2008: фініш епохи помаранчевої, початок епохи революційної?

Переважна частина українських громадян формує своє уявлення про українських політиків не з об’єктивних даних і реальності, а повторюючи образи, котрі складені іншими суб’єктами – політиками і журналістами.

Саме від цього образ Юлії Тимошенко, останнім часом, якщо не зовсім потьмянів, то істотно втратив частину своєї привабливості для значної частини українського електорату.

Проте, не можна сказати, що Юлія Тимошенко стала гіршою чи загубила частину своє незаперечної яскравої політичної харизми. Усе це залишилося у неї майже в тому ж обсязі, як і було раніше.

Проблема полягає у тому, що Тимошенко часами втомлюється грати досконало роль, розроблену для неї іміджмейкерами, і починає виступати в своєму власному образі, котрий істотно відрізняється від того, в якому вона виступала в останні роки свого помаранчевого тріумфу.

Пані прем"єрка, коли починає переходити з поля, де у неї традиційно виходить якнайкраще на поле, на якому в неї немає жодних шансів, втрачає свої очки, що під час президентських виборів 2009 року, цілком може вилитися в досить солідну втрату голосів її прихильників.

Думаю, що мало хто буде заперечувати той факт, що Юлія Тимошенко – це геній політичної боротьби. Тут їй поки що немає рівних. Вона вміє захоплювати владу, а от розпорядитися нею для блага України і свого політичного рейтингу в неї чомусь аж ніяк не виходить.

Можливо, що її справжнє амплуа – це вічний революціонер, а от у "мирному" житті Тимошенко вже вдруге виглядає невдахою.

У той же час важко зрозуміти логіку подій, котрі нині розгортаються на українському політичному полі. Якщо ж точніше – на що конкретно направлені кроки Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко, чим вони обумовлені та які їхні цілі.

Не у сенсі глобальному – врятувати Україну, виграти вибори і так далі, а який конкретний результат має конкретний крок.

Видається, що якогось продуманого плану ні у кого немає, всі поводяться чисто ситуативно – відповідають на тільки що зроблений хід свого політичного супротивника.

Власне, якщо спробувати провести періодизацію в українській новітній політиці, де кінець 2004 року – це старт і фактичний початок помаранчевої ери в нашій країні, то за подібного розвитку подій, котрі можемо спостерігати останнім часом, осінь 2008 року цілком здатна стати формальним фінішем помаранчевої епохи в Україні.

І руку до цього приклав не лише Віктор Ющенко зі своєю командою, але й його непримирима соратниця-опонентка Юлія Тимошенко.

Пані Тимошенко беззаперечний майстер позиційної (а часто і подвійної) гри, і їй одній вдалося красиво переграти Балогу на його ж полі з коаліцією з Партією Регіонів та подати свою перемогу, як перемогу демократії та суперморальний вчинок.

Очевидно, що все це називається популізмом, але, видно, Віктор Балога, котрий є начебто неперевершеним майстром закулісної гри, ніяк не зміг пристосуватися до того, як правильно діяти в умовах торжества популізму. Ніби й старався з усіх сил, але виявилося, що з тут з ЮВТ йому важко тягатися.

Наразі, якщо ж осінь 2008 може стати формальним фінішем помаранчевої епохи в Україні, то необхідно спробувати розібратися з тим, які ж нові політичні "фішки" здатна запропонувати українському народові номенклатура в боротьбі за довіру електорату.

Адже за 17 років обману виборців і невиконання даних їм обіцянок, в 2009 році цілком може настати криза "обіцяльного жанру" й тому партійні політтехнологи мають добре попрацювати над тим, аби увійти до нової ери боротьби за український електорат у всеозброєнні.

І як показує український історичний досвід, дуже часто цілком незрозумілі й часами алогічні для пересічних громадян кроки політиків можуть на перевірку виявитися доволі корисними.

Чи у контексті політичної далекоглядності, або в контексті якогось певного дуже хитромудрого плану "кидання" своїх нових політичних "союзників".

Я не бачу позитиву в діях більшості сучасних українських політиків, але спостерігаючи за діями ЮВТ протягом всіє її політичної вдалої кар’єри, підсвідомо відчуваю, що Юлія Тимошенко, котра володіє просто-таки неперевершеною політичною інтуїцією, замислила щось дуже багатоходове і надзвичайно ефективне у своїй боротьбі з Віктором Ющенком.

А поличні викрутаси навколо коаліції з Партією Регіонів і уся інша політична метушня навколо цієї теми, це не що інше, як вдалий маневр, котрий покликаний відволікати від підготовки до контрудару.

Й це не лише жіноча помста за повсякчасне вставлення палок в колеса її теперішніми "соратниками" по коаліції. Це щось набагато більше і вагоміше. Тут явно задіяна певна багатоходова політична комбінація, а цілком імовірна ближчим часом спроба імпічменту президента – це лише вершина айсберга цієї багатоходівки.

Як видається, одним із перспективних політичних ходів команди Юлії Тимошенко цілком може стати лозунг необхідності реприватизації і перерозподілу награбованого українськими олігархами колишнього державного майна.

БЮТу і її лідеру зараз необхідно всіма своїми кінцівками триматися за свій електорат та намагатися відбити його частину у своїх політичних опонентів. І в цьому сенсі гасло перерозподілу награбованого у народу має шанс виявитися дуже ефективним, дієвим і продуктивним. Адже в цьому випадку Юлія Тимошенко і її соратники просто-таки потрапляють на неоране політичне поле.

Цілком очевидно, що нині в Україні олігархів стало занадто багато і тому уже можливості пограбування країни на всіх не вистачає. Отож, залишитися має їх не більше ніж 30% від наявних.

Рано чи пізно цей процес має хтось ініціювати. Не виключено, що антиолігархічна зачистка за прикладом тієї, котру так успішно провів свого часу колишній президент Росії Володимир Путін, уже давно гіпотетично розглядалася певними групами українських еліт.

І тут саме головне, хто має першим попасти у лави тих, кого будуть зачищати, кого конкретно зроблять своєрідним цапом-відбувайлом. Ясно, що кожна із нині задіяних потужних політичних сил, робитиме усе можливе для того, аби зачищали чужих і захищати своїх.

Й тут дуже важливим моментом є те, хто перший виступить ініціатором цієї олігархічної зачистки. Той й візьме ініціативу до своїх рук і формуватиме списки неправильних олігархів, котрі підпадатимуть під розолігархізацію.

Те, що Юлія Тимошенко якнайкраще підходить для цього амплуа, очевидно. Її перевагою тут може стати феноменальна працездатність, миттєве розуміння ситуації із усіма нюансами і заковичками, рішуче, сміливе, а, головне, правильне в очах загалу ухвалення оригінальних рішень.

У цьому її феномен, і в цьому вона неперевершена. Так само, як і при спілкуванні з людьми. Не випадково сьогодні 54% опитаних в ході всеукраїнського дослідження Київським міжнародним інститутом соціології виступають проти відставки Тимошенко з посади прем‘єра.

Попри все, можна сказати, що час помаранчевої епохи в Україні незворотно добігає кінця і президентські вибори 2009 року здатні поставити на ній свою останню крапку.

Нову, "пост помаранчеву" еру цілком можна визначити епохою соціальної (але не соціалістичної чи комуністичної) революції, котра давно уже назріла в Україні і лише небажання її зверхників весь час відтягувало добу подібних соціально-економічних змін.

Українці втомилися жити бідно, у той час коли купка олігархічної номенклатури усі ці роки жирувала на безкарному пограбуванні того, що по праву належало усьому народові.

Отже, сьогодні актуальним політичним лозунгом сучасності стає не "грабуй награбоване", як це було під час жовтневого перевороту 1917 року, а "повернімо награбоване народу", включно, зрозуміло, і з дрібними та середніми бізнесменами, які також чимало втратили від панування олігархії.

І та політична сила, котра першою його висуне публічно, матиме усі реальні шанси на масову підтримку українців. Утім, у президента Ющенка також залишається шанс очолити соціальну революцію в Україні, довівши народу, що він є дійсним лідером української нації.

Але цей шанс надто вже гіпотетичний, бо його реалізація вимагає зміни всього стилю поведінки глави держави та потужної ротації серед його оточення.

 

Віктор Каспрук, політолог, для УП