"Супер-его" політиків: час ампутувати?

Цієї осені виповнюється 300 років одній з найтрагічніших сторінок української історії – падінню гетьманської столиці Батурина у 1708 році.

Перші штурми захисникам удалося успішно відбити, але зрадник – прилуцький полковник Ніс, показав московитам таємний хід у місто. Увірвавшись уночі в гетьманську столицю, московські війська вчинили нечувану різанину, убивши не тільки захисників, а й усе цивільне населення міста включно з немовлятами.

Як пише автор "Історії русів", головного українського літопису XVIII століття, "Меншиков ударив на міщан беззбройних, які в задумах Мазепи ніякої участі не приймали, і вибив їх всіх, не милуючи ні статі, ні віку, ні немовлят…Звичайна кара була живцем четвертувати, колесувати й на кіл садити, а далі вигадані нові види страт, які саму уяву лякали".

Було спалене все місто разом із церквами. Ріка Сейм почервоніла від крові замучених городян, по хвилях плили плоти із хрестами, на яких розгойдувалися мертві тіла страчених. Такі ж звірства відбувалися й у багатьох інших українських містах – Ромнах, Лебедині тощо.

Падіння Батурина стало катастрофою для України, оскільки країна втратила шанс звільнитися від набираючої сили імперії. У Батурині московіти захопили всію гетьманську артилерію. Саме перевага в артилерії через півроку визначила долю Полтавської битви.

Майже на 300 років в Україні було встановлене іноземне панування, яке коштувало Україні мільйонів жертв.

До цілої серії трагедій призвів рядовий випадок елементарного й нічим не обмеженого егоїзму. Полковник Ніс просто дуже образився на сердюків – особисту гвардію гетьмана. І через це схотів стати убивцею своєї країни.

Як довели останні події, в Україні багато "носів", бажаючих піти цим же шляхом.

Сьогодні весь світ вголос дивується крайній безвідповідальності українських політиків на тлі надзвичайно серйозних викликів, перед якими стоїть Східна Європа і увесь світ.

З одного боку, президент прямо долучився до руйнування "демократичної коаліції". Нехай її єдність була формою, але саме ця форма давала Україні унікальний шанс вперше за останні кількасот років гарантувати безпеку народу в межах НАТО і економічне процвітання на шляху до ЄС. Саме брак безпеки коштував народові мільйонних жертв.

І хто, як не президент, мав би розуміти, що для того, щоб сваритися з власним урядом, варто було б хоча б дочекатися грудня.

Тому всі зусилля з розвалу "демократичної коаліції" – неадекватні. І це ще слабке визначення.

З іншого боку, опоненти президента замість політичної боротьби з президентом вдалися до боротьби з державними інституціями як такими.

Так, законопроектом про Кабмін паралізується зовнішньополітична дієздатність та діяльність держави у сфері безпеки. Уряд перебираючи контроль за цими сферами, закладає міну під дієздатність держави в ключовій сфері її діяльності.

З такою країною, де кожного року або й частіше, з кожною новою коаліцією змінюється зовнішня політика та політика безпеки, міжнародні партнери не схочуть мати серйозних справ. Зайве говорити, що це буде вкрай загрозливо для національної безпеки України.

За таких умов для жодної стабільності курсу державної політики, виходячи з національних інтересів країни, не може бути й мови.

Законопроектом про СБУ запроваджується механізм, за якої 150 і 226 депутатів фактично виводяться з-під правоохоронного контролю за своєю діяльністю. СБУ стає цілком ручною і залежною від парламенту та не здатною гарантувати ані правопорядок, ані захист інтересів безпеки держави - тим більше, якщо до коаліції входять реальні фракції нашого реального парламенту. Крім того, різко зростає загроза силового протистояння між силовими структурами, подібних до того, що мало місце в травні минулого року в Генпрокуратурі.

Крім того, що таке перетягування повноважень руйнує державний механізм, воно ще й суперечить Конституції.

Законопроект про референдум закладає можливість для парламенту 226 голосами ініціювати будь-який референдум щодо змін до Конституції. Які можуть бути запропоновані зміни нашими депутатами, і які руйнівний хаос ними може бути спровокований, передбачити не важко.

Законопроект про вибори, за яким політична сила, що отримує відносну більшість голосів, отримує 226 мандатів, узагалі ділить громадян на дві категорії – тих, хто голосує за найбільшу політичну силу (їхній обранець отримує все), і тих, хто не отримує нічого. Не варто згадувати, що це дає додатковий аргумент Банковій для звинувачень в порушенні принципу рівності громадян та узурпації, цього разу обгрунтований.

Сьогодні спантеличене населення спостерігає дивну картину, як різнонаправлені егоїзми солідарні в одному – у розшматуванні країни.

Який із цього вихід? По-перше, населенню не варто ділити себе на прихильників одних і інших. Тих, хто когось "образив", і тих, хто "воду возить".

Значно корисніше розумом, а як не вистачає – інстинктом оцінити, наскільки дії політиків відповідають національним інтересам. І у свій час роздати цю оцінку людям з "холодним серцем, мутними очима і пітними руками", які занадто несерйозно ставляться до України і занадто серйозно до себе. Справжня цінність – це не політики, а країна і її незалежність.

Тим часом, усі здорові сили в державі мають зрозуміти крайню важливість моменту і кожен на своєму місці не дати політикам розшматувати країну

У давнину вихід з ситуації гіпертрофії егоїзмів був дуже простим. Можливо, аж занадто. Перемагав той, хто фізично переможе решту. Іноді після цього народові щастило – переможець робив свій егоїзм інструментом для розвитку країни.

Дивлячись на наших політиків, усе важче гнати від себе думку, що в цьому був якийсь сенс. Принаймні, країна страждала після політиків.  

 

Олександр Палій, для УП