Повний люстрець – 2
Можливо, минулого разу невиразно пролунало, що головною перешкодою на шляху до зламу та руйнації посткомуністично-кучмівської системи в Україні є так звана "вітчизняна політеліта". Вона, наче заяложена колода карт, вже друге десятиліття поспіль тасується у грі під назвою українська політика.
Що роблять із дровинякою, яка гепнулася на дорогу та заважає рухові? Її відтягують на узбіччя, аби не перешкоджала. А старі карти перед початком нової гри взагалі викидають на смітник.
Правда, у нашому випадку треба ще й правила гри поміняти. Бо гра, яка нам досі пропонувалася політелітою, більше схожа на старе зеківське картярство. Там той, хто банкує, сам встановлює правила. Причому, часто-густо правила коригуються опісля роздачі карт і, звичайно ж, винятково на користь того, хто при колоді.
Теоретично, відправити у небуття теперішню українську політеліту (комуняцьку, за своєю суттю) можна двома шляхами. Або ввічливо, тобто еволюційно, або ж ганебно, революційно. Але в обох випадках зміна правил гри обов’язкова.
Тепер щодо революційності, тобто, яка вона у прикладному сенсі та із чим її, таку, на перший погляд, непривабливу, їсти. Насправді, лякатися нема чого, бо різниця між "ево-" і "рево-" полягає лише у швидкості.
Початок ХХ століття пройшов під гаслом, що революція – тобто, швидкість – це добре. А в подальшому людей почали привчати, що поспішати якраз не слід.
Причому, чим старішими були провідники країн та ідей, тим активніше вони переконували електорат, народ, підлеглих, рабів у тому, що "спєшить нужно мєдлєнно". Дійсно, на схилі років спринт цікавить людину скоріше як видовище.
У житті все залежить від ситуації. От скажімо, ви біжите по сходинках, гублячи речі, а під будинком хапаєте таксі тоді, коли не встигаєте на літак. І нехай вам у той момент хтось спробує довести, що поспіх шкідливий.
Коли ж ви підготувалися до подорожі заздалегідь, і вам нема чого поспішати, то ви спокійнісінько доїдете до аеропорту навіть у автобусі. Так само і в політиці.
Або, скажімо, лежить на наших українських складах зброя. Її повно. Іржавіють танки, бронетранспортери та спеціалізовані вантажівки, трухлявіють літаки, вибухають час від часу снаряди та міни, морально старіє стрілецька зброя.
Маразматичні розмови про те, що з усього того антикваріату ще можна стріляти (ми ще о-го-го!), ведуться, скоріше, заради підстаркуватого електорату партій лівого штибу.
З трьохлінійки й досі можна разок вистрелити. Можна політати на "кукурузнику". Навіть трофейний англійський танк часів Першої світової війни, якщо його капітально підлатати, вгативши купу грошей, здатний здолати кількасот метрів.
Та справа полягає в іншому. Латанням нехай займаються швачки, а нас цікавить зовсім інше. Треба негайно скинути баласт, швиденько позбутися зайвих витрат на утримання небезпечного брухту та зосередитися на придбанні або виробництві потрібного і сучасного.
Скажіть, яка користь грузинам із того, що в них є післявоєнні "Катюші" (чи зараз у тих систем залпового вогню інша назва, "Град", здається?), а також автомати та плямиста форма. Хіба тих грузинів не нищать, як беззахисних овець, ракетами з повітря?
І що було би, коли б Грузія, замість бутафорської, отримала у достатній кількості справжню зброю, здатну захистити від повітряних атак?
Що було би, коли б геть усі російські бойові літаки та вертольоти, стартувавши з військових аеродромів, не поверталися назад? Скільки б тоді тривала війна – день, два чи три? Чи гарцювали б тоді "браві казачкі" в Горі та Зугдіді? Навряд.
Так само і в нас. Всього того, чим із радянських часів переповнені наші військові склади, треба позбутися якнайшвидше, аби не відволікатися від головного.
І сума прибутків від того, що вдасться продати, тут грає далеко не першорядну роль. Коли десятиріччями по-тихому розкрадають забиті лахами склади (як от зараз), від цього нема користі ані народу, ані Україні.
А от коли ми подивимося на спустілі сховища, звільнені від сировини для переробної металургії, то швидко зрозуміємо – яка нам зброя потрібна, скільки треба витрачати на оборону, з ким блокуватися та коли.
Власне, саме оце й зветься реформуванням у військовій сфері. Нові однострої для президентської гвардії, паради та шоу десятьох десантників – це ще далеко не реформа. До речі, селекторні наради, сесійні засідання усіх рівнів з трансляцією у ЗМІ, голосні всенародні звіти, святкування днів області та району – це теж не реформа.
То тепер порадьте – треба нам додавати швидкості (у тому числі, і в політичних змінах) чи не треба? Треба нам тієї революційності чи, як і раніше, тягнутимемо кота за хвіст, незважаючи на те, що у Причорномор'ї відчутно запахло паленим.
Прискорення, тобто революціонізація, стосується не лише військових, ВПК та фахівців з міжнародних відносин. В промисловості так само виграє той, хто діє швидше.
От дивіться, така задача: є дві макаронні фабрики – А і Б. Обидві у глибокій ж... ахливій кризі. Фабрику А нашвидкуруч за безцінь віддали якимось власникам, яких попередньо протестували на дієздатность.
Власники прийшли, когось звільнили, щось поміняли, від зайвого здихалися. Вклали гроші, поставили нове обладнання, впровадили технології, визначилися з асортиментом продукції. Словом, пройшов рік – і справа пішла.
Працівники мають непогану зарплату, бюджети поповнюється податками, які надходять своєчасно та в повному обсязі. Отака гарна казка.
Тим часом керівництво фабрики Б досі визначається, кому продатися подорожче, причому, час плине, а основні фонди від цього у вартості тільки втрачають. Люди знесилені, про зарплату не йдеться. Працівники поступово роз'їхалися заробляти по закордонах, їхні діти позбавлені нагляду, зростає захворюваність та дитяча злочинність.
В той же час директор із найближчим оточенням, потроху розпродаючи майно, безупинно покращує свої житлові та побутові умови. Це вже інша казка, про еволюційний шлях. То скажіть, шановні, кому такий шлях вигідний і який шлях особисто вам до вподоби?
Такі казки можна розповідати сотнями: про електромашинобудування та електронну промисловість, про виробництво танків та літаків... Але ж ми не держкомстат, тож про ці сумні речі хай вам краще статистика розповідає.
І ще. Ви уявляєте собі переїзд з однієї квартири в іншу, який триває безперервно довгих 20 років? Хто там у нас найчастіше переїжджає? Ну, нехай, військові.
Якось один військовий узяв із собою усе необхідне, що можна – продав, решту – викинув. І за день переїхав. Якщо б він робив це протягом десятиліть, його життя перетворилося би у казна що. Не виключено навіть, що психіка людини, хай і військової, такого знущання не витримала би.
Уявіть, захотів пообідати, дивиться – ложки на новій квартирі, а виделки – на старій. Каструлі, розумієте, перевіз, та у новій оселі ще газу нема. Пішов до туалету, там, звичайно, унітаз, а туалетний папір застряв у дорозі.
Ви ж розумієте, що таким чином – еволюційно – жити не можна. Так еволюційно тільки бомжами стають. І якщо майже за два десятки років ми не дісталися місця призначення, не виключено, що ми взагалі нікуди не їхали. Як отой "чєловєк рассєяний".
Цікаво, чи звернули ви увагу на грайливу риторику, з котрою останнім часом найхитромудріші "нові" – різнобарвні представники парламентського племені та екс-нардепи, боси партій-лузерів – віщають про необхідність термінової зміни вітчизняної політеліти?
Бо в іншому випадку у народу може увірватися терпець. Лякаючи решту зогнилого вітчизняного політбомонду близькими соціальними катаклізмами, вони, у першу чергу, мають на увазі себе, люб’язних.
Мовляв, позаяк суспільство потребує радикальної зміни політеліти, а зробити це цивілізовано можливо лише через вибори, то "выбери меня, выбери меня, птицу счастья завтрашнего дня". Буцімто, ми інші, та від теперішніх давно вже публічно відхрестилися.
Вони, ці хитруни, навіть правила гри, тобто виборче законодавство, ладні поміняти. Наприклад, закриту пропорціоналку – на відкриті списки.
На місцях обіцяють повернутися до мажоритарки. Дають клятви обирати не тільки депутатів, мерів чи губернаторів, а взагалі всіх і вся, кого тільки можна: від начальників жеків чи профспілкових босів до суддів із дільничними міліціянтами включно.
І все, за виключенням певного політичного зиску, на який розраховують автори подібних ініціатив, начебто правильно. Загартуємо нашу політстурбовану публіку нескінченною чередою виборів, перевиборів, референдумів, вотумів недовіри, відставок та імпічментів.
А тоді, відфільтрувавши у такий виборчо-люстраційний спосіб усілякий непотріб, отримаємо на виході нову політеліту, причому, еволюційним шляхом.
Фарисейство "новоявлених" криється не в тому, що створюючи дистанцію між собою та теперішньою політелітою, вони, замість піти у відставку, намагаються наростити собі рейтинги.
Нам пропонують змінити гру, а не правила, які забезпечують хоча б умовну рівність двох суперників, тобто – нас сердешних і нерухомої влади. На рівних ми зможемо грати у нескінченну виборчу гру із державою лише за наявності реального механізму відкликання виборних посадовців.
Ефективною така процедура стане тоді, коли обранця можна буде законно позбавити посади у спосіб, не складніший від того, у який його обирали.
Але, в будь-якому випадку, навіть зі зміненими правилами, еволюційна люстрація потребує купу часу, якого Україна вже, на жаль, не має.
Валерій Семиволос, Михайло Павленко, для УП
