оберігаючи його від зазіхань інших монстрів як свою жертву.

А якщо так, то для монстра американського псевдодемократизму вигідно вирвати Україну з пазурів свого ворога шляхом постійних інтриг та підбурювання, а також за посередництва своїх ставлеників.

Хоча, звичайно, для цього монстра було б ідеально звести Росію та Україну в міжнаціональному протистоянні і взаємному виснаженні аж до знищення.

Однак за обговорених специфічних умов взаємозв’язку між Україною та Росією, все, що може монстр американського псевдодемократизму, так це лише спонукати до того, щоб в України постійно підтримувалися напружені відносини з Москвою. І заради реалізації цієї мети, очевидно, всі прийоми добрі.

І таким добрим "прийомом" наразі є проект "Ющенко-2", або й "демократ Ющенко forever".

Благо, досвід саджання свого "проекту" на український трон у псевдодемократів уже є. А приводом для його "пролонгації" наразі використовуються події в Грузії.

Саме по цій причині, а не з великої любові до грузинського народу або й до кума Саакашвілі (світ уже знає, як Ющенко вміє любити ближнього свого), а тим більше до "маленького українця", Ющенко в припадках істерії та суєти обливає брудом всіх і вся, хто стоїть чи може стати на шляху виконання його "святої місії" – угодовства монстру американської псевдодемократії, за рахунок України і українців.

Звичайно, розуміння справжньої природи подій на Кавказі і навколо нього, далеко не означає, що українцям наразі не варто остерігатися підступних випадів монстра московського шовінізму. Між іншим, в нього достатньо своїх посіпак на теренах України. Чого тільки варті комуністи, прогресивні соціалісти і іже з ними.

Однак московському монстру, як вилося в продовж століть, не під силу проковтнути Україну, як зрештою і відмовитися від зазіхань на неї. Тому Україна ось уже близько чотирьохсот років перебуває в лабетах "братської любові" напівжива, напіввільна, а останні 17 років ще й напівсуверенна.

Покласти ж край цим "братерським" стосункам, не жертвуючи людськими життями або й цілою нацією, та не потакаючи абсолютно чужим "шкурним" інтересам, можливо чи не єдиним способом – духовно переважити монстра.

Зробити так, аби він "похлинувся" висмоктуваною з України енергією і силою.

Для цього необхідно, аби на теренах України виникли і окріпли потужні доцентрові сили. Надати ж поштовх формуванню цих сил наразі до снаги лише творчим та духовно зрілим людям, які спроможні створити нові ідеали та вказати шлях до їх реалізації.

Політики в такому разі мають слугувати провідниками і реалізаторами потуг творчих сил, а не намагатися продукувати самим якість аматорські ідеї, слідуючи своїм примхам.

А допоки не станеться відродження українського духу, українська нація "мозолитиме очі" обом монстрам, і кожен об неї точитиме свої "кігті" та намагатиметься помітити своїм послідом, щось на зразок "Януковича 2004", або "Ющенка 2007". А в перспективі – "Янукович 2010" або "Ющенко 2010".

Тому доброю ознакою одужання української нації стане Україна без Ющенка, Януковича та іншого політичного "мотлоху".

 

Володимир Калуга, для УП