Боротьба за вірчу грамоту Москви

Давня традиція українського політикуму, яка бере початок ще з часів Леоніда Кучми: шукати за кордоном допомоги, благословення, політичної підтримки, грошей, медійного сприяння. Потрібне підкреслити. Хоча здебільшого саме так і пишеться через кому.

Місць, де українські шукачі влади можуть розраховувати на щедрість закордонних покровителів і лобістів, небагато. Це - Росія, Америка та Європа, втім, географія останньої обмежується Брюсселем: європейські політики і урядовці не хочуть порпатися у нашому політичному болоті.

Саме там різнокаліберні претенденти на владу в Україні намагаються одержати бодай дещицю підтримки, розраховуючи, що "закордон нам допоможе".

Недавня історія доводить, що у разі, коли низьковклонений прохач одержить запевнення у такій підтримці, то вона буде надана. Але такий бартер просто так не відбувається. Про його умови, звісно, не розголошується.

Однак в усіх випадках українські претенденти на шматок владного пирога зобов'язані виконувати функцію маріонеток та лобіювати інтереси країн-кредиторів у своїй державі.

Скажете, це дико, неможливо, ганебно? Нічого подібного.

Коли очі засліплені жагою влади, коли омріяне крісло (крісла) ось-ось перед носом, тоді про моральний бік таких оборудок не замислюються.

Щоб далеко не ходити, згадаймо недавні події 2004 року. Тоді на претендента на президентський пост Віктора Януковича поставив Кремль. На його перемогу було кинуто колосальні ресурси.

У його штабі, як і в структурах Віктора Медведчука, з ранку до ночі працювали московські політтехнологи, аналітики, консультанти, піарники та "варяги" інших спеціальностей, яким у порядному товаристві руки не подають.

Десятки підпільних і легальних структур кували перемогу кремлівському протеже. Емісари білокам’яної їздили до Києва, як на роботу. Сотні мільйонів доларів було закачано на фінансування цієї організаційної та пропагандистської машини.

Щоправда, закінчилося все це гучним конфузом. Путін наскільки був упевнений в тому, що російська навала на українського виборця спрацює, що наперед привітав свого протеже з перемогою.

Однак обрання Віктора Ющенка президентом стало ляпасом офіційному Кремлю. Там утерлися і зробили вигляд, що нічого прикрого не сталося, хоча весь світ на всі лади кепкував із кремлівського "поперед батька в пекло".

Судячи з усього, ганьба трирічної давнини не забулася. Зараз Москва знову ставить на Януковича, але тепер вже у парі з Тимошенко.

Мета – взяти реванш за провал 2004 року і, зовсім по-дитячому, відігратися за ту поразку та образу. Ну не вміє російська влада визнавати свої прорахунки!

План загалом виглядає так: Кабінет Міністрів провокує протистояння з президентом (приводів багато – від битви за Фонд держмайна до "Vanco"), одночасно БЮТ починає грати самостійну партитуру в більшості, цілковито ігноруючи партнерів із блоку НУНС і наплювавши на коаліційну угоду.

Внаслідок цього демократична коаліція руйнується, БЮТ формує новий союз із "регіоналами" та комуністами під гаслами "стабільності" та "реалізації національних інтересів", змінюється Конституція з фактичним нівелюванням повноважень президента.

У підсумку в Україні встановлюється біпартизм, що дозволить керувати країною двом людям – Януковичу та Тимошенко. Які (див. вище) перебувають під цілковитим впливом іншої держави.

Перші кроки на здійснення цього плану зроблені 2 вересня. Нова більшість БЮТ-ПР і комуністи проголосувала за редакцію закону про Кабмін, який надає урядові практично необмежені права і можливості.

Це той закон, за який тимошенківці і "регіонали" дружно голосували у 2007 році, у пориві єднання рвучись до конституційної більшості у парламенті.

Також змінено законодавство, яке дозволяє нашвидкоруч провести процедуру імпічменту президентові - вічний асистент БЮТ і ПР, комуніст Симоненко щодня кричить про це з усіх трибун.

Бютівець Терьохін кинув пробний камінь у вигляді 10% прохідного бар’єру.

Такими діями вони добили парламентську коаліцію.

Тепер починається найцікавіше. Треба формувати нову коаліцію, інакше розпуск Верховної Ради стає лише питанням часу і волі Віктора Ющенка.

Але яку коаліцію? Тимошенко якось не з руки йти на союз із Януковичем, бо ж перед людьми божилася, що такого не буде, а люди мають добру пам’ять. З іншого боку, волю Москви виконувати треба, тим більше, що кредитна лінія для неї вже відкрито.

Отже, нову коаліцію треба розбавити кимось, хто бодай віддалено потягне на демократа. Кандидатур на таку роль дві: потрібний країні Литвин і уламок НУНС, який уже півроку виконує роль денщика у БЮТ, тобто "Народна самооборона".

Але тут виникає деяка незручність для Тимошенко: вона позиціонує себе як демократ, і їй дуже хочеться, щоб такою її і далі сприймали на Заході. Для цього днями в США відлітає її вірний соратник Юрій Луценко.

Його завдання – переконати можливого господаря Білого дому Барака Обаму, що комбінація з проросійського Януковича і прозахідної (як вона себе називає) Тимошенко – річ корисна і не криє в собі ніякої загрози ні демократії в Україні, ні американським інтересам у цій частині європейського континенту. Звісно, про те, що новий альянс синтезований у Москві і нею ж і керується, Луценко делікатно змовчить.

Паралельно Тимошенко, про всяк випадок, посилає сигнали в Європу своїм друзям з Європейської народної партії. Їх також закидають тезами про те, що задля збереження стабільності та демократичного майбутнього слід до тандему БЮТ-ПР приєднати литвинівців і самооборонців.

Очевидним, як писав Булгаков, є "случай так называемого вранья". Тимошенко вкотре зайнялася улюбленою справою – "розводками".

Причому, дивлячись у її чесні очі, стає ясно, що наведені невідповідності її зовсім не бентежать. Мета, як відомо, виправдовує засоби, і тому апробовані прийоми обману і маніпуляцій знову грають на результат.

Отже, знову претенденти на гетьманську булаву виглядають щастя за кордоном.

Знову йде гра, хто кого і в якому обсязі використає для досягнення своїх амбіцій.

Знову Україна наражається на ризик приходу до влади маріонеток, яких смикають за ниточки іноземні лялько води і яким доведеться платити за виставленими рахунками.

Але отут криється помилка. На вибори йдуть люди з українськими паспортами. І їхній вибір продиктований, все ж таки, не зобов’язаннями перед зарубіжними покровителями, а бажанням кращого майбутнього для країни. Для своєї країни.

 

Ігор Кріль